У стіні, за проломом ‒ очі. Як з амбразури. Стіна сіра й потворна: залізобетон. А очі живі, великі.

 

Зінаїда Богданівна дивиться через пролом ‒ у сполум’янілому мозку кипить:

 

‒ Скажу… Я скажу! ‒ фанатичка.

 

Карі очі горять очисним вогнем, який випалив страх і осяває чисте сумління.

 

«Ой, не кажи, доню: попадеш у Почаїв! ‒ так спиняли люди, але не чула цього застереження, як і їхньої обачності: ‒ Має хліб у руках ‒ скінчила університет, вчителька…» ‒ і кивали своїми пригніченими головами.

 

Причаїлася там, за стіною. Палкі, як українське сонце, глибокі, як чорні криниці української землі, її очі вбирають столочений монастирський сквер, начеб тут пасуться череди кіз і баранів: порожні лави під обшмуляними деревами, фонтанчик-колонку, з якої п’ють воду; фронтони соборів ‒ предивну суміш витонченого бароко й строгість пізньої готики; широкі сходи галереї, а за ними вершечки муру, який іде могутнім круговалом і який захищав у давнину від турецьких руївників, а тепер блищить у космічні висоти реставраційним цинком,  ‒ видимий світ, у якому вона стоїть. Модерний залізобетон ділить його навпіл: по один бік ‒ лавра, по другий ‒ божевільня. В колишніх чернечих келіях…

 

А інший, невидимий світ, рясний і колючий, прекрасний, як терновий вінець у цвіту, буяє у ній самій. Перший реальний, але тимчасовий, бо рабський, а другий затьмарений, але вічний, бо вільний. Зінаїда Богданівна живе у своєму світі.

 

Шепоче:

 

‒ Мушу…

 

Прийшла з університету ‒ вузькі джинси, вихраста ‒ усіх кличе за собою своїм дзвінким голосом: «Наша дума, наша пісня…» ‒ у школі, в клубі, на вулиці: історичка. Її так і прозвали «наша історичка». Старі насторожені, а учні горнуться ‒ розкопати старовину й оновити правду: готові у вогонь і воду.

 

А вже іде поговір: «Яка там історичка? Вона істеричка…» ‒ іде…

 

В психлікарні після обіду мертва година; в лаврі правиться обідня. Ніде ні душі.

 

Вона ж неухильно дивиться, і здається, що своїми палахкими й гострими очима пропалила цю сіру стіну, вчинивши у ній пролом, що ця стіна хитається.

 

‒ Я скажу за всіх!..

 

В неї нема й на думці: кому? Нащо? Отим, що попадали на коліна й моляться: «Прийдіть всі труждающіся і обремененнії і аз упокою ви», чи отим безумним, що відпочивають, чи п’яним сторожам, які вартують їх і самих себе?

 

‒ Я повинна… ‒ зривається з її уст.

 

Слова наливаються у ній великим дзвоном і гудуть.

 

З’являються прочани: завершилася обідня. Хто тягнеться до фонтанчика-колонки, хто до лави. Спека. Задуха.

 

Зінаїда Богданівна підтягується на руках, ставить у пролом, через який щойно дивилася, ногу і, легка, прудка, в брудному халаті плигає зі стіни.

 

Прочани сахаються:

 

‒ Ой! ‒ як з одних грудей.

 

А вона, стягнувши поли халата й стоячи босоніж у порваних капцях, каже:

 

‒ Не бійтеся і не сахайтеся: хіба я страшніша, ніж ви?

 

Сердобольні бабусі, шепочучи молитви, тягнуться до своїх вузликів: яка дістає шмат хліба, а яка виймає чашечку, ‒ голодна, то підкріпись, спрагла, то напийся…

 

Зінаїда Богданівна мляво усміхається:

 

‒ Я голодна, я спрагла духом! ‒ на її обличчі гірка іронія. І вона каже: ‒ Я така голодна! Я така спрагла! Цілі століття, довгі віки голод гризе мою душу, а спрага спалює її. Я дуже давно умерла б, вже давно не було б мене на світі, тільки сором не дав мені вмерти. Він горить і не може згоріти на моєму обличчі. Хіба на моєму, а на ваших ні?

 

Люди блимають на неї з-під лобів: «Що вона меле? Що?..»

 

‒ Я не молода, ой, не молода: мені триста, ні, мені ще більше ‒ така я молода. Вже давно поздихали ті ворони, які повипивали очі з козацьких трупів, ‒ ось з яких далеких літ я прийшла до вас, люди.

 

Дядьки крутять коло своїх посивілих скронь пальцями, тітки відхрещуються.

 

Зінаїда Богданівна приплющує очі, брови ‒ як чорні півмісяці.

 

‒ Тиша… Кругом мертва тиша. Ніч. Але ви гляньте, дивіться! Бачите: блимають вогники. То праворуч ‒ славний козацький табір, ліворуч ‒ погана татарва, а попереду ‒ скажені ляхи. За нами ‒ чиста річка Пляшівка, гора Журавлиха, а далі ‒ саме Дике Поле.

 

Коні гримлять копитами. Лебеді летять з Дніпра, б’ють білими крильми і віщують перемогу… Скоро вдарить битва, скоро. Коні вкрили землю, а лебеді ‒ небо. Заревли гармати, і стіна вдарилася об стіну: шабля черкнулася об шаблю, меч кресонувся об меч, заблищав кривий ятаган…

 

Білі лебеді летіли, летіли й перекинулися в чорних воронів. Битва ‒ розгром: Україна впала.

 

Людською матір’ю є земля, людським батьком є хліб. А моїм батьком був розгром, батьків оселедець сплив кров’ю, а моєю матір’ю стала зрада.

 

Моя мати лежить на Журавлисі. В її білих грудях стримить турецька стріла. Як та стріла вцілила їй у груди, я і народилася.

 

Поруділа, закаламутилась Пляшівка, тече й ніяк не може обмитися. Мене скупали в ній, брудній, немовлям. Я підросла, та ніяк не можу вирости. Збирала, збирала черепи на полі битви; кожен як не розтрощений, то з діркою в лобі ‒ шляхетні, достойні черепи. І всі мого батька…

 

На тому місці виросла трава. Росте і росте, прегуста, превелика, а я так і не виросла. Сію жита, пшениці, жну і споживаю хліб, а не можу зжати і спожити єдності, тому живу віки і все ‒ недоліток. А дітей у мене, дітей, бо хто тільки не сватав і з ким тільки я не розводилась?! Мої діти були чумаками й гайдамаками. З долонь моїх дочок течуть молочні ріки, а з долонь моїх синів росте хліб і криця, і наша земля пахне медом. Я все народжую мудрих хліборобів, іще мудріших ковалів, працьовитих шахтарів… Мої сини і відчайдушні, й покірні солдати, мужні генерали ворожих армій, поети чужої слави… Тисячі геніальних сліпців ‒ бандуристів і лірників ‒ тягнуться моїми шляхами, та ні одного видющого Шопена.

 

Я не народила жодного воїна, бо моїм батьком був розгром, а матір’ю зрада.

 

Я стою і кричу до світу: хто, хто обмиє тебе, руда і каламутна Пляшівко?

 

Зінаїда Богданівна зняла руки й гукала до неба ‒ молода й скорботна.

 

Її не могли збагнути: чого хоче? А хто збагнув, той уткнув голову в плечі, затулив вуха і втікав. Багато пороззявляли роти й мовчали. Ще більше відмахувалися, як від нечистої сили.

 

У монастирський сквер бігли сторожі психлікарні, міліція.

 

‒ Божевільна! Божевільна! Ловіть!

 

Вона не втікала. Стала на лаву під деревом.

 

‒ Бачте, я вільна! Вільна! А ви?

 

Дивіться, наша мати лежить на Журавлисі, але в її білих грудях уже стримить не крем’яна стріла, а хвостата ракета. Світе, великий світе, ти тільки й порозумнішав за свій довгий вік, що зумів перетворити крем’яну стрілу на атомну бомбу. Ракетоносний загарбнику, наш непевний світе…

 

Їй затулили рота. Вона так і не встигла сказати: «Я ‒ це ви, це ми усі!» ‒ натягли гамівну сорочку й повели.

 

Липень 1980 року

 


Борис Харчук (13.09.1931 — 16.01.1988) 

 

Публікація Роксани Харчук

13.09.2020

До теми