Бучач

1.

Жив-був дух часу, цайтґайст, але ті часи минули.

Жив-був дух місця о трьох головах – українська, польська, єврейська.

Про російську тоді люди в Бучачі й не чули,

то була четверта – зайва, царська та поліцейська.

Три-чотири століття це співіснування тривало.

Та, якщо відверто казати, війни мало що залишили.

Синагога? Євреї зникли, їх мов не бувало,

Костьол? Поляків – до Польщі, українцям рота зашили,

рота зашили, добре, що не задушили.

Когось – до Сибіру, у вигнання, бісові діти.

Кому кати були німці, кому совіти.

Яка нереальна людина! Як вона швидко зникає,

у просторі розчиняється без залишку – що зробити?

Шукати у сьогоденні минуле – сенсу немає.

Сенс десь зник, зів'яли минулого квіти.

Що дісталося нам яко спадок? Порожнеча.

Які шляхи залишилися? Тільки депресія й втеча.

Спогади та фантазії, рими – всі випадкові.

Кажуть, що десь ще залишились архіви –

що нам користі в них, в кожному слові?

Навкруги озирнешся – все змило, як після зливи.

2.

Коли дві імперії казяться від ворожнечі,

прикордонні штетли страждають – їхня доля відома.

Смерть та насильство – вони, як звичайні речі:

в бою, під час різанини, під час погрому.

Хтось помер природною смертю – від голоду, чи від тифу,

чи може наслав Господь хворобу, що й ліків немає.

Тікайте, гебреї, до Гамбургу, а там – сідайте на шифу,

і – геть до Канади, там доля й земля чекає

на всіх – на русинів, гебреїв та німців. І в Сполучених Штатах

доля і воля чекають навіть на тих, пархатих.

А тут тобі сусіди замість пиятики і бесіди

влаштують пожежу. Сором який – сусіди!

Може б і жили у злагоді, якби не та сивуха.

А тут ріжуть горло рабину від вуха до вуха.

Ще й кажуть во ім'я Отця і Сина й Святого Духа. 

Озирнись навкруги – всюди страждання, розруха.

Пливе шифа, везе людей через океанські хвилі.

Невідоме жахливе, але плисти – не спати в могилі.

Дві імперії взяли містечко в кліщі.

Хто посіяв вогонь – прокинеться на попелищі.

3.

Що залишила у спадщину Перша війна світова?

Часом мені здається, що ця війна ще трива

в романах та на екранах, у спогадах тих, хто помер.

Перші спогади про війну написав товариш Гомер.

Ох, всі ми – троянці, всі тягнемо в місто коня.

Наша доля сліпа блукає десь навмання.

Наші мрії сліпі – також десь блукають вони,

спотикаючись об руїни Першої світової війни,

між першою та другою їде зелений вагон

в рідне містечко мандрує товариш Аґнон.

Майже всі загинули. Хтось скалічений, ледве живий.

Янгол помсти стоїть у брамі, як той вартовий.

День каяття – заборонений навіть ковток води.

Може й не варто було на два дні повертатись сюди.

4.

Синагогу звали "великою", але чи була велика?

Принаймні з точки зору вірного католика:

дві вежі костелу впираються в небосхил

й дзвони щотижня славлять Господа Сил.

Що радість християнину, то юдею – скорбота,

краще неділя, ніж іудейська субота.

Мир від створіння поділено на "ваш" і "наш":

хто – молитися в церкву, хто – вчитися в бейт-мидраш. 

Високий костел – порівняй – синагога нижче,

ближче до ґрунту, до загибелі ближче.

Вітражі збереглися в костелі, в синагозі – вибито скло,

в бейт-мідраші – протяг, в костелі і взимку тепло.

Тільки вітрила знають те, звідки вітер дує.

Те, що гебреїв вб'є, те й синагогу зруйнує,

Голокост на багнетах нацист, як прапор, несе.

Ніхто не замовить слово, ніхто не спасе.

Все це скоро станеться. Поки – молися,

читай у мідраші книжки, що збереглися,

повертайся до Ізраїлю, щоб зберегти життя.

Своєчасна втеча корисніша за каяття.

Фото Алекса Нагорного

Поезію написано в межах літературної резиденції в Бучачі, що відбувається з ініціативи Літературного центру імені Аґнона та за сприяння канадської недержавної організації «Українсько-єврейська зустріч»