Слово і народ

 

Нещасна, неправдива людина, що добровільно й лег­ко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх за­хисників і оборонців.

 

«Ну, що б, здавалося, слова...— чуємо з малих літ тихе запитання довіри, здобуте з найбільших глибин.— Слова та голос — більш нічого! А серце б’ється-ожи­ва, як їх почує!..— і спрямоване в саму душу зав'язано­го світу, як сакраменто: — Знать, од бога і голос той, і ті слова ідуть меж люди!..»

 

У відповідь — кредо: «Вогонь в одежі слова»,— твердо, як з-під ковальського молота.

 

І як руків'я наскрізьсічного меча, поєднання довіри й кредо: «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!»

 

Ця інтерпретація, як втілення українського народно­го духу в слові наших найбільших поетів, мислителів, революціонерів, так і непоборного вияву становления національної самосвідомості — її буття і творення.

 

В головах слова стоїть свідомість, у головах свідо­мості стоїть слово. Вони з купелі крові, що пульсує в грудях і заливає мозок.

 

Слово не значок, не символ — це вогонь, а перефразо­вуючи вже відоме: сорочка духу народу.

 

Вона досконало-вишукана й коштовно-прекрасна — невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передавана з роду в рід для найвищого, повного довер­шення, що йому не буде кінця.

 

Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишне­вим цвітом — кожна її ниточка вимочена в Дунаї, кри­ницях і струмках людської звитяги. Вона з голосу ту­ра, мисливських сурем, скрипу дерев’яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні, рокоту комбайна — вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого «мир­ною» радіацією. Вона з блиску козацької шаблі і весла невольницького човна, що чалить у бурях на тихі води— вся з шляхетного лицарства, що йому ніщо найстра­шніші муки й тортури. Вона, як напнуті паруси волі, зіткані з останнього поклику воїнів і борців повстань, ре­волюції, битв за волю, честь і незалежність — вся змо­чена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясир­них та окупантських торгах і просолена зойками голод­ного конання.' Вона з полум’я очей, відчайдушної ус­мішки, рішучого вихору з-під каблука — вся спрямова­на в стрімкий лет, щоб наша доля нас не цуралась. Во­на з першого радісного щебету немовлят і тяжких по­хоронних плачів — вся з весен і морозу, так часто па­лена спекою, бита градом і дощем, але завжди повна осіннього достигання. Вона з потаємного шепоту і зіт­хань закоханих у станціях метро, під незугарною аркою урбаністики, на ажурних мостах, на простих кладках, звичайних перелазах, у парках і дібровах — уся з хміль­ного чар-зілля, настояного на серці. Вона із земних гли­бин і небесних висот — уся з могуті інтелекту й криці моралі. Вона з колискової молодої матері над первіст­ком — уся з шелесту дерева життя й пізнання зі старо­го в новий світ. Вона вся з тучі й грому, як з води і ро­си,— така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броньованої броні, бо єднає дух і тіло, бо їй в ос­нові — непорочність, цнота й чистота.

 

Та годі її занедбати, занехаяти, як відбувається са­могубство, цілковите нищення — тлін і порох, а насиль­ницьке здирання уподібнюється всеспаленню і попелу.

 

Українському слову з часів його виникнення («А ми просо сіяли, сіяли...») й на всіх історичних шляхах до­водилося нелегко.

 

Здобувши в муках і боротьбі громадянство в писем­ності, воно стражданням, страдництвом, мужністю і ра­дісною відвагою фольклору, літописів, «Слова о полку Ігоревім» б’є дзвонами в пам’ять і гримить громами в сумління живих і ненароджених, пориваючи до своєї слави й безсмертя.

 

Чому ж величальні дзвони обертаються в подзвін, а благодатний грім у похоронну тугу?

 

Як і чому могло статися, що виплекана, виспівана народом, гартована в борні за свою самобутність, виря­тувана з утисків, заборон і асиміляційного пекла двох кровожерних імперій — російської й австро-угорської, піднята до визвольних революційних кличів і в резуль­таті цього утверджена, як рівна серед рівних усіх мов загальнолюдської культури й поступу, українська мова раптом стає зайвою й непотрібною? Як і чому це відбу­вається у найбільш освіченому XX ст., в час суцільної, обов’язкової грамотності, індустріального продукування книг і періодики, розповсюдження радіо й телебачення?

 

Ці запитання приковують до стовпа ганьби; шквар­чиш на інквізиційному кострищі несправедливості, дим усесвітнього сорому виїдає очі. Де дітися? І ти, ти теж винен, що ці «прокляті» питання з’явилися, як сувора реальність. А від дійсності не відхрещуються.

 

Наче ж нема ніяких заборон, жодних репресивних заходів: навпаки, закони декларують волю. Як же і чому ж?

 

Слово, мова — не просто будматеріал, а твоє покли­кання. Вони — і совість, і правда. Їх нема про будень і про свято. Вони — одні, єдині. Без них не дихнеш. Ти мусиш, ти повинен давати відповідь, як на суді честі.

 

За нами — немовкна історія. Вона продовжиться, стане і буде на наших кістках — жива й невмируща. Її свідчення невмолимі, як блискавка у найпохмурнішому небі: вона розтинає їх знаками вогню, полум’яно освіт­лює землю, небо і свідчить: вона — історія.

 

Спускатися в глибину віків — жити з повного відра здоров’я на горе косі й чумі: криниця історії не замулю­ється.

 

Минуле ніколи не заперечує, а завжди підтверджує.

 

Сила й мудрість сучасників і нащадків— у знанні в усвідомленні до мозку і кісток вікового твердого до­свіду предків, як свого станового хребта, а безсилість і нерозумність у забутті  цієї науки.

 

Зрозуміло, затемнене давнє виекранює сонячне суча­сне — наближує, а не віддаляє від відповіді про зай­вість і непотрібність українського слова.

 

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих ча­сів, а в період держави Київської Русі наше слово сяг­нуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, зба­гачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його роз­витку не могли зашкодити чвари й усобиці, феодальна роздрібненість і навіть багатовікове монгольсько-татар­ське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не роз­віялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.

 

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт.

 

Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не від­чувало себе, як у полоні-безвиході. Йому належало ще немало зробити. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.

 

Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася куль­тура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово впізнало еллінську й рим­ську філософію й поетику, систему Коперника: воно стало демократичним і непоборним, як республіка За­порізька Січ, і прекрасне, як козацьке барокко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідо­мості збігається з вибухом визвольних змагань за на­ціональну й соціальну справедливість і свободу.

 

Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сірієць Павло Алеппський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати».

 

Повсюдно потребою стали школи й шпиталі, а не самі церкви. Ними опікувалося громадянство, а не ок­ремі свідомі меценати. Вже не вистачало книг, що просто списувалися: вони не могли задовольнити найшир­ших читацьких мас. Виникають друкарні — видаються не лише духовні твори, а навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Дру­карні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх 24 по всій Україні. Зазна­чимо, що у той же самий час у Московському царстві — дві друкарні.

 

Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя. Ця свобода гарантувалася між­народно, наприклад, у «гадяцьких пактах» читаємо: «Гимназія, коллегія, школы и друкарні, сколько ихъ на­добно будетъ, безъ препятствія ставити будуть вольно и свободно науки отправовати и книги пєчатати всякіє...»

 

Українському слову, охрещеному і вогнем у визволь­ній війні з польським панством, здавалось, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельни­цький був батьком нації, то її матір’ю була мова.

 

Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави. Тут на них чекало пильне око патріарха і «освященнага собора», що іме­нували ці книги із-за «литовскага рубежа», з «черкас­ской земли». Цар Олексій Михайлович у договорі з по­ляками вимагав, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены бы­ли и впредь чтобы крепкий заказ был безчестных во­ровских книг никому с наших королевского вели­чества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни». Тож твір такого вченого, як Кири­ла Транквілліона-Ставровецького, його «Учительное євангеліє», що вже не раз виходив друком на Україні й потрапив у Московську землю, було наказано «собрати и на пожарех сжечь» як за зміст, так і за «слог его еретический». Такі випадки повто­рювались неодноразово. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «при­мрачная реченія», а тому вводяться офіційні посібники 3 правилами «о произношеніи россійских букв», і на­решті з'являється імператорський указ Петра І в 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковных прежних изданій, не печатать»... Так розпо­чинається мартиролог української мови: вона стає мо­вою закріпаченого плебсу — її слово живе в пісні й думі, у фольклорі взагалі та ще в потаємних звитках «списателів». Видатні досягнення народного генія ­— лі­тописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття й десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдаль­ших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетво­риться в країну безпросвітної безграмотності. Роздер­тий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах на­родів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова.

 

Сам час начеб перестане існувати. І тільки пісня, та й то згодом, саме пісня, що в ній «усе — історія й бать­ківська могила», з тяжким болем, з великим сумом роз­повідатиме, що вже років двісті, потім додасть ще одне століття, як козак ходить понад Дніпром і викликає з води долю, а доля йому відповідає, що сама у в’язниці й під караулом.

 

І тоді, коли ерудовані ідеологи монархій вже й не збиралися справляти панахиду над українським словом, бо гробокопачі добре потрудилися й до них, раптом залунав живий сміх Енея, світ потрясло: «Реве та стог­не Дніпр широкий...» і з-під каламутних хвиль випливла, щоб уже ніколи не потонути, чарівна «Русалка Дніст­ровая».

 

Українське слово не просто заявило про своє вос­кресіння: воно довело на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадя­ризації, що воно — велике слово великого народу, що во­но — неасиміляційне. Не тоне у воді й не горить у вогні. Його життя — це не нудотне нидіння в послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик до вічної боротьби — творчості й діяння.

 

На його гордо піднесену голову посипалися процеси, циркуляри, укази.

 

1847 рік. Судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, а офіційно: процес «украино-славянистов».

 

Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Панька Куліша, Миколу Костомарова та багатьох інших. Найре­волюційнішому з них Тарасові Шевченку суворо заборо­нялося «писать и рисовать». Цей процес піддавав колек­тивному осуду, колективним репресіям українську мо­ву як таку.

 

А результат? «Кобзар» — книга буття народу і без­смертності нації, «Чорна рада» — перший історичний роман нової української літератури й багатотомні історичні праці, без яких не обходилися, не обходяться й не обійдуться майбутні фахівці історичної науки..

 

1863 р. від 18 липня циркуляр Валуєва. «Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существова­ния самостоятельной малороссийской литературы..;»— пише міністр внутрішніх справ і, покладаючись на якесь міфічне «большинство малороссиян», категорично стверджує: «Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может...» Свою жандармську категорич­ність він обгрунтовує так: «Наречие их (малороссов), употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши (час вибуху польського повстання); что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для велико­россиян, и даже гораздо понятнее...» А завершується циркуляр, як і варто сподіватися: «Пропуском же книг на малороссийском языке, как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначаль­ного чтения, приостановиться». На основі цього цирку­ляру вироблялися інструкції цензурного комітету, який вводив його постулати в практику.

 

Відбулося знесення панщини і відбулося повне за­кріпачення українського слова.

 

Це закріпачення, власне, його цілковите знищення посилювалося з року в рік інструкціями «особаго сове­щания» найвищих сановників імперії.

 

1876 р. Емський указ.

 

«Государь Император в 18—30-й день минувшаго мая Высочайше повелеть соизволил:

 

1) не допускать ввоза в пределы Империи без осо­баго на то разрешения Главного Управления по делам печати каких бы то ни было книг и брошюр, издавае­мых за границей на малорусском наречии;

 

2) печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспре­тить, за исключеним лишь:

а) исторических документов и памятников,

б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведе­ниях же изящной словесности не было до­пускаемо никаких отступлений от обще­принятого русского правописания и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе как по рассмотрению рукописей в Главном Управлении по делам печати;

 

3) воспретить также различныя сценическия предста­вления и чтения на малорусском наречии, а равно и пе­чатание на таковом же текстов к музыкальным нотам».

 

Це був смертельний вирок українській мові: на ши­беницю з петлею на шиї було поставлено навіть фоль­клор— пісенну творчість народу. Скасовувалися і ви­ганялися з ужитку слова: Україна, козак, Запорізька Січ.

 

ХІХ ст., означене в поступі людства, як століття ре­волюцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося лютою зимою: українська мова замерзала, як у льодо­вику.

 

Діялося це тоді, коли на сторожі народу — німих рабів уже стояло слово Тараса Шевченка.

 

Результат? Ніщо інше, як саме це слово «підперло плечима» народ. Він не похилився — народ, зведений до тягла, відігнаний від шляхів прогресу, сірома, бидло, за визначенням володарів, загнане зі своїм «наречием» під селянську стріху, як у резервації.

 

Сила ж тієї сіроми, того бидла — його душа явила свою незборимість перед царем і цісарем зі всією їх­ньою державницькою сатрапією і всією збройною си­лою.

 

Село було й залишається колискою народу й мови.

 

І закайданена, плюндрована душа народу обізватися з-під карпатських гір: «Вічний революцьонер — дух, що тіло рве до бою!» — Україна заговорила вселюдським кличем.

 

Запізнілий оптимізм анітрохи не ліпший, ніж перед­часний песимізм. Вони в імперії — два чоботи пара, але австро-угорське копило було трухлявіше.

 

Сам природний розвиток цивілізації й культури — боротьба за права народу, за права нації, самосвідо­мість і певність такої боротьби були згвалтовані й штучно припинені жорстоким мордом на довгі часи.

 

Від народу приховувалися, як замуровані в склеп, найвищі вияви його духу, національної свідомості — не лише твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, як здобуток і надбання загальнолюдської культури, а романи й повісті Анатолія Свидницького, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, що роблять честь літературі європеїзму. Стара біда стала традиці­єю.

 

Хто і як тільки не втікав у чужі мови й культури: їх приймали шанобливо й прихильно, поблажливо й ласкаво поплескуючи по плечу,—«хохлів» і «галіціяк».

 

Всесвітня і в основі своїй землеробська культура, що з незапам’ятних часів прийшла на зміну кочівництву і за багатостолітню свою історію витворила, здавалось, непохитні норми буття й моралі, повсюдно освятивши їх як поганством, так і новітніми релігіями, повільно хи­лилася до заходу: здійснювалося пророцтво, що новона­роджене дитя Фултона й Уатта пожере царів, а престо­лами тільки закусить. Наставало XX ст. — вагітне соці­альними потрясіннями, світовими війнами і перетво­ренням світу, що характеризуватиметься перш за все розваленням імперій, колоній і створенням нових націо­нальних держав.

 

Українське слово, що як у льодовику, кволо, але все ж стає на ноги: воно проривається в науку, перш за все історичну, здобуває її, не кажучи про те, що з тріум­фом опановує сцену.

 

З вибухом першої російської революції з’являється демократична українська преса, книгодрукування. Рево­люційне запитання: «Хто ви?..» — стукає у вікна під лівобережну й правобережну стріху.

 

Перша світова війна: на українське слово чіпляється цензурний намордник. Українці — солдати російської армії стріляють в українців — солдатів австро-угорської й одержують за це однакові березові хрести.

 

На запитання: «Хто ви?» здеморалізовані люди від­повідають: «Ми — тутейші».

 

Вдаряє друга, третя революційні хвилі — розпалю­ється громадянщина, інтервенції. Українське слово вми­вається кров’ю на фронтах, що перетинають серця і землю. Хто як хоче, так його обзиває, навіть контррево­люційним, збройно заперечуючи йому право на життя, й глумливо плює в обличчя.

 

І в цей же час це скривавлене слово заявляє: «Чуєш, сурми заграли!» і «Вдарив революціонер— захитався світ!» Воно входить у стіни першої Академії наук, з’яв­ляється в академічних університетських аудиторіях... Жовтнева революція проголошує його рівноправним, вільним і декретує йому всебічний розвиток.

 

Мучив голод, єдину душу перетинав Збруч, докону­вала розруха, але сповз льодовик, і перед українською мовою відкрилося заповітне —сім’я вільна, нова.

 

Всією своєю могутньою силою, що її нę могло пере­їсти ніяке самодержавство («...духом, що тіло рве до бою»), і в усякій своїй непорочній красі, що її не могли затьмарити ніякі супостати («Ой, ти, дівчино заруче­ная...»), українська мова твердо і владно підіймається на розвалинах старого. Її хода революційна і прекрасна. Всі сфери творення й діяння — відкриті. Розпочинаєть­ся українізація. Українізуються освіта й культура, еко­номіка й техніка, господарство й адміністрація — укра­їнське слово ставало державним.

 

Українізацію здійснювало покоління, що здійснюва­ло й соціалістичну революцію.

 

Це було відродження. Воно тривало недовго, завер­шилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням

 

Почалася сталінщина: революція, диктатура проле­таріату оберталася диктатурою культу особи. Морозів без зазимків не буває. Культ виростав не на піску: він мав глибоке історичне коріння абсолютистської деспо­тії, прикривався реконструкцією відсталої, забитої кра­їни, галасливо обгрунтовувався теорією посилення й за­гострення класової боротьби з кожним новим кроком перемоги соціалізму. Все стало масове — індустріалі­зація, колективізація, культурна революція і як цілком законне, як історично неминуче, навіть як природне — масовий голод, масові процеси, масові розстріли і ма­сові заслання «ворогів» народу.

 

Судили колгоспника й робітника, наркома й вахте­ра, академіка й асенізатора. Будь-хто піддавався остра­кізмові. Потенціально кожен у першу-ліпшу мить міг стати ворогом народу. Над усіма навис смертельний страх — реальна кара за вигадані й інкриміновані гріхи. Чаклунство і відьомство культу перевершило фанатизм середньовічного мракобісся.

 

Привиди страху, як найсильніші, найотруйливіші й найруйнівніші хімікати фабрики безперервної класової боротьби, угноїли організм людини й організм суспіль­ства.

 

Інтелектуальність і мораль, етику й естетику було зведено до тваринного й нижче тваринного: син клепав на батька і за те оголошувався революціонером; жінка зрікалася чоловіка, чоловік жінки, діти їх, брат сестри... Душа, добро, честь, совість, милосердя — усе, на що спромоглася людина у віковічній довготерпеливості, виборюючи людяність, вироджувалося у пекельну жор­стокість, замаєну оманливими привабливими гаслами всесвітньої ущасливленості.

 

Все, що не впрягалося в хомут вірності культу, зни­щувалося. Особистість нічого не важила: незамінимих Гомера, Гете, Гоголя не було. Колектив знеособився, і не окремих людей—трудящі маси перетворено в худо­бину, що з усіх ніг бігла до корита, чатуючи своє місце у прив’язі,— поставлені на строк пастухи завжди могли відігнати.

 

Культ звільняв людину від моралі — від відданості своєму родові й народові.

 

Ніщо інше, як саме повсюдний, смертельний страх, що проник у кров, у кістки, в інстинкт зберегтися, вижити, поєднаний з демагогією його авторів, як спра­ведливістю й істиною в останній інстанції, вилився в ентузіазм мас.

 

Все робилося швидкими темпами: вимирали мільйо­ни, і засвічувався Дніпрогес, без суду й слідства здій­снювалися вироки, і зводилися велетні... Міста, заводи, магістралі, сини й дочки називалися іменем культу. Со­ціальні біди, неправда, переслідування виганяються за кордон, а тут «від молдованина до фінна на всіх язи­ках все мовчить, бо благоденствує...»

 

Українське слово вимирало з голоду і будувало, во­но плакало за засудженими і сміялося з радості творен­ня. Ніхто не добачав, як воно вимирало, і не дочував, як воно плакало: трупи ховалися без домовин, а сльози лилися в темних кутках.

 

Зате всі бачать і чують, як воно аж заходиться від сміху й радості,— це стає повсякденною турботою пре­си, радіо, публіцистики й художньої літератури.

 

Соціальна й національна нерівність і, як їх найпо­ширеніший вияв, неписьменність—ліквідовані. Україн­ській мові, чи тільки їй одній, дозволяється, ставиться в обов’язок, де б вона тільки не звучала: на полі, на за­воді, в школі, театрі, кіно — радіти, пишатися й звели­чувати. З неї потихеньку, але пильно вилучаються сло­ва, звороти, скасовується літера, з науковою ерудиці­єю обгрунтовується спорідненість і наближення — про­гресивна уніфікація, що неухильно дотримується від бук­варя й до академвидання.

 

«Вдарив революцьонер— захитався світ!» виливаєть­ся в «Ой, Сталіне рідний, тобою радієм: візьми ж моє серце у серце своє!» Виливається щиро й голосно, начеб в унісон пісенній національній традиції, де закоханий просить кохану взяти його серце, а віддати йому своє; поет прямує далі — йому анічогісінько не треба навзаєм, він колінно, через «Ой» благає взяти його серце просто так, з великої вдячності й відданості, а самому блюзнір­ськи жити без серця.

 

Друковане слово — основа освіти, науки, культури, книга, що її спалювалося, конфіскувалося, забороняло­ся і за що боролося століттями, перетворюється в засіб ширення неправди й ницої вірнопідданості.

 

На догоду сталінщині препаруються історія й біоло­гія, фізика й мовознавство — усна й друкована пропа­ганда поставлена на звеличення вождя й учителя, його доктрин для обдурення й оглупіння народу й народів.

 

Добровільна, запопадлива, полохлива самоцензура боязко кладе на редакційний стіл таке вилущене й за­слинене слово, що офіційній цензурі й робити вже нічо­го, але вона все одно його довилущує. Слово як під пресом, а кричить, що вільне!

 

Весь смисл у навпаки: кричати, про що не болить, про що болить, мовчати.

 

Паралізувався проблиск думки й волі: слово втрача­ло первинність своїх значень і, як у гамарнях, кувалося «великих слов велику силу» — бляшані деренчливі квіти зла: фальш, облуда, зневіра.

 

І все ж загальносвітовий процес розпаду колоніа­лізму не міг поминути України: віками шматовані її землі й мова возз’єднувались.

 

В цю пору сталінщина на короткий час увійшла у змову з гітлерівським фашизмом: вороги раптом соліда­ризувалися. Вони вимуштровувалися у тотожних казар­мах тоталітаризму, у них була однакова мета— заволо­діти світом, правда, під різними, цілком протилежними гаслами: марксистсько-інтернаціоналістичним «Пролета­рі всіх країн, єднайтеся!» й соціал-націоналістичним «Дойчланд, Дойчланд юбер аллес!» Народи, а україн­ський особливо, дорого заплатили за цю змову.

 

Перша половина XX ст. поставила перед українським словом такі випробування й такі муки, що їх не знало ніяке інше слово. Покликане до життя українізацією й відразу ж нищене, воно, крім того, мусило зазнати і польської дефензиви, і мадярської безпеки, і румунської сигуранци, і концтаборів, і концернів смерті різних влад і систем — так відбувалося становлення національ­ні свідомості: українська мова героїчно билась на фронтах, у підпіллі й партизанських загонах за своє існування. Вся планета землею, водою і повітрям пов­стала проти фашизму — проти нього стало й українське слово. Народ опинився між молотом і ковадлом. Люди, рятуючись, хилилися й хиталися в різні боки, а слово не хилилося, не хиталося, а стояло прямо й чесно.

 

Людинолюбство здолало людиноненависництво. Це була перемога добра над злом. Але вона й трохи не під­точила сталінщини, навпаки, сталінщина скористалася героїзмом, жертовністю й самовідданістю народів різних континентів і рас, різного світогляду й національностей. Вона піднеслася, вивищилась і переросла у світову сис­тему — настав апогей її міці й сили. Відразу ж, у той же час під грім переможних салютів траєкторія цього апогею схилилася донизу. А що воно саме так, підтвер­джувала й підтвердить історія.

 

Українське слово, витвережене війною: «Я єсть на­род, якого правди сила ніким звойована ще не була!»— знову відступає назад, щоб славити «генералісимуса миру й життя».

 

Любити Україну і її мову — смертельний гріх. Нові тотальні репресії — звинувачення цілих народів у по­собництві з гітлерівським фашизмом, що вони опинили­ся під фашистською окупацією, а українців західних земель — у кривавій бандерівщині, і їх масове виселен­ня, поголовне насильницьке переселення з українських корінних земель лемків і звинувачення найталановиті­ших радянських письменників ні в чому іншому, як у проклятому українському буржуазному націоналізмі, заганяє українську мову в прокрустове ложе вже ви­пробуваного довоєння. Воно співає осанну, а ясить рек­вієм. Безсиле й анемічне, ледве продовжує животіти в сільському побуті й витісняється в місті. З’являється російсько-український словник, що фіксує калькуван­ня. Сам вождь і учитель вдається в мовознавчі теорети­зування й мало не визначає, якій мові й скільки літ ще жити. Це було останнє вчення сталінщини — сталінщи­на силкувалася взяти бодай теоретичний реванш за схи­ляння свого апогею: вона так і не змогла в жодній із країн народної демократії уніфікувати, зросійщити чи нав’язати бодай двомовність у науці, техніці, економіці, армії — головному й визначальному підгрунті духовного.

 

Сила української мови була в селі — у селі її без­силля. Це сила тоді, коли міста бовваніли, як острівці cepeд моря сіл. Чехи, наприклад, тим і врятувалися від онімечування, що море народної чеської мови затопило онімечувані міста.

 

Українське слово спіткало інше. Індустрія поклала кінець землеробській культурі, а створення атомної бомби і ядерної енергії покликало до життя нову куль­туру, яку диктувало й диктує місто.

 

Колгоспне безпаспортне село з порожнім трудоднем являло таке дантівське пекло, що батьки нічого іншого не хотіли своїм дітям, як за всяку ціну випхнути їх із нього. Міста росли, ростуть і будуть рости, вимагаючи живої людської сили. Усе, що в селі освіченіше, мобіль­ніше й рухливіше, кидається в місто здобувати місце під сонцем. А міста здавен у своїй переважній більшості зрусифіковані. До того ж в українські міста хлинула така ж безпаспортна й знедолена російська людність, її стало повно і в Середній Азії, і на Кавказі — скрізь, де прилаштуватися легше, ніж дома. Ця російська люд­ність, ще вчора упосліджена, нині стає владною ногою і за законом братерства й рівності вимагає своїх шкіл, преси, видавництв, театрів, радіо й телебачення. Колись, і то, безперечно, ще відкриється як санкціювалося й планово організовувалося не лише зміцнення кадрами, а й переселення народів, і кому це було вигідно? Чому багатомільйонні українці в Казахстані й не лише там, що не мають ні своїх шкіл, ні преси, ні видавництв, ні театрів, ні радіо, ні телебачення, виступають у ролі музикантів на чужому весіллі знаряддям русифікації?

 

Смерть Сталіна не стала смертю сталінщини. XX протикультівський з’їзд партії відкрив очі на протиза­конні, безпідставні репресії. Він реабілітував мільйони людей, діячів науки й культури, їхні твори, але не реа­білітував одвічний потяг народів до збереження своїх мов, рідного слова, як своєї незнищенності. Навпаки, спадкоємці Сталіна всіляко силкувалися затерти ухва­ли з’їзду і на всі заставки розпиналися про прогресив­ність асиміляції.

 

У такій ситуації було перевидано словник українсь­кої мови Б. Грінченка, і всім стало ясно — багатство української мови звернене не в сучасне, не в майбутнє, а в забуте минуле.

 

Нa руку русифікації діють два об’єктивні фактори: перший — економічний, що характеризується єдиним народно-господарським комплексом, і другий — психо­логічний. Першому, що вимагає колосальної, гігантської напруги для забезпечення сили радянської наддержави на противагу наддержаві США, що поділили світ на Схід і Захід, які стали лоб до лоба на останній межі вселенської атомної катастрофи, байдуже не лише до української мови, а до всіх мов союзних республік і ма­лих народів. Другий — ренегатський, обумовлений і під­пертий першим. Він поріддя сталінщини.

 

Сталінщина понад усе дбає про демонтаж свідо­мості й сумління. Серце виймається з людських грудей і замість нього вмонтовується полум’яний мотор, що під тиском жорстокості працює на замінниках, аж до їх протилежностей — розум у безум, свобода в рабство, любов у байдужість, і спрацьовує: розчленоване сум­ління виробляє облудливу фальш. Здійснюється радіа­ція совісті. Бажане видається за дійсне, ілюзія за правду. Декларується безкласовість, народна однорідність. Людині втовкмачується, що вона «про­ходит как хозяин необъятной...», а людина не відчу­ває себе господарем ні на вулиці, ні на підприємстві, ні в хаті. Кастова номенклатурність надає людині освіту, роботу, житло і за одне невинне слово одним розчер­ком пера може це відібрати. Діють сила, волюнтаризм. Життя кожного й усіх згори й донизу зводиться до шматка насущника: всі тремтять за завтрашній день, а найпривілейованіші тремтять найбільше. У шаленій го­нитві за мниме благополуччя нічого святого нема: ні традицій, ні розуміння добра й зла, ні добропорядності. Що вчора здавалося істиною, те нині проклинається. Відкинувши всі заборони й табу, людина живе нижньою своєю половиною: її дії диктують не серце й розум, а кендюх. Щоденно, щомиті коле очі люта кастова но­менклатурна градація, що забезпечує їй подібним при­вілейовану розкіш і безкарність. Чесно досягти цього неможливо. Людині все байдуже — засліплена і знер­вована, вона пнеться з усіх ніг, щоб доступитися до прилавка забезпеченості. Найперше це можна досягти за принципом «мой адрес не дом и не улица», тобто відреченням од рідної мови.

 

Обидва фактори, що їх можна назвати зовнішнім і внутрішнім, без особливих заборон і обмежень, прого­лошуючи нечуваний розквіт, створили таку реальність, яка начеб добровільно унеможливила українську мову в науці, техніці, економіці — скрізь і всюди панівні галузі нав’язують панівну мову. Українська, по-обиватель­ськи, стала непрестижна. У школі її віддано на волю батьків і учнів: іноземна — обов’язкова, а своя, як хто хоче. А хто ж захоче, якщо наука, техніка, економіка й підступи до них — середня спеціальна й вища освіта, як єдине придане дітям, патент на насущник, зросійще­ні? Українська мова залишається мовою селюків, двір­ників-плебеїв та ще диваків-письменників, що їх ніхто не читає. Її не чути ні на вулиці, ні в установі, ні в кі­но...

 

Сталінщина, як могла, утверджувала геноцид духов­ності. Цей геноцид, як найбільший свій злочин перед людиною, вона всіляко просовувала в усі доступні їй межі. Як тільки Угорщина, Чехословаччина, Польща не хо­тіли миритися із сталінщиною, а їх придушувано, укра­їнській мові після кожного такого придушення доводи­лося ще важче. Її страхали жупелом укрбуржнацу. Вона упосліджувалась, її значення зводилось до нуля.

 

Геноцид духовності, як рак своїми метастазами, пронизав перш за все усну й писемну пропаганду, ху­дожню творчість — освіта й культура стали бездухов­ними.

 

Геноцид входив глибше, проникав в економіку, на­родне господарство, в людську душу і охопив людину на всіх напрямках її діяльності.

 

Соціальна несправедливість різко окреслила два по­люси— багатство і бідність. Одні живуть наперед, як при комунізмі, а другим комунізм обіцяють через 15, 20 років, поки ж вони мусять задовольнятися розвину­тим, реальним та з іншими прекрасними епітетами со­ціалізмом. Багатих і бідних полонило споживацтво. Сві­домість і самосвідомість, що живляться сумлінням, як у летаргійному сні, бо самого сумління не стало. Свобо­ду сумління розчавлено.

 

Людина перестала думати. За неї мислять інші. В бездуховності байдужі Чорнобиль, екологічні катастро­фи, а рідна мова й поготів.

 

Рабство і бездуховність знищили залізний Рим — байдужа праця й геноцид духовності довели до того, що радянське суспільство споживає більше, ніж виробляє. Воно самоз’їдається. Споживають більше, звичайно, не ті, хто виробляє, не робітники, не колгоспники, а ті, хто розподіляє,—адміністративно-бюрократичний і військо­вий комплекси.

 

Міць наддержави захиталася. Обидва комплекси ви­вищилися над народами багатонаціональної держави. Озброєність до зубів, ядерна війна стали безглуздими: вони — смерть людства.

 

Задзвонив дзвін сполоху.

 

Вихід один — свобода: воля людині й народам.

 

Проголошено нове мислення й перебудову. Щоб їх здійснити, треба позбутися сталінщини й розбудити духовність.

 

Слово — проводир народу.

 

Це було істиною тисячоліття, тепер і завжди. І ніхто нею так не користався і так не зловживав, як прадавні завойовники. Грабіжницьке: «Хліба й води!» — непри­крите гасло підкорення й підбиття, освячене узурпатор­ськими законами найвигаданіших податків — рекрутське, подушне, подимне, за вікно, за вола, за дорогу, за виш­ню, ще не означає цілковитого пригноблення й пригні­чення. Допоки в народу залишається його мова — його серце, «воно знову оживає і сміється знову»: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний на бо­ротьбу. Перемога над ним ще не перемога: нелюдські утиски зроджують протест, бунт і перманентні повстання.

 

Завойовникам завжди мало хліба і м’яса, молока й меду, вовни й шкіри, яєць і пір’я, трави й дерев, вугілля і руди — минущого й набутнього: вони посягають на віч­не — на дух народу, на його слово.

 

Здійснюється це як грубою силою, так і витонченим, підступним яничарством.

 

Результат? Він один і той же: приручення, уянича­рення народу й народів, привласнення їх розуму й рук.

 

Скинути з плечей і віддати останню сорочку—ще  залишитися живим, а скинути сорочку духу — віддати свою душу, самознищитись.

 

Зазіхання на чуже слово, на чужу мову йде в парі з ошуканством, шкурництвом і чорною неправдою, а тому неминуче ошуканство, шкурництво і чорна неправда вражають слово і мову експансії.

 

Україна проголошена суверенною республікою, на ділі ж усе робилося, щоб це стало фікцією, щоб фікцією став і сам народ. Сталінщині це виявилося не під силу.

 

Чи може бути суверенна держава без державної мови?

 

[Прапор, 1988, №10, с.147-163]

 

 

Борис Харчук (13.09.1931 — 16.01.1988) 

 

13.09.2021