Коли можеш бути світом

Таня Малярчук. Згори вниз. Книга страхів. – Харків: Фоліо, 2006. – 220 с. 

Є книжки, які не старіють, а лише зрілішають, як добре вино. Цьому роману Тані Малярчук стільки років, що його цілком можуть читати його однолітки, що формують смак до якісної літератури. В світі, де живуть його герої, небагато змінилося в порівнянні з їхнім світом – гори такі ж високі й манливі, пізнання й осягання себе таке ж складне й часом моторошне. «Згори вниз. Книга страхів», про яку поведу мову саме тепер, вперше видана 15 років тому, проте це не має жодного значення для поціновувачів літератури: для частини з них роман стане відкриттям, інших спонукає до ретроспекції власних вражень та емоцій щодо книжки чи й спонукає до перечитування, аби підтвердити, заперечити, доповнити чи перекроїти їх, як часто трапляється з літературою, перечитаною заново через тривалий проміжок часу. Бо хай яким хмільним буває молоде вино, букет зрілого залишає найтривкіший післясмак.

«Нащо читати, коли можеш бачити. Нащо знати про світ, коли можеш ним бути». Героїня роману так пояснює, чому ніхто з тутешніх дітей не приходить до сільської бібліотеки, де їй доручили попрацювати бібліотекаркою (насправді лише бути присутньою в приміщенні хоч кілька днів на тиждень для створення видимості хоч якої діяльності в храмі давно ніким не читаних книг) – вони зайняті життям. Саме ця цитата зачепила мене чи не найбільше. Принаймні, найчіткіше запам’яталася, адже повторила мені моє власне самовиправдання, хай і трохи іншими словами, коли я в дрібку вільного часу замість сісти за недочитаний чи недописаний, чи вже навіть продуманий, але досі не початий текст, біжу надвір фотографувати осіннє листя і колоти пальці до голок їжака, що змайстрував собі помешкання з бадилля, гілок і землі в квітнику під моїм під’їздом, а оперативно тікати від автівок, що швендяють туди-сюди дворами спального району, так і не навчився. Уже мало би бути соромно перед самою собою за те саме виправдання. Але не є. Зрештою, сама «Згори вниз. Книга страхів” підморгує сторінками, образами й ідеями, відпускаючи шукати себе – всередині й далеко поза межами власних самоусвідомлення й саморозуміння.

Основна частина короткого роману повна Карпат, де кожна з гір має своє лице. Щоправда, зовсім не тих, які змальовують у екскурсійних брошурах і туристичних листівках. Там зовсім нема патетичних описів мальовничих гірських пейзажів, романтичних сцен біля магнетично-тріскотливого вогнища чи з вільним вітром в обличчя на високій вершині, з якої видно цілий світ, і світ той – красивий. Ні, Карпати Тані Малярчук справжні, як і все, що трапляється на їхніх схилах і вершинах, попри те, що сама історія сюрреалістична.

Кажуть, в горах людина найближче до Бога. Бог, кажуть, живе в кожній людині. А в горах людина найближче до самої себе. Хто пізнав гори, знає, що там залишаєшся наодинці з собою оголеним, навіть якщо зовсім не сам і одягнений у три кожухи. Безіменна героїня, від імені якої ведеться мова твору, тікає, спершу невідомо звідкіля й від чого, в гори до самої себе обличчям до власних страхів. Вона забуває хто вона, аби зрозуміти себе і власні глибинні бажання, не нав’язані суспільством й трибом життя у ньому, а ті, які осягаєш потроху якраз тоді, коли забуваєш хотіти. Хотіти того, без чого цілком обходишся в горах, спаливши зайві, непридатні в простому сільському побуті горян речі, як-от білі штани. А з ними й паспорт героїні – так само символічно неприкладний у світі, де все будується не на формальностях звичного світу, не на папірцях, помережаних гачками й знаками (багато селян у романі зовсім неписьменні), а на особистих відносинах з людьми і природою. Містичні коти, що з’являються в хатах то Франя з горбів, то його тезки з долини (а може, це той же герой?). Життя заради життя, не лигаючись зі смертю й не лякаючись її. А якщо й побоюючись – без заперечення. Як заперечиш природу? Як втечеш від персонального смерчу, що змітає тебе зі звичного місця на планеті з комфортом переміщення в засвіти у власній хаті? Алюзія на Баумового «“Чарівника країни Оз» – бабусю героїні смерч разом з хатою й усім в ній (включно з героїниними одинадцятьма томами Лесі Українки) забирає невідь куди, залишивши тільки порожнє місце на подвір’ї. Роман не розповідає, що зустрілося їм по той бік смерчу, але в роздумах героїня бабі потрапити в щось магічне й прекрасне. За нею смерчу чекає жінка з Дземброні (цікаво, що Малярчук використала в своєму творі реальне високогірне село). Дві літні жінки, які на життєвій межі стали малими Дороті, а далі – хтозна, може, й принцесами чарівної країни.

Не боятися часу. Ще одне архіважливе вміння, якого вчиться в порожній гірській хатині наша безіменна героїня. Власне, позбутися страхів і було ціллю її втечі зі звичного світу. Авторка ж називає свій роман «книгою страхів» недарма – він пронизаний страхами, спробами звільнення від них. Та чи може звільнитися від страху той, хто здатен відчувати?

Всі найцікавіші історії насправді про кохання. Історії «Згори вниз», велика й манші, так само про нього. А любов, у різних її формах, але в коханні особливо пекучо, приходить в парі зі страхом. Навчитися не боятися часу легше на самоті. Наодинці проминання не страшне. Кохання ж узалежнює й змушує лякатися змін, як провісника розлуки й самотності. Самотності, яку вже знав і з якою встиг зріднитися, але прийняти яку заново значно важче. 

«Я приїхала сюди, щоб втекти від видимої самотності в самотність абсолютну. […] Тут я стала бути одна і, прийнявши зрештою свою одиничність, я деколи навіть забувала про неї. Деколи я була з іншими людьми, і було добре. Навіть тут, серед абсолютної самотності і абсолютної себе, я знайшла людей. Люди є всюди, треба тільки вміти шукати. Є люди, є їхні хати, є їхні діти і їхні смерті, є їхні історії, розказані і замовчані. Є їхні портрети і їхні коти. Серед цього всього я прийнялась і пустила коріння. Я виросла і стала як гора. Мене нічого не могло зруйнувати, бо я нічого по-справжньому не бажала.

Тепер мені не залишається іншого, ніж як знову повірити в свою самотню силу і знову полюбити все, щоб розлюбити його».

Сюжети тут важливі саме настільки, наскільки важливі вони для сприйняття читачем історій, де химерні вкраплення сюрреалізму переплітаються з життєвими банальностями. На позір у них немає нічого особливо унікального, виклично-яскравого, що врізалося б у пам’ять подразненим сприйняттям. У кожного свої зруйновані лелечі гнізда, свої покинуті скрипки, свої порожні бібліотеки, свої риби на асфальті. Що є справді важливим – це атмосфера роману, яку майстерно творять всі ці елементи. Саме вона залишається з нами, коли з пам’яті розгублюються подієві деталі. Атмосфера, згущена гравітацією виразного письменницького таланту авторки, створює можливість дихати легко навіть там, де кисень мав би бути розрідженішим. В горах образів Тані Малярчук дихається глибше. Любиться вільніше.