Оноре де Бальзак у романі "Втрачені ілюзії" провів межу між словом помисленим і словом сказаним, зачепивши, здавалося б, нерв нашого сьогодення – що часто буває з класиками, які на те й класики, щоб відповідати на універсальні питання в будь-який епоху й відгукуватися в нових поколіннях читачів: "Думка п'янить набагато менше за слово. Сп'яніла від власних промов, людина сама врешті-решт починає вірити в те, що говорить…" У певному сенсі радикальне відокремлення слова від думки не витримує критики, оскільки слово, промовлене з тієї чи іншої нагоди, з'являється не на порожньому місці – йому обов'язково передує внутрішнє переконання (або його видимість), сформоване низкою словообразів. Інакше ми мали би справу не з промовами, а з недоладним і нелогічним набором окремих слів або вигуків.
За допомогою слів людина втілює думки або певний набір уявлень, що нагадують процес мислення, однак тертя й невідповідність між ними – властиво, саме те, що Бальзак інтуїтивно окреслив прислівником "врешті-решт". Просто настає певний стан, коли в межах конкретно-особового висловлювання думки мовлення відокремлюється від мислення і заходить у сферу комунікації, де думка узалежнюється від правил граматики, ідеологічних установок і супутніх дискурсивних практик. Тому людину несе і заносить. Правота французького письменника якраз у цьому "сп'янінні" – самонавіюванні, що перетворює "просто думку" на послідовність промовлених синтаксичних конструкцій, у яких, за висловом уже українського класика Тараса Шевченка, "думка думку поганяє" (це коли "вип'єш третю"), і мовцю вже не залишається нічого іншого, крім віри у сказане.
І знову поїзд, і знову процес комунікації з комунікабельним паном ледь за шістдесят, працівником одного із залізничних вузлів Правобережної України, де препишний вокзал із незмивними ознаками імперської величі, що більше скидається на православний храм, ніж на місце перебування пасажирів, та славна історія совєтського господарювання. Говіркий пан виявився симпатичним дядьком, якого можна сміливо вважати сіллю цієї землі, її головним капіталом і останньою ланкою у прикладанні зусиль будь-якої влади в будь-який час.
Це був представник саме тієї частини нашого народу, якому потрібні слуги. Неможливо було навіть помислити повніший і опукліший образ. У дядькові було все і навіть трохи більше. Весь набір патерналістських штампів, вся потуга сліпої ностальгії, вся тотальність незадоволення сучасним життям – він, здавалося, весь складався з квадратно-гніздових мислевірусів, завжди маючи напохваті своє приватне мікро- чи макророздратування.
Почалося все з авіямоделізму – у місті з храмом-вокзалом уже немає гуртка, де він у дитинстві клеїв літачки з моторчиками. Це був лише початок – далі його можна було слухати як нестримний стендап, керований чіткою логікою, де кожен факт сучасного життя заперечувався якоюсь із "кращостей" минулого. Годі перелічувати: ми все це чували мільйони разів від таксистів і вахтерів – наших найфаховіших життєзнавців і мислителів.
Але в цьому випадку цікавинка крилася не в реєстрі мислеблоків, сконструйованих із власних чи набутих унаслідок перегляду телевізора переконань, а у відсутності діялогу. Найголовніше – те, що чи не вперше в житті я відчув, ніби, власне кажучи, самого процесу комунікації між нами немає. Авжеж, це може здатися дивним, але іноді бувають розмови, в яких немає комунікації, не відбувається процесу обміну. Дядько не сперечався і не намагався мене в чомусь переконати, а просто констатував. Він розмовляв зі мною точнісінько так само, як із ним розмовляє тисячоголосий телевізор – тільки тепер у ролі телевізора був він. Це було не бальзаківське "сп'яніння", що породжує віру в сказане, а доведений до перфектного автоматизму потік позиченої свідомости. Я робив кілька спроб перевести розмову в те русло, де за цим незадоволено-ностальгійним автоматизмом проглядається жива людина. Але перша ж згадка про онуків миттєво перемкнула невидимий тумблер на незадоволення сучасною молоддю.
Якщо колись, ще в ранні постсовєтські дев'яності, поїзд був сповідальнею на колесах, де за півлітрою і вареними яйцями геть незнайомі люди влаштовували одне одному сеанс психоаналізу, щоб вийти на своїй станції і більше ніколи в житті не зустрітися, то останнім часом я вже не вперше помічаю – ох, як дядько нарікав на відчуження сучасної людини в дусі моєї "Баби Полі"! – що з людей вивітрилася потреба в іншому як в інстанції, яку слід у чомусь переконати, щось їй довести чи просто використати як умовний резервуар. І не було в цьому більше ні сп'яніння, ні переконаности.
Напрошується резонне питання: а що ж там було? Що було в цьому смисловому потоці, досить добре організованому і логічно викладеному за неповну годину в потязі Київ–Кам'янець-Подільський? Чи вірить він у те, що говорить? Чи почуте мною можна назвати бодай слідом "думки" в її первісному значенні – як продукту мислення? Чи, може, тільки так тепер люди й мислять?
Усе це питання, на які можна знайти невтішні відповіді й поставити дошкульні й убивчі діягнози. Але це б означало, що цей конкретний дядько – або якийсь сферичний дядько у телевізійному вакуумі – переміг, виплекавши таку ж зміну незадоволених. І кінця-краю цьому незадоволенню не буде за нашого життя ніколи, як не буде нових людей, які би з настанням нерепродуктивного віку не фарбували нашу реальність суцільним чорним. Тому нарікати на цього дядька так само безглуздо, як і на відсутність гуртка авіямоделізму. Та й навіщо йому був потрібен той гурток? Щоб усе життя займатися постачанням вагонних бригад?
Залишається лише анекдот.
Їхали якось з Чернівців в одному купе православний священник і рабин. Священнику потрібно було до Києва, а рабину – до Жмеринки. Пізно ввечері, десь, припустімо, якраз за Кам'янцем, коли треба було вкладатися спати, стривожений ребе кілька разів бігав і нагадував провідникові, щоб той не забув розбудити його серед ночі перед Жмеринкою. Полягали спати, аж тут третя ночі – й Жмеринка. Поїзд зупиняється, і провідник, прокинувшись, раптом згадує, що забув розбудити рабина. "Ребе, прокидайтеся, Жмеринка!" – кричить провідник. Рабин спросоння одягає православну рясу й з речима вибігає на перон, заходить у приміщення вокзалу, підходить до великого дзеркала, дивиться в нього і каже:
– Поц, і кого він розбудив?
06.09.2021