Дивак дивака

12 або, може, 13 вересня мине сто років від дня народження Станіслава Лема. Не випадає сумніватися, що з цієї нагоди і в Польщі, і не в Польщі, і в Україні – а принаймні у Львові – з’явиться маса мудрих, дотепних, оригінальних і всіляких інших публікацій, зокрема й ваговита – з будь-якого погляду – біографія Лема авторства Войцеха Орлінського «Життя не з цієї землі» в перекладі Андрія Павлишина. Ну то у вересні і я спробую докинути до ювілейного розмаїття щось у міру розумне, а наразі – таке.

Є гарне давнє слово віно. Є давнє, але навряд чи гарне слово дівизна. У кожному разі мені більше за нього подобається посаг. Маю проте підозру, що дядя Слава радше вжив би придане. Бо він був родом зі Сходу. Власне, тому він і був дядя Слава, а не, скажімо, вуйко Славко. Тобто вуйко Славко – родом із Заходу – у нас теж був, тільки сьогодні не про нього, хоч і шкода, бо вони обоє дуже аргументовано навзаєм не любилися, тож із кількох їхніх дискусій могла б у переказі вийти майже гостросюжетна історія.

Коротше, називати це віном, посагом чи навіть приданим, але дядя Слава дістався мені саме так, у зв’язку з чим я мимоволі пригадав, що слова друг і одруження є однокореневими. Дружити з дядею Славою чи ні – такого вибору мені ніхто не пропонував. Замолоду він був намарне закоханий у мою майбутню тещу, але, програвши конкуренцію моєму майбутньому тестеві, до скону залишився холостяком, зате став другом сім’ї, а отже – від моменту мого з їхньою дочкою одруження – і моїм другом також.

У день знайомства дядя Слава запитав мене – людину, яка досі не тримала в руках праски, – чи прасую я майки і труси відразу після прання й висихання, а чи щойно перед одяганням. Далі – більше: показав колекції значків і марок про космонавтів, похвалився стосом загальних зошитів із записаними від руки результатами всіх футбольних матчів у всіх лігах і зонах чемпіонатів СРСР від кінця 50-х років (при цьому змусити його подивитися сам футбол було неможливо) і порадив тримати графік розморожування холодильника безпосередньо на дверцятах, як це робить він. Якщо ще додати, що у професійному житті дядя Слава був математиком, а зовні його й Штірліц не відрізнив би від професора Плейшнера, то легко здогадатися, наскільки сильне перше враження він на мене – тодішнього юного філолога – справив. До речі, моє літературознавство, як і решту галузей пізнання, результати яких не можна ні підтвердити, ні спростувати математичними методами, він називав псевдонаукою. Я з ним у ті часи запекло з цього приводу сперечався і, застосовуючи подвійний підтекст, обзивав його Барухом, а тепер, через багато років після його смерті, так само запекло погоджуюсь.

Ще одна річ, яка мене в ньому тоді вельми дратувала, а нині видається цілком обґрунтованою, – це його спосіб читання. Читав дядя Слава регулярно, але специфічно: світову, наприклад, класику він знав не гірше за червонодипломних випускників філфаку, а наукову фантастику – краще за всіх моїх знайомих разом узятих. Натомість – ідеться про початок 90-х – категорично відмовлявся скористатися небаченою в недавньому есесері свободою друку і бодай замочити ноги в потоці західних літературних, філософських і психологічних новинок. Своє, як мені по-ідіотськи думалося, ретроградно-консервативне небажання зазирнути у вічі істині він пояснював приблизно так:

– Ні істинна картина світу, ні істинна система чинних у світі законів такій безнадійно дурній істоті, як людина, не доступна у принципі. Зате вона, ця розташована в нашій свідомості картина, може бути відносно гармонійною, а система законів – відносно ефективною. Працює – і досить, нічого не чіпай, бо лиш зіпсуєш. У моєму випадку введення нових елементів неминуче все зруйнує. Це було б не страшно, якби я був у твоєму віці і мав достатньо часу, щоб ще раз вибудувати з хаосу нову цілісність. Але я вже не встигну. Тому наприкінці життя для мене прийнятнішим є хибний, однак мій власний порядок у голові, ніж так само хибний чужий бардак.

Повертаючись до теми. Саме Станіслав Лем був у голові дяді Слави письменником над письменниками: заради автора «Кіберіади» і «Зоряних щоденників» він швиденько вивчив самотужки польську мову і потім роками креслив таблиці, вносячи туди, приміром, усі знайдені характеристики лемівських сепульок, щоб у підсумку дати собі строго наукову відповідь на питання, що воно таке. Цікаво, втішився б дядя Слава чи засумував, якби дожив до лемознавчих праць Орлінського і довідався, що для самого Лема сепульки теж залишилися нерозгаданою таємницею?

Так чи сяк, гадаю, він був би радий відшукати в портреті улюбленого письменника чимало «дивакуватих» рис. Ось Лем, який за наполяганнями коханої дружини-лікарки змагається зі шкідливою для здоров’я зайвою вагою і сидить на суворій дієті. Але це вдень і увечері. А вдосвіта, доки всі сплять і ніхто не бачить, він, перш ніж засісти за писання, спускається в пивницю й напихається придбаними заздалегідь батончиками, обгортки від яких ховає за примоцовану до стіни шафу.

А ось Лем, який отримав гонорар за «Магелланову хмару» і – попри ще далекий від задовільного матеріальний стан – миттєво витратив третину грошей на завідну пташку, яка вміє дзьобати крихти, таке ж англійське кошеня, яке ганяється за штучним метеликом, і механічну конструкцію з двигуном «Еректор» («не плутати з ерекцією», – повідомляє він у листі).

А ось уже зрілий Лем у Німеччині й Австрії, де він то обзиває фашистом увічливого водія, який лише хотів подбати про його безпеку, то співає таксистові гімн штурмовиків СА, а то краде разом із Владиславом Бартошевським ананас із фуршету якоїсь лівацької конференції, бо якщо ви вже ліваки, то їжте бараболю, а не ананаси.

До слова, за твердженням того ж Войцеха Орлінського, політичне кредо Лема звучало більш-менш так: «Мені не подобаються праві, мене відштовхує від лівих, але й центр мене також не влаштовує». Втім, це якраз ніяке не дивацтво, а єдина – на мій смак – нормальна позиція, яка в наші дні стає дедалі актуальнішою. Серйозно. Але, як натякалося, про серйозного Лема я сподіваюся поговорити трохи згодом.