Напередодні 80-ї річниці Великої… А нє, Велика Перемога – це 9 травня. А 22 червня – це віроломний напад. Вічно я їх плутаю. Стільки й радості, що у нас тут ще не зовсім Росія. Тобто як, у нас, звичайно, теж трапляються всілякі дєньпобєдні переберії, коли якісь ряжені з безсмертними портретами в руках окуповують парламентську трибуну. При цьому мармизи у ряжених чомусь такі злобні, наче кожному з них дали потримати не рідного дєдушку, а як мінімум Кальтенбруннера. Але наші ряжені – то таке, антихудожня самодіяльність.
Натомість у Росії, якби я – за порадою Пастернака – раптом розучився пораженья от победы отличать, то вже був би винен казні п’ять мільйонів рублів або й загримів на термін до п’яти років. Бо російська Госдума днями поправила відповідний закон і заборонила отождествлять цели, решения и действия руководства, командования, военнослужащих СССР с целями, решениями и действиями руководства, командования и военнослужащих нацистской Германии и стран "оси". Мало того: під заборону також потрапило отрицание гуманитарной миссии СССР при освобождении стран Европы. Як то кажуть, дякую тобі, Боже, що я не сам знаєш хто.
Тим часом у бундестазі Партія лівих путінферштеєрів висунула зустрічний план і закликала укласти новий договір про дружбу Німеччини з Росією. По яких литовських, польських та українських річках проляжуть нові кордони російсько-німецької дружби – цього ліві публічно не уточнили, очевидно, пам’ятаючи з історії, що для узгодження таких деталей існують додаткові секретні протоколи.
До речі, про гуманітарну місію. Скільки разів (здається, тричі) я заїжджав у фестивальних справах до Піли (це таке містечко на північ від Познані), а все забував поцікавитись, як вона – Піла – називалася між 1772 і 1945 роками, коли входила до складу Західної Пруссії. Можливо, з тієї причини, що від німецької архітектури там майже нічого не залишилося. Внаслідок доблесного радянського «освобождєнія» старе місто було на 90% зруйноване. Повоєнна комуністична влада як змогла розчистила завали й облаштувала посеред Піли площу Червоної Армії, оздобивши її – niespodzianka! – пам’ятником Вдячності Червоній Армії.
Коротше, нещодавно довідався: Шнайдемюль – ось як німці називали Пілу. І в тому Шнайдемюлі народилася й зростала Габі Кьопп. Зростала, судячи з усього, в суворій моральній атмосфері, бо до п’ятнадцятирічного віку не те що не мала сексуального досвіду, а й навіть не розуміла значення слова зґвалтування. Зрозуміла в січні 45-го, коли не встигла втекти від визволителів: перманентно п’яні, з руками по лікті в годинниках, старші й молодші, офіцери й рядові упродовж двох тижнів невтомно задовольняли з безборонною Габі свою потребу в сексуальних подвигах, після яких у неї сім років не було місячних.
Неможливо бодай приблизно підрахувати, скільки німкень – скільки мільйонів німкень від маленьких дівчаток до стареньких бабусь – стали об’єктами цієї гуманітарної місії. Абсолютна більшість після війни воліла мовчати. Сама Габі Кьопп, проживши відносно довге – за її ж визначенням – «напівжиття», позбавлене сексуальності й кохання, зате сповнене нічних кошмарів і сеансів психотерапії, щойно перед смертю наважилася видати під власним ім’ям написану на основі щоденника поневірянь книжку «Навіщо я народилася дівчинкою?». За іронією долі, місцем її спочинку став цвинтар у Карлсгорсті, поблизу того «Німецько-російського музею», в якому великий друг путінського народу і великий любитель путінського газу, а за сумісництвом ще й президент ФРН Франк-Вальтер Штайнмаєр виступив минулої п’ятниці з примирливою і, на щастя, проігнорованою послом України промовою.
А тепер – за законами композиції і стандартами Бі-Бі-Сі – контрапункт. Шнайдемюль-Пілу з околицями брала серед інших 311 стрілецька дивізія. На той момент уже ні, але ще на території СРСР одним із її бійців був Ніколай Нікулін. Втім, не так важливо, в яких підрозділах він служив, бо в підсумку його і цієї дивізії бойові шляхи – з-під Ленінграда через Польщу й Німеччину на Берлін – виявилися приблизно однаковими. Як і Габі, юний Ніколай (на фронті він опинився у 18 років) занотував по гарячих слідах дещо з пережитого і побаченого. Після війни обоє заховали до сприятливіших часів свої записи, зайнялися наукою, захистили докторські дисертації: вона – з фізики, він – з мистецтвознавства.
Тільки, на відміну від Габі Кьопп, Ніколай Нікулін не міг поділитися своїми травмами із психоаналітиком. Тому значно раніше за неї – в 1975 році – відчув, що мусить нарешті вдатися до письмового самолікування і «вишкребти із закутків пам’яті мерзоту, каламуть і свинство, які там глибоко засіли». Так постали його «Спогади про війну». Постали, але на видання чекали ще понад тридцять років, хоча, як зізнається автор у післямові, пишучи винятково для себе, без надії на публікацію, він усе одно боявся, що рукопис прочитає хтось сторонній, а тому «жахіття війни в ньому пом’якшені, наймоторошніші епізоди просто не згадані».
Але й тих, котрі згадані, цілком досить, щоб уявити собі масштаб червоноармійської гуманітарної місії, мікроскопічна частка якої випала на долю Габі Кьопп. Масовий алкоголізм, масові зґвалтування, масові пограбування і масове нищення всього, що не вдавалося вкрасти, бо вже не було куди пхати. Розстріляні ешелони з біженцями (в одному з таких і їхала Габі), розстріляні немовлята на вокзалах, розстріляні стада корів у полях. Про такі дрібниці, як принципове ігнорування клозетів і турніри з накладання куп у книжкові шафи чи порцелянові сервізи, нема що й говорити. Ну і, звичайно, гумор. Горить будинок, поряд сидить Іван: «Що робиш, Іване? – Та от, вогонь розвів, онучі треба просушити». За словами Нікуліна, не відступ і поразки на початку, а наступ і перемоги наприкінці війни були для нього найстрашнішими: «Російські мужики перетворилися на чудовиськ… Армія принизила себе. Нація принизила себе… Вийшов нацизм навпаки». Еге ж, був би чотири рази поранений на фронті Ніколай Нікулін сьогодні живий – мав би всі шанси постати перед російським судом за «отождєствлєніє».
Гаразд, німці на окупованих східних землях також поводилися з мирним населенням інакше, ніж у якомусь Парижі чи Брюсселі. Епідемія ідіотизму, яка охопила на підступах до Берліна лави воїнів-переможців, привабливішою від цього не стає, але принаймні їхню жорстокість можна би було пояснити спрагою помсти за нацистські злочини. Чого однак Нікулін пояснити не здатен – це того факту, що від самого 22 червня 1941 року червоноармійське командування ставилося до власних «іванів» набагато жорстокіше, ніж до вермахтівських «фріців», щодня посилаючи на гарантовану загибель десятки тисяч мимовільних будівельників комунізму. Власне, це і є головна тема його спогадів: «…дурне, безглузде вбивство наших солдатів… Ця селекція російського народу – бомба сповільненої дії: вона вибухне через кілька поколінь, у ХХІ чи ХХІІ столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками маса покидьків породить нові покоління собі подібних». Як у воду чоловік дивився.
Відтак виникає питання: що конкретно має на увазі маса передбачених Нікуліним покидьків, погрожуючи Європі гаслом: «Можемо повторити»? Зґвалтування? То ним погрожувати зайве: Путін уже віддавна переважно цим і зайнятий, причому Європа – згідно з типовим російським жартом – замість пручатися виразно розслабилася й отримує насолоду від процесу.
Чи йдеться знову про взяття Берліна? Це з усіх поглядів було б непогано. Якщо вірити оприлюдненим тією ж Госдумою даним, Радянський Союз у Другій світовій війні втратив 41 979 000 своїх громадян. У зв’язку з чим, наприклад, Віктор Єрофєєв доречно згадав слова царя Пірра, який після битви з римлянами сказав: «Ще одна така перемога – і я залишуся без війська». Щоправда, однієї перемоги нині буде замало. А от якби правонаступниця Союзу здобула ще дві такі перемоги, як у війні з Німеччиною, то цього б якраз вистачило, щоб газова гангрена нашої планети побєдобєсно самоампутувалася і дала можливість людству хоч трохи пожити по-людськи.
21.06.2021