Який-не-який розум підказує, що все закономірно. Що так мало бути, то от воно і є. Що цілком сподівано і незворотно ти перетнув вікову межу, за якою на весілля вже ніхто не запрошує, на дні народження не запрошуєш нікого сам, відтак більш-менш надійні нагоди зустрітися з давнішими друзями і дальшими родичами випадають хіба на похоронах. Нічого нового, заспокоює який-не-який розум, люди загалом – істоти не надто послідовні й рідко доводять розпочате до успішного кінця, але аж такого нездари, якому б не вдалося померти, світ ще не бачив. Просто раніше це переважно робили ті, кого ти не знав, а тепер дедалі частіше – ті, кого знаєш. Оце й уся різниця. Не хвилюйся, ти теж колись упораєшся, згадаєш моє слово.
Та ясно, не сперечаюсь я, тільки мене трохи бентежить виразний парадокс наших секуляризованих днів. Бо в наші секуляризовані дні – принаймні на заселених нами просторах – певно, небагато знайдеться душ, на повному серйозі переконаних у возз’єднанні з тілом після того, як часова стріла досягне своєї апокаліптичної мети. Чи, припустимо, щирих адептів концепції циклічного часу з притаманним йому вічним поверненням. Коротше, хоч у воскресіння, а хоч у повторне народження, на які люди минулих епох могли покладатися, вирушаючи в мандрівку «долиною смертної темряви», нині не дуже хто вірить.
Здавалося б, зміна – у масовій свідомості – уявлення про те, чим є життя, мала б автоматично спричинити й відповідну зміну уявлення про те, чим є смерть. Бо прощатися з товариством, знаючи, що повернешся, або сподіваючись, що почуєш виправдувальний вирок на Страшному суді й назавжди зануришся в блаженне існування, – яка ж це трагедія? Це комедія в найпервіснішому її сенсі. Інша річ – відходити самому чи втрачати близьких з усвідомленням, що «один раз живемо» і що «раю нема на небі, всьому кінець могила». Ось де трагедія, яка своєю неповторною остаточністю, здавалося б, мусить паралізувати нашу психіку.
Мусить, а однак не паралізує. Навпаки: не навчившись відчувати адекватного атеїстичній смерті жаху, ми її – смерть – не те щоб скасували, а радше баналізували, зіпхнувши в безберегий потік інформаційного сміття, який нон-стоп самі й поглинаємо. Звісно, вже й ХХ століття сумлінно призвичаювало нас до думки, що навіть мільйони чужих смертей – це справа буденна, але, схоже, щойно в добу соцмереж і стрімко помережілих ЗМІ стала можливою її – смерті – тотальна профанація. Суто мистецькі ідеали постмодернізму досягли-таки бездоганної реалізації на практиці. Немає більше істинного й неістинного, піднесеного й ницого, важливого й другорядного, все змішалося в суцільній лавині рівноправних меседжів: на Донбасі обстріляли українські позиції мавпа вкрала труси в Аліни Гросу холєра Проскурня помер на які знаки зодіаку цього тижня чекає приголомшливий успіх скільки нових випадків коронавірусної хвороби зафіксовано в Києві Зеленський провів нараду з губернаторами на Мальдівах зірка серіалу похизувалася фігурою в бікіні блін Ройтбурд не забудьте привітати хто сьогодні відзначає день ангела поліція зупинила п’яного депутата Усик назвав українців і росіян одним народом о і Бельмондо туди ж «Динамо» зганьбилося в товариському матчі ВООЗ оголосила про початок третьої хвилі песики котики мовний срач курва Місько Барбара… Втім, може, це якраз і є психічний параліч?
А так, то я збирався розказати про інше. Тобто про інших. Про двох інших, яких теж не стало в 2021 році, хоча їх і не було в соцмережах. Та й знайомі між собою вони не були, а якщо й чули по кілька слів один про одного, то лише від мене. Бо молодшому з них я розповідав, що у мене (точніше, у моєї дружини) є варшавський вуйко, а старшому – що мені пощастило з науковим керівником, який узяв до себе в аспірантуру мене, а не мою дружину. Обоє – якщо шукати спільних рис – належали до покоління, в якому конкретну долю великою мірою визначало загальне походження. Тому долі їхні виявилися максимально неподібними.
Чи мав молодший шанси не стати моїм науковим керівником? Мав, але мало. А вже шансів не стати професором не мав зовсім. Його батько – фольклорист і літературознавець, приятель Олександра Білецького й Олексія Чичеріна – свою першу монографію опублікував ще за царя в підросійській Варшаві, а після більшовицького перевороту обійняв посаду ректора новоствореного Інституту народної освіти в Одесі. Другу світову війну родина провела в туркменській евакуації, звідки переїхала до Львова, а ще за п’ять років осіла в Чернівцях, де батько й закінчив наукову кар’єру, а син – розпочав, щоб наприкінці 80-х очолити кафедру теорії та історії світової літератури. Теорія та історія світової літератури – ось що мене цікавило наприкінці 80-х, то до кого, як не до нього, я в підсумку міг потрапити в науку, на якій і досі вдячно паразитую? Після захисту написаної під його лагідним керівництвом дисертації ми удвох поверталися потягом із Києва. Я поставив на столик пляшку паленого коньяку і попросив провідницю принести нам дві склянки. «Не дві, а три», – кокетнула провідниця і, закінчивши перевірку квитків у вагоні, справді їх принесла. Я розлив на трьох. «Ну, дєд, – стрільнула вона оком, – як то кажуть, шоб той стояв і гроші водилися!» – «Не маю нічого проти», – відсторонено усміхнувся «дєд» і продовжив перервані спогади про Білецького й Чичеріна. Такий він був.
Старший натомість народився в українському селі на території Польщі, що його згодом і врятувало. Чи мав він шанси не опинитися в УПА? Не мав жодного. Досить сказати, що одним із його численних бойових кузенів був Микола Дужий – ветеран УГА, друг і наставник Романа Шухевича, секретар і в.о. Голови Президії УГВР. У червні 1945-го їх разом – і Миколу, і дружининого вуйка – витягли непритомних із загазованої криївки енкагебісти. Сізо, суд, табори. Після ХХ з’їзду на підставі документів про довоєнне польське громадянство вуйко зумів перебратися з Красноярського краю до Варшави і – на підставі виданого в Перемишлі німецько-українського матурального свідоцтва – здобути вищу економічну освіту та влаштуватися на роботу в міністерство деревообробної промисловості. Вояк УПА і в’язень ГУЛАГу в штаті польського міністерства – неслабкий, треба визнати, життєвий сюжет. Коли я його – на той момент 85-річного – вперше відвідав у Варшаві, він поставив на стіл пляшку горілки, два келишки і чотири канапки з консервованими анчоусами. За пів години, прибираючи спорожнілу пляшку зі столу, він пильно подивився мені в очі й сказав: «Молодець, не п’яний. Але все одно приляж відпочинь, а я тим часом зготую обід». Такий він був.
Нічого собі, марудить який-не-який розум, твій науковий керівник ледь не дожив до століття, а вуйко його – свій столітній ювілей – навіть устиг у добрій формі відсвяткувати: не кожен і мріяти про таке наважиться. Та ясно, не сперечаюсь я, тільки в моїй уяві вони обоє були вічними. А якщо вже й вічні заходилися нас покидати, то решті взагалі нема на що розраховувати.
27.12.2021