Оригінальна творча особистість галицького художника Ярослава Крушельницького, відомого на Заході як Slavko, впродовж багатьох десятиліть була замовчувана тоталітарним режимом в Україні. Натомість на еміґрації у Люксембурзі та Парижі, куди художник вимушено виїхав з рідної землі після Другої світової війни, творчість його була високо поціновувана західною критикою.
Темпераментне, експресивне малярство цього “українського Ван-Гога”, як його називали західні сучасники, чарувало красою дзвінких, насичених барв та музикою кольорових гармоній, що променіли напругою внутрішніх переживань художника. Все це завоювало йому щирих шанувальників навіть серед вибагливої, нерідко пересиченої враженнями паризької публіки 1940–1980-х років.
«В його образах, – писала тодішня закордонна преса, – відчувається внутрішній вогонь. Любов і екстаз життя панують у серці цього мистця. Це його життєлюбність творить той ритм і кольори. Жар його видінь запалює серце».
Слід зазначити, що оте, слушно завважене західною критикою, притаманне малярству «Славка» пронизливо-гостре переживання краси життя і його гармонії в поєднанні із меланхолійно-споглядальним світовідчуванням митця мало свою ґенезу у ментальності українського етносу, звідки походять родові корені художника.
Шлях Я. Крушельницького у світ великого мистецтва розпочався на його малій Батьківщині – Галичині. Тут, у провінційному містечку Долина, він народився 1916 року у сім’ї шкільного вчителя. В 1926–1934 роках навчався у Бережанській класичній гімназії. Вже тоді показав себе на диво талановитим, всесторонньо обдарованим юнаком: грав на скрипці у гімназійному оркестрі, співав у хорі, писав вірші та фейлетони, не раз сам їх декламував на студентській сцені. При тому був наділений гострим логічним мисленням, цікавився математикою і філософією, блискуче оволодів кількома європейськими мовами, самостійно вивчив стенографування і єдиний у гімназії користувався ним, конспектуючи лекції. Гімназійні товариші вважали його «романтичним диваком», проте шанували за незвичайні здібності і широту інтелектуальних зацікавлень; любили жартувати: «Той хлопець – обцілований музами, і то не одною!» Вже в гімназійні роки Я. Крушельницький виявив замилування до малярства. В Бережанах його нерідко можна було зустріти рано-вранці з палітрою в руках за малюванням у різних мальовничих околицях міста – над озером, на Бабиній Горі чи на Звіринці.
По закінченні гімназії вісімнадцятилітній юнак приїжджає до Львова з наміром продовжити мистецькі студії. Тут він впродовж року (1934–1935) студіює у Львівській політехніці на архітектурному факультеті (пластичний відділ) під керівництвом визначного польського художника, професора Владислава Ляма. Одночасно відвідує лекції рисунку у Мистецькій школі Олекси Новаківського. Застав цього великого маестро, «святоюрського мага» (як казали його учні), вже на останньому році життя, коли візійне малярство його набуло якоїсь особливої екзальтованої експресії і сили драматичного виразу. Художник-початківець мав змогу оглядати великі полотна О. Новаківського на стінах його помешкання, що були поруч із майстернею школи у т.зв. «палаці Стики» (нині приміщення Художньо-меморіального музею О. Новаківського на вул. Листопадового чину, 11). Цікаво, що уроки цього львівського вчителя згодом будуть відлунювати у зрілому малярстві Я. Крушельницького – не тільки у його нахилі до кольорових екстатичних рішень, а й у характерній манері трактувати форми відкритими, звивистими мазками яскравих дзвінких барв.
Під враженням від творчості О. Новаківського юнак вирішує остаточно посвятитись мистецтву. «Тепер мені зовсім ясно, – пише він зі Львова до одного зі своїх бережанських друзів, – що моя мета – то малярство, а не музика». Проте Новаківський не був єдиним авторитетом для молодого Славка Крушельницького. Очі його, як і усіх його ровесників – молодої галицької творчої богеми 1930-х років, були звернені на Париж, столицю тогочасного європейського мистецтва. Саме тоді у Парижі серед художників з новою силою пробуджується зацікавлення експресіонізмом та спорідненим із ним фовізмом, що базувався передусім на емоційній силі чистих дзвінких контрастних барв при спрощеному й узагальненому трактуванні форм. Відомо, що Ярослав Крушельницький захоплювався в той час творчістю таких художників, як Вінсент ван Ґоґ – визнаний прокурсор цих мистецьких напрямів, та Ернст Людвіг Кірхнер – провідний художник німецького експресіонізму. Експресіонізм захоплював Я. Крушельницького передусім категоричною відмовою від зовнішньої описовості видимого світу (пасивного описування натури) та свободою вислову у малярстві внутрішніх психічних станів душі. Фовізм же притягав його можливістю сугестивної дії кольору, трактованого як основний і вирішальний засіб експресії образу.
Рання творчість Я. Крушельницького з тих років нам мало знана. Лише два його досить великі за розмірами малярські полотна того часу – «Автопортрет» та «Травнева ніч» зі збірки Канадсько-української мистецької фундації у Торонто – засвідчують виразний зв’язок творчості молодого художника з естетичними програмами експресіонізму та фовізму.
Бажаючи здобути ґрунтовну європейську освіту у ділянці гуманітарних наук, Я. Крушельницький, попри заняття улюбленим мистецтвом, розпочинає 1936 року вищі студії на філософському факультеті Познанського університету. До Львова він повертається вже під час німецької окупації, у роки Другої світової війни. Стає тут активним членом новоорганізованої Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), яка зібрала у своїх рядах усі творчі сили як Західної, так і Східної України, які тимчасово сконцентрувались тоді у прифронтовому Львові, гнані завірюхою воєнних дій та загрозою нової більшовицької окупації. На третій збірній виставці цієї Спілки в 1942 році Я. Крушельницький показав своє малярське полотно «Настрій», а в наступному 1943 р. на її п’ятій з черги виставці – ще три твори («Студія краєвиду», «Добридень» та «Студія до портрету»). Наприкінці війни Я. Крушельницький, як і більшість талановитих, національно-свідомих галицьких мистців, щоб уникнути неминучих репресій сталінського режиму, еміґрує на Захід. Затримавшись на певний час у Люксембурзі, він 1946 року прямує до Парижа, де на той час вже працювала немала група митців-еміґрантів з України, зокрема Л. Перфецький, І. Нижник-Винників, Л. Крец та інші.
Помешкання художника на Монмартрі (1949)
У Парижі Я. Крушельнииький оселяється на Монмартрі, улюбленій мистецькою богемою дільниці міста, залюбки малює вечірні вулиці Парижа, його мрійливі парки та вкриті весняним цвітінням мальовничі околиці. Твори його, починаючи від 1948 р., щороку експонуються на паризьких виставках “Салону незалежних”. Згодом художник влаштовує у Парижі дві персональні виставки своїх творів: першу – в галереї Ґран Палє, а другу – в галереї Ніхідо. Його барвисті полотна, витримані у вишуканій блакитно-фіалковій кольоровій гамі, – як-от «Площа Піґаль вночі», «Мулен Руж», «Берта Тіссен у ролі Мари» – здобули схвальні відгуки на шпальтах французької преси. В 1951 році твори його вперше експонуються у Сполучених Штатах Америки на збірній виставці в Лос-Анджелесі. Попри явні творчі успіхи, Я. Крушельницький жив у Парижі у доволі скрутних матеріальних умовах, нерідко заробляючи на прожиття лише портретуванням.
Площа Піґаль уночі (1952)
У 1952 році Я. Крушельницький переїжджає на постійне проживання до Люксембурга, де вбачав для себе кращі життєві перспективи. Тут відразу розпочав жваву творчу та виставкову діяльність. Впродовж 1952–1953 років влаштовує дві персональні виставки своїх творів у Бельгії та Люксембурзі, а в 1954 р. – у Базелі, Берні та Цюріху (Швейцарія). У 1955 році малярські полотна його знову експонуються у США в стінах Національного музею у Нью-Йорку. Дві наступні його виставки 1956 та 1958 року, влаштовані у галереї Віршем у Люксембурзі, принесли йому велику популярність. Я. Крушельницький стає тут улюбленцем публіки, оточеним прихильною увагою критики. Його малярські твори, сиґновані українським псевдонімом «Славко», купують колекціонери та мистецькі галереї. 1960 року в Люксембурзі вийшла друком невеличка видана французькою мовою монографія Ліліяни Марієнбергер про творчість Я. Крушельницького. Авторка монографії характеризує цього митця з України як індивідуальність сильну і глибоку, в якій тонка вразливість та університетська серйозність системного мислення поєднуються із вродженим талантом і працьовитістю.
Мулен Руж
Відійшов у вічність Ярослав Крушельницький 29 серпня 1973 року в Люксембурзі, залишивши у своєму творчому спадку понад 500 малярських полотен, а також низку теоретичних статей про мистецтво. Частина його творів зберігається в Українському музеї Нью-Йорка (48 полотен), в Канадсько-українській мистецькій фундації у Торонто (29 полотен) та у приватній колекції в Україні.
У 1976 році приятелі художника влаштували в Люксембурзі-Кірхбергу посмертну виставку його творів. 1994 р. виставка його малярства відбулась у Галереї Катерини Нідергаузер у Лозанні.
Ім’я Я. Крушельницького не щезло зі сторінок французької преси і по його смерті. 1988 року паризький журнал «L’Oeil» опублікував статтю Патріка Шефера, затитуловану «Славко: трансформована природа», в якій автор відзначає притаманний цьому художникові з України «запальний і буремний слов’янський темперамент». «Йому вдається, – слушно завважує далі автор статті, – знайти у своїх малярських образах тонку гармонію і при тому зберегти властиву собі яскраву експресивність».
Водночас на Батьківщині Я. Крушельницького, в Україні, його творчість була замовчувана тоталітарним режимом. Щойно із здобуттям державної незалежності України з’явилися перші біографічні довідки про нього.
2008 року в Національному музеї у Львові відбулася виставка малярських творів митця із приватної збірки пана О. Голдованського, а в наступному 2009 році – у Київському музеї російського мистецтва. На них вперше український глядач мав можливість ознайомитись з оригінальними творами цього митця. Львівська збірка Ореста Голдованського найкраще репрезентує сьогодні в Україні творчість Я. Крушельницького. Вона начислює шістнадцять великих малярських полотен паризького (1946–1952) та люксембурзького (1952–1973) періодів.
Бурхливе море (1953)
Твори французького періоду у цій збірці – це здебільшого трансформовані в уяві художника поетичні образи Парижа: залиті казковим вечірнім освітленням нічні безлюдні вулиці та площі міста («Вечірній Париж», «Площа Пігаль вночі»), величава і таємнича природа паризьких парків у передвечірню пору («Вечірня година», «Сходи у парку»), холодні води Нормандії («Бурхливе море») та інтер’єр помешкання самого художника на Монмартрі.
Вечір у парку (1970)
Твори люксембурзького періоду представлені у збірці передусім серією настроєвих краєвидів – це улюблені художником куточки долини Петрус, зображені на його полотнах у розмаїтих просторових ракурсах та в різні пори року («Осінь у долині Петрус» 1970 року, «Розквітлі каштани» 1958 року, «Вид на долину Петрус» 1970 року), дерева та міські парки Люксембурга («Зачароване дерево», «Вечір у парку» 1970 р., «Бурштинове дерево» 1970 р.). До того ж періоду належить доволі несподівана за сюжетом та характером пластичного трактування композиція «Сауна». Вона репрезентує ще одну характерну для художника тему, зокрема серію жіночих актів. Масивні, експресивно перебільшені у пропорціях оголені жіночі тіла стають у своєрідній образній інтерпретації художника носіями краси і могутніх вітальних сил життя.
Представлені у збірці полотна добре ілюструють особливості малярського почерку Я. Крушельницького, своєрідність його стилю та образної поетики, яка надає його творам неповторного індивідуального виразу. Художник має свою оригінальну манеру письма: фарби на його полотнах переважно покладені системно, у певному порядку – спірально-звивистими кольоровими мазками та енергійними, паралельними ударами пензля. Це надає його композиціям зорганізованого внутрішнього ритму, а малярській матерії полотен – коштовної вібрації барв. При тому мистець явно творить свої образи на одному диханні – a la prima, хоча композиція їхня завжди цікаво і гостро побудована; це засвідчує, що він попередньо ґрунтовно продумував і виношував кожен свій задум. Основним засобом малярського вислову для Ярослава Крушельницького є колір – ним мистець характеризує форми, надає композиції руху та ритму, зазначує просторові плани, зберігаючи при тому принцип декоративного рішення образу на плоскій поверхні полотна. Та найголовніше – колір на його полотнах, звільнений від натурної залежності і підпорядкований лише суб’єктивній авторській емоції художника, стає потужним засобом експресії, надає образам сили і гостроти виразу. Палітра художника дослівно сяє арабесками чистих дзвінких барв, ніби щойно покладених на полотно. В них прочитується піднесена до високих реґістрів людського почуття зачарованість автора красою навколишнього світу. “На його краєвидах, – цілком слушно завважували сучасники художника, – повітря немов пахне цвітом дерев та фіалками”.
Я. Крушельницький любить насичені, глибокі «кольори ночі» – сині, зелені, фіолетові з яскравими акцентами жовтого, оранжевого, червені. В такій насиченій гамі витримані переважно його улюблені передвечірні краєвиди та мотиви нічного міста («Площа Піґаль вночі. Париж» 1952 р., «Вечірня година» кін. 1940-х рр. та інші). Художник не випадково називав такі твори своїми «ноктюрнами»: їхня рафінована барвна гармонізація асоціюється зі звучанням таємничо-мрійливої нічної мелодії. Не менш «музикальні» й інші полотна художника, в яких багаті відтінками пастельно-ніжні арабески барв підкреслені рішучим контрастним звучанням насичених глибоких кольорів.
Як уже згадувалось, малярство Я. Крушельницького своїми сталевими рисами споріднене з естетикою та формальними засадами європейського експресіонізму, зокрема французького фовізму. Проте мистецтво його цілком позбавлене характерної для цих напрямів бунтівної позиції та нахилу до різких драматичних дисонансів кольору. Твори українського художника радше дихають відрадою життя, вони сповнені музики, гармонії і якогось особливого святково-таємничого настрою. В них художник пропонує своєрідне бачення світу, в якому дивовижно переплелось реальне з ірреальним, земна чуттєвість – з ідеалізмом, а замилування до краси малярської матерії – із прагненням добитись її магічної, експресивної дії на глядача. В його образній поетиці подекуди відлунює ідеалізм доби символізму та неоромантизму, проте за характером експресивного малярського вислову він є типовим дитям епохи міжвоєнного двадцятиліття.
Сьогодні цілком очевидно, що позначена яскравими національними рисами закордонна творчість Ярослава Крушельницького органічно вписується у русло українського експресіонізму XX століття, репрезентованого такими яскравими іменами, як Микола Глущенко, Олексій Грищенко, Василь Хмелюк і, зрештою, пізній О. Новаківський та його учень Михайло Мороз.
25.05.2021