Ad Stella Maris.
FANTASMOGORIA ALBACROATICA
2016
Чайки над дахами
Понад дахами середмістя кружляли чайки. Дві великі білі птахи різали крилами повітря – загустілу від спеки блакить, заправлену яскраво-жовтими сонячними променями. Золота лаврова гілка в руках бронзової фігури Ґенія над тимпаном, що вінчає фронт будівлі Оперного театру, сяяла на сонці, кидаючи довкола себе відбите сонячне світло, наче морський маяк. Птахи надлетіли звідкись з-над дахів Старого міста і прямували на південний захід. Місто надолі, що тануло у ранковому сонці, борсаючись із легким туманом, неквапливо рушало у свій щоденний похід.
Вони стояли на перетині вулиць середмістя, перед очима маючи герб міста, висічений у камені, – зображений у еркері, розташованому на розі ренесансної кам’яниці навпроти. Гордовитий лев у відчиненій брамі, що стоїть на задніх лапах, притулившись передніми до міських мурів.
Люди повільно крокували по слизькій бруківці та вологих від ранкової роси тротуарних плитках, трохи далі, поруч із популярним закладом, відомим своїми чоколядовими виробами, роївся натовп туристів з катеґорії«туру вихідного дня», дещо ближче інші «турвихіднівці» робили собі по черзі селфі з пам’ятником Леопольду фон Захеру-Мазоху, якісь дівчата сором'язливо сміялись і робили до фото великі очі. Темні окуляри, футболки, шорти, босоніжки, повітряні барвисті сукні, пляжні сумки через плече та паперові пакети з «ориґінальними» сувенірами в спітнілих руках. Звичайний золотий ранок лінивого суботнього дня в Старому місті.
Перші музичні акорди заповнили вузький простір кам'яного коридору, утвореного середньовічною вулицею поміж кам'яницями.
– Класна акустика тут, – схвально підтвердив Музикант, підкручуючи струни гітари в тон камертона.
– Так, особливо біля цієї стіни, – додав його товариш. Глухий, позбавлений вікон товстий мур кам'яниці на розі вулиць Сербської та Староєврейської – навпроти бутик-готелю – і справді був ідеальним природним резонатором звуків, що відлунювали від стін інших кам'яниць і поширювалися на все невеличке перехрестя. Від столиків перед чоколядною майстернею праворуч (і навіть далі, аж до наріжного будинку із вражаючими контрфорсами, кутова частина котрого вже виходила на вулицю Руську, на стіні якого був розташований банкомат, що виглядав надзвичайно гротескно на тлі середньовічних мурів) – повз невеличкий готель ліворучі далі, аж до своєрідного релікту минулих часів – гриль-бару, котрий, схоже, аж досі пережив усі перипетії та зміни в комерційному іміджі вулиці за останні двадцять років – на усьому цьому просторі тепер вільно лунали акорди гітари.
Гітарні акорди в поєднанні з ритмом біту та співом. Музика бриніла луною від фронтонів кам'яниць. Дівчина з рецепції стояла перед дверима готелю напроти та з цікавістю слухала пісню.
Слова пісні, не зрозумілі для нікого, розлетілися навколо, наче птахи, випущені з клітки на волю.
Десь далеко великі білі пасажирські круїзні лайнери перепливали море, а тим часом...
Ранок у Лавоґраду-на-Мору
Перспектива середмістя віддалялась, вітер похапцем гнав вулицями, що ведуть до порту, слова пісні та жбурляв у відкрите море; кораблі на рейді легко хиталися на ніжних теплих хвилях Адріатики, чайки літали понад вітрилами яхт, пришвартованих у марині, звідусіль було чутно їхні голосисті зойки. Легкий бриз ворушив пальмове листя на прибережній променаді, човни, пришвартовані в марині, злегка стукалися бортами один до одного, плюскіт води у портовому басейні та скрип щогл, вітрил і інших елементів такелажу, сухий шелест скручених вітрил, приправлений криками чайок, – все це творило особливу мелодію приморського міста.
Рибалки витягали з човнів сіті з ранковими дарами моря, призначеними для торгівлі на поблизькому ринку. Містяни та туристи вже рушили у передобідній похід по Корзо і ліниво ловили звуки пісні прибулих десь з якихось далеких і маловідомих (а ще менш цікавих для місцевих) північних країн вуличних музикантів, що лунали над блискучими, зношеними часом та кроками мільйонів перехожих каменями бруківки. Вони співали незрозумілою неслов’янською мовою, і це навіть не була угорська.
Лавоґрад-на-Мору (Lavograd nа Мoru), стародавня столиця середньовічного королівства білих хорватів, жила своїм повсякденним, сучасним, звичайним життям.
Був т. зв. високий сезон, тому атмосфера міста була відповідною для цієї сонячної пори року, доки не надійшли затяжні дощі, а з другого кінця моря не надлетіли сувора зимна бора – довкола панували темні окуляри, білі футболки, шорти, босоніжки, повітряні сукні, пляжні сумки через плече та паперові пакети з «ориґінальними» сувенірами в спітнілих руках. Пахло морем і свіжомеленою кавою, її аромат піднімався з численних кав’ярень – кава по-віденськи, по-турецьки, по-італійськи. Спритними рухами кельнери розкривали великі, широкі, барвисті парасольки, накривали білими, щойно відпрасованими обрусами столики, розставляли стільці. Вулиця Єрменська (Jermenska) була майже повністю заповнена такими власне парасольками, столиками та стільцями, популярну мистецьку ґалерею, що закривала її з північного сходу, вирізняло те, що на даху старої кам'яниці, в котрій вона розташовувалася, було поставлено драбину – її силует чітко виднівся на тлі блакитного неба, в котру вона була спрямована. З сусідньої площі під назвою Домініканський Tрґ (Domіnіkanskі trg) лунали звуки пісні "Stairway to heaven", котрі з акустичної гітари стомлено видобував довговолосий вуличний музикант, одягнений (незважаючи на спеку) у джинсову куртку без рукавів та старі військові чоботи з різнокольоровими шнурками. Під курткою він носив вицвілу футболку незрозумілого кольору з надписом Odi profanum vulgus. Однак в очах музиканта не було ні ненависті, ні зневаги, а лише втома. Така собі звичайна, ранкова, післявчорашня втома, на котру він невпинно працював усю попередню ніч. Це була довга тепла ніч, мерехтливі вогні яхт у порту та яскраві зірки темному, низькому та водночас бездонному небі, декілька пив у ресторані "Вісок Дворац" (Vіsok Dvorac), ракія – travaonіca та loza, сливовиця і ще пиво, а потім зненацька зрадливе яскраве ранкове сонце, котре сліпило прямо в очі на набережній, та... багато інших речей, які залишилися по той бік ночі. Те, що трапилось у Лавові на Морі, як кажуть, най там залишиться. Проте він міг би подолати цю втому, без сумнівів, міг би, заради цього йому знадобилося лише трохи зрозуміння з боку перехожих – найбажаніше вираженого у вигляді кількох пом'ятих банкнотів білохорватських кун, кинутих зі співчуттям у порожній футляр від гітари – можливо, навіть у кількості, достатній для поживного сніданку та гальби холодного пива.
Hvala vama, dragі mojі. Hvala lіjepa. Дякую, мої любі.
Sunčana strana ulіce
Для новоприбулих до міста турвихіднівців геть усе тут виглядало чудернацько і незвично, вони охоче поринали у цей світ міста, котре завжди як свято. Ходили вулицями, роздивляючись на всі сторони, підводили вгору очі, дивилися на покриті шляхетною патиною старовинні кам'яниці та палаццо, розглядали ліпні різьблення на фронтонах, на яких були зображені, зокрема, знаки Зодіаку, або Чотири пори року, або чудернацькі обличчя якихось невідомих античних персонажів, або фантастичні, неіснуючі у природі рослини та тварини тощо.
Середземноморський клімат у поєднанні з вражаючою архітектурою епохи відродження та бароку, з відчутною присутністю моря прямо тут, десь за рогом, за всіма тими розкішними фасадами з їх фантазійними аттиками, за цими тінистими і тісними подвір'ями, за старими стінами, позеленілими від моху й покритими плющем, за товстими контрфорсами, що підтримують старі мури.
Тож вони ходили, ходили, доки знесилені хвилями спеки, що ллються з неба, щедро послані на вулиці цього міста променями південного сонця, перехожі остаточно сідали десь у тіні великих різнокольорових парасольок, замовляли піцу quatro staggіonі, каву, сік, і мінеральну воду, і пиво, і шопський салат, і бурек, і айвар, і оливки, і борщ, і чебуреки, і плєскавіцу, і вареники, і біґос, і журек, і чевапі, і боґрач, і тунця на грилі, і смажене курча, і škampі na buzaru – і що там ще можна було замовити. Тільки після цього вони зітхали з полегшенням, переглядали знимки у цифрових фотоапаратах, планшетах та мобільних телефонах, – поглянь, а як тобі ось ця фотка, га? – викладали їх в Іnstagram, вигадували хештеґи, спрагло, довгими ковтками пили замовлені напої, отримували врешті-решт друге дихання, розглядали сувеніри, які набули, витягуючи їх із паперових пакетів – і тільки після цього роззиралися навколо з новим яскравим мерехтінням в очах.
Дійсно, важко було позбутись враження, що за десь рогом Єерменської було море, позаяк звідти було чути морський вітер, галас порту, шум хвиль, а декілька чайок сиділо на дахах і з цікавістю розглядало людську метушню внизу, чекаючи на нагоду поцупити щось їстівного прямо зі столиків, а інколи й тарілок тих роззяв, доки вони були зайняті своїм інстаґрамним життям та змістом паперових пакетів із сувенірами.
Lіjepa naša domovіna – прекрасна нова вітчизна
За рогом, якщо пройти крізь тишу та глибокі фіолетові тіні внутрішніх двориків або – іншим шляхом – крізь гул і спеку сонячної вулиці (Sunčana strana ulіce, пам’ятай, перехожий, завжди тримайся сонячної сторони вулиці), повільно виринав Великий Трґ (Velіkі trg), із усіма своїми італійськими кам'яницями, прикрашеними фігурами стародавніх богів студнями-фонтанами та оздобленою високою вежею у стилі флорентійського або болонського Відродження ратушею, що домінувала над дахами міста посередині площі. Годинник на вежі щойно вибив полудень. Навколо вершечка вежі кружляли різноманітні морські птахи, а внизу, на площі, були крамниці, там торгували сувенірами, напоями, хот-доґами та попкорном. По всій площі погукували працівники туристичних агенцій, які закликали туристів – морські прогулянки на човні, дуже дешево! Вісок Дворац, чудові краєвиди! Підземні галереї, незабутні враження! Прогулянки дахами, тільки у нас, вид на місто з висоти пташиного польоту! Винний маршрут, новинка сезон! Пивний шлях, найкращі сорти крафтового пива! Гробниці білохорватських королів, таємниці бенедиктинських та домініканських монастирів! Аптека-музей та секретні рецепти алхіміків! Незабутня романтика – Місток Поцілунків над Плтвою! Найкращі пляжі на півострові Каменлєтац!
На розі площі стояв Митець. Він мав розгорнутий етюдник. На ньому було видно силует міста – контури веж і куполів, злегка позначені олівцем. На іншому аркуші, відкладеному вбік, були пальми та чайки. На наступному домінували зелений, синій і білий кольори, аквамарин, хмари, сонце і передчуття островів за горизонтом. На іншому полотні було зображено маєстат білохорватських королів у величі та славі – корони, скіпетри, горностаї, стіни замків, що їх ніколи не підкорив ворог, шляхетні шахівниці, червоні та білі, сині та золоті, а поруч із ними – велика картина із зображенням прибуття білохватів на береги Адріатичного моря. Полотно фіксувало мить, коли довга подорож і всі її труднощі власне закінчилися, тепер великі вожді та майбутні герої народних легенд можуть спокійно відпочити і спробувати зазирнути далеко за обрій, ковзати поглядом по ніжних хвилях теплого південного моря – і дозволити сонячному світлу шляхетно грати на їхніх блискучих обладунках. Вони залишили позаду свою стару батьківщину, пройшли засніжені вершини Карпат, степи Пушти та річки Паннонської долини, гори Балкану – і ось тепер вони тут, на новій чудовій батьківщині.
Lіjepa naša domovіna. Лєпа наша домовіна. Прекрасна наша вітчизно.
Commedіa del‘arte на Великому Трґу
Тим часом біля скульптури Амфітрити молода дівчина грала на лютні, легко перебирала пальцями по струнах і співала про море, вічне кохання та далекі обрії. Витончена мелодія лютні приваблювала багатьох перехожих, які на мить зупинялися, прислухалися до благородної мелодії та ніжних слів балади, в яких можна було відчути поклик подорожі, образи далеких заморських земель, гул хвиль, радість, тугу та мрії у поєднанні з морською піною та свіжим вітром мандрів. Усміхнена богиня, володарка морських хвиль, народжена з піни, стояла нерухома – красива, непохитна і таємнича, з рукою, піднятою в жесті, сповненому ніжності та грайливості, перлини сяяли у вінці з мушель на високо заколеному волоссі, біля її ніг тихо плюскотів фонтан.
По той бік уздовж фронтону Ратуші повільно, неквапливо і з гідністю проїздили трамваї, весело передзвонюючи на рейках, завертаючи з площі. Їхні пасажири крізь вікна вагонів дивились у бік палаццо Массарі, колишньої резиденції консулів могутньої Найсяйливішої острівної республіки. Крилатий Лев над вхідним порталом гордо тримав лапу на розкритій книзі і загадково мружив котячі очі. Вся величність Серенісіми містилася в цьому маленькому символі на фронтоні скромної кам'яниці.
В той же час біля фонтану Нептуна відбувалася пантоміма, декілька акторів майстерно відтворювали сцени з комедії dell'arte просто неба – Коломбіна драматично заламувала руки, Капітано підводив очі до неба, Панталоне запекло сперечався з Дотторе, публіка весело сміялася й аплодувала. У виставлений крислатий капелюх дзвінко летіли монети, легенько падали купюри, деякі бідніші глядачі жбурляли інжир, яблука, груші, виноград, банани та чорні соковиті черешні, які росли на пагорбах навколо міста.
Натовп глядачів, що оточував фонтан тісним кільцем, вібрував і поглинав чергові хвилі перехожих, що йшли від Ратуші, пасажу Андріоллі та західної сторони площі Великий Трґ. Хвиля натовпу прибивала, зупинялась на мить і рушала далі – сповнені вражень від старої італійської комедії люди йшли до Катедри (біля неї була каплиця, фундація відомої купецької родини угорського походження, предок котрої колись прибув до міста з королем Коломаном з нагоди його коронації та так в ньому й залишився ) – щоб потім розчинитися далі в людській масі, що потоком плила по Бієлохровацькій (Bіjelohrvatska) вулиці. Дехто повертав, щоб продовжити рух до Корзо, по набережній уздовж Плтви до розкішної будівлі Оперного театру, а далі – до порту та знаменитих Каменлєтських пляжів. Інші, у свою чергу, прямували у зворотному напрямку – на ринок біля площі Короля Данила (trg Kralja Danіla), де можна було купити морепродукти, свіжу рибу, фрукти та овочі, а поруч – через Самостанські сади монастиря бернардинів та та вулицю Под ґредом (Pod gredom), можна було дістатися до тихого, колишнього єврейського кварталу, розташованого в тiнi давнiх оборонних мурiвв.
Forі Pecorum Platea. Саме так повідомляв дещо затертий напис, висічений у зігрітому південним сонцем теплому наріжному камені на стіні однієї з кам'яниць, а за рогом приховалась тиха вузька вулиця, що перетинала вулицю Старожідовську (Starožіdovska) наскрізь.
Сонячний день у місті обіцяв бути досить вдалим.
В ДЕНЬ ДОЩОВИЙ ТА ПОНУРИЙ
1942
*
Ранковий шлях Якуба
Якуб Сабляк був сином ветерана Великої війни, котрий народився у місті Біоград-на-мору, але вже давно, ще за Австрії, до війни, вже багато років мешкав у Львові. Оту саме Велику Війну Якуб і сам добряче пам’ятав, хоча з точки зору дитини, а аж ніяк не дорослого, котрим він так хотів сам себе бачити в той час, – зараз він дуже чітко це усвідомлював, коли нова війна, що прийшла до міста, обіцяла бути ще більшою за цю минулу, Велику.
Якуб вийшов з будинку, в якому мешкав на вулиці Казимєжовській, постояв біля брами кам'яниці, подивився на небо, на якому сонце ледве визирало з-за хмар, згадав, як колись цього пам'ятного вересневого дня побачив на цьому ж небі над містом сірі силуети військових літаків із чорними хрестами на крилах, поставив комір пальта та поволі вирушив догори – на Святоюрський пагорб з домінуючим над цією частиною міста греко-католицьким собором. Піднявшись вулицею дещо вище, він на бігу застрибнув у трамвай, котрий піднімався вгору у напрямку Городецької там, де гострі сіро-коричневі шпилі костелу св. Ельжбети, що так нагадують вежі катедри на Каптолі в Загребі, які Якуб бачив на листівках у колекції свого батька. Біля костелу Ельжбети він швидко пересів на інший трамвай, котрий рухався у бік вулиці Сапеги.
Трамвай щойно заїхав із залізничного двірця і був вщент переповнений. Цивільні товклись у вагоні з валізами, торбами, кошиками та пакунками й перелякано дивились на солдатів вермахту в сіро-зеленій уніформі, що крокували вулицею поруч з зупинкою. На стінах будинків, що проминали повз вікна вагону, було видно нові таблички з новими назвами вулиць – з німецькою точністю нова адміністрація запроваджувала нові порядки, старі польські назви, котрі Совєти ще не всі встигли замінити на свої, тепер швидко замінювали на німецькі, котрі були написані ґотичними літерами. Незважаючи на несподівану появу німецької мови на вулицях, у Якуба не було відчуття повернення до старої Австрії – тої Шварцґельберзької, цісарської. Ця нова війна, у вирії котрої опинилося місто, була іншою: змінилися війська, мундири та червоні прапори, ті з серпом і молотом, на інші червоні – з дивним чорним зламаним хрестом у центрі; непомітно, але невпинно обличчя міста також змінилося.
Bernardyńskі mіjam plac, іdzіe jakіś graf... їдучи у трамваї, Якуб наспівував стару, колись популярну пісню.
Щасливі, радісні львівські дні, gdje ste? Замість графа з пісеньки по Бернардинський площі у повній екіпіровці крокував жандармський патруль. Побачивши штурмбаннфюрера в чорній формі SD та відшліфованих на ґлянц чоботях, жандарм сержант струнко засалютував. Якуб відвернувся.
Сабляк якомога швидше повернув на вулицю Сербську, заховавши у лівій кишені невеликий справунок, куплений поруч на Галицькому ринку та загорнутий у стару газету. Шпальта була німецькою мовою, у вічі кидався заголовок великими літерами: "Unabhängіger Staat Kroatіen mіt zusammen mіt seіnem Führer Ante Pavelіć..."
Різким кроком він рушив у бік Ринкової площі.
На розі вулиць Сербської та Боїмів
стояв старший пан, перед ним недбало лежала потерта і вицвіла австрійська військова шапка часів монархії, на місці імператорського вензеля була тінь – фрагмент невицвілої темної тканини, один із ґудзиків був відсутній, а дашок посередині трохи потріскався. У шапці було кілька дрібних.
Чоловік не мав однієї ноги, замість неї був дерев’яний протез, він стояв, спираючись на милицю під стіною, на яку він оперся спиною. Колишній вояк притискав до рота губну гармоніку та грав.
Якуб на мить зупинився. Давно почута мелодія. Він пригадував слова, котрі мелодія видобувала з якихось далеких шухляд пам'яті.
W dzіeń deszczowy і ponury, z Cytadelі іdą z góry, szeregamі lwowskіe dzіecі іdą tułać sіę po śwіecіe...
Кілька перехожих кидали гроші в шапку, але ніхто, окрім Сабляка, не зупинявся, хоча якийсь старший пан на мить сповільнив крок і навіть засалютував до старого вояка до свого цілком цивільного капелюха.
Завершивши грати "Марш львівських дітей", ветеран зітхнув, перевів подих і з гармонійки залунали звуки "Prіnz Eugen der edle Rіtter..." – вочевидь він розраховував на німецьких солдатів, що якраз проходили поруч, але, мабуть, австрійців серед них було небагато або й взагалі не було – принаймні вони пройшли повз нього байдуже і ніхто жодним чином не відреагував на мелодію.
Ветеран трохи відпочив, знову глибоко вдихнув і почав грати щось інше.
Сабляк слухав і намагався вгадати мелодію. Щось дуже давно чуте і майже забуте. Де я це чув? – силився пригадати Якуб.
Авжеж.
Oj junačka zemljo mіla
Stare slave djedovіno
Da bі vazda sretna bіla...
Ще б пак.
Він озирнувся довкола. Перехожих було ще зовсім небагато, сонце все ще пробивалося крізь хмари все сміливіше – очевидно, aussweіs на свою астрономічну діяльність від нового командувача містом йому не був потрібен.
З боку Ринкової площі прийшли двоє робітників, які лаялися на балаку, один з них ніс складану драбину, інший – скриньку з інструментами та важку торбу через плече.
На перехресті, де стояв старий солдат з гармошкою, вони встановили драбину (та нєх ці хулєра везьмі, Юзьку, туман франьцувати з цєбі, та ґдзіж ти ставі, та шьлєпі пшетрший).
Sіnje more svіjetu recі,
Da svoj narod Hrvat ljubі…
Старий ветеран помітив Сабляка, що стояв лише кілька кроків перед ним, – змовницьки підморгнувши Якубу, він продовжував грати.
Сабляка раптово охопили спогади з дитинства. Він чітко пам’ятав звук адріатичних хвиль і мушельок, які зібрав на гальковому пляжі, а також круглі камінчики, з яких складав різноманітні візерунки та слова на піску. Звуки дзвону на годинниковій вежі костелу при самостані у венеціанському ґотичному стилі. Сонце в зеніті. Він був зовсім малим, коли з батьками їздив там до дідуся з бабусею. А пізніше пам'ятав уже інші речі – чомусь пальми в Стрийському парку. Фабричний димар на Клепарові, котрий видно було з балкона помешкання в туманний і сонячний ранок. Іноді його дитяча фантазія перетворювала цей димар на морський маяк, а балкон багатоквартирного будинку – на капітанський місток на палубі корабля, який своїм носом прорізав хвилі південних морів і плив на повних вітрилах до нових пригод, чудових портів, загадкових островів, де повно прихованих скарбів...
– Ta pudyj ży ty młutek, Jóźku, to gdzі ty sі gapіsz, chulera...
Кулєґа Юзека тимчасом вліз на драбину і вовтузився з табличкою, яка була прикріплена до муру кам'яниці на розі, тихо лаючись собі під ніс.
Врешті-решт після кількох невдалих спроб, численних прокльонів та подальших звернень до сумління Юзека стару табличку таки зняли, вона з жерстяним звуком впала на брук.
Dok mu njіve sunce grіje,
Dok mu hrašće bura vіje,
Dok mu mrtve grobak krіje,
Dok mu žіvo srce bіje!
Сабляк дослухав мелодію до кінця, вклонився ветеранові і поклав йому до капелюха дрібні.
Раптом зірвався порив вітру, Якуб постояв ще хвильку та поволі пішов у бік Ринкової площі.
На розі вулиці Сербської та площі Ринок уже була нова табличка. Юзек та його кулєґа уже встигли її тут замінити.
Якуб Сабляк затримався й із подивом прочитав назву, написану ґотичним шрифтом:
„Kroatenstraße“*
Годинник на ратушевій вежі вибив полудень.
____________________________
* У травні 1942 р. окупаційна адміністрація Генеральноï губернiï Третього рейху (до складу котрого від 1 серпня 1941 р. увiйшов також тзв. Дистрикт Галичина) змінила назви деяких вулиць у Львові. В результаті одна з вулиць історичного Середмiстя змінила назву з Сербськоï на Хорватську (Kroatenstrasse). Очевидно, це мало за мету в такий спосіб підкреслити союз Третього рейху з т. зв. Незалежною Державою Хорватіï, проголошеної лідером усташів Анте Павеличем у квітні 1941 року.
Для ілюстрації використано, зокрема, картини Юрка Коха
27.09.2021