З Ґінтарасом Ґраяускасом ми познайомилися на форумі в Ніді у 2019 році, де обоє читали лекції на тему форуму – "Як ми будували стіну?"
Потім ми знову зустрілися в Клайпеді з нагоди прем'єри його вистави "Антиґона" у Клайпедському драматичному театрі.
У жовтні минулого року з нагоди прем’єри спектаклю „Kas prieš mus?“ (Хто проти нас?) ми розмовляли про проблеми литовської ідентичності, про культурну спадщину Малої Литви в сучасній Литві, про литовський театр та поезію.
Поезія наче висіла в повітрі – у тихих стогонах портових кранів, у стукоті човнів, пришвартованих уздовж берегів річки Дане, у раптових поривах вітру на вузьких вуличках старого міста Клайпеди, в скляній погоді, що нависла над дахами цього міста на березі Балтійського моря, у шелесті соснових лісів на Куршській косі з іншого боку вузької затоки, що відокремлює місто від відкритого моря.
На відміну від вулиць тихого й затишного старого міста поруч, відкритий простір Театрального майдану восени вражав порожнечею. Позаду на площі стояли фахверкові будинки, а освітлений класицистичний фронтон театру виблискував у швидко спадаючих сутінках.
Скульптура Аннiке фон Тарау – персонажа з поеми барокового поета XVII століття Сімона Даха, який народився в Мемелі (історична німецька назва Клайпеди), визначила особливу домінанту площі перед театром.
“Kas prieš mus? “(Хто проти нас?) – саме таку назву носить п’єса Ґраяускаса, яка вже в своїй назві викликає роздуми. Si Deus nobiscum, quis contra nos? Якщо Бог з нами, хто проти нас?
Це речення насправді не є питанням, а скоріше декларацією певного світогляду, його квінтесенцією, у певному сенсі наріжним каменем, гаслом усього 20-го століття. На початку цього століття, після Великої війни, саме воно допомогло виправдати дух майбутнього тоталітаризму, надати йому форму, створити суть.
Історія Ґабріеле д'Аннунціо, котрий є головним героєм п´єси – італійського поета, письменника, героя війни, скандаліста, пілота, романтика, провидця, якого вважають прекурсором ідеї фашизму – сама по собі досить театральна.
Організований ним похід до міста Фіуме (нині Рiєка в Хорватiï) та втілена ним у життя там Реґенція Карнаро з усіма присутніми символами карнавалу, атрибутами бурлеску та посилами, які д'Аннунціо намагався донести до світу таким чином, є не лише цікавим історичним фактом, маловідомим у наших краях. Хоча власне у Литві ця історія повинна викликати більший інтерес – зокрема з огляду, наприклад, на інший похід генерала Люцiана Желіґовсього та створену ним квазідержаву (набагато прозаїчнішу і не настільки виразну, але не менш реальну) т. зв. Центральної Литви, яка відбулася через рік після подвигів італійського поета в портовому місті на Адріатиці.
Історія маршу на Фіуме та незалежного «Кварнерського реґентства» у літературному сенсі насправді є майже чистим постмодернізмом, який відбувся майже за сто років до виникнення концепції постмодернізму. Але це також повідомлення, яке не втратило своєї актуальності і для нас, що живуть на початку XXI століття, в той час, коли в епоху занепокоєння пандемією ми не помічаємо, як повільно, але впевнено повертаються привиди минулого.
Історія взагалі має таку тенденцію – повертатися, повторюватися вдруге, як ми знаємо, зазвичай у виглядi фарсу. Подібно до змія Уробороса, що пожирає свiй хвіст, – того стародавнього символу Єгипту та Греції – котрий д'Аннунціо підняв до ранґу символіки створеної ним держави, розмістивши її на прапорах незалежної Фіуме.
П'єса Ґраяускаса наближає нас до подій сторічної давнини, змушує замислитися, дозволяє озирнутися назад, нагадує нам, що латинський девіз, який ставить очевидно риторичне, але все ж питання про тих, хто "contra nos" – незабаром, лише через два десятиліття після описуваних подій, перетвориться на відповідь, вигравірувану на пряжках солдатських поясів: «Gott mit uns».
Саме тут, у Клайпеді, на сцені театру, з балкону будинку котрого Адольф Гітлер виголосив 23 березня 1939 року полум'яну промову з нагоди "повернення" Мемелланда до Тисячолітнього рейху, це повідомлення звучить особливо переконливо.
Того пам’ятного холодного березневого дня лише Анніке фон Тарау, стоячи спиною до балкону театру, могла собі дозволити не слухати промову великого фюрера – на відміну від натовпу, що зібрався тоді з цієї нагоди на Театральній площі.
Нікодем Щиґловський
— Скільки поезії зараз у театрі і скільки театру в поезії?
— Це залежить від того, що ми насправді вважаємо поезією. В Литві традицiйно маємо дві окремі її течії. Перша – це римована, ритмічна, часто піднесена романтична поезія, яка аж проситься, щоб писати для неї музику. У Литві ми умовно називаємо цю тенденцію maironinė poezija, маючи на увазі поета Майронiса¹. Мене натомiсть завжди приваблювала iнша течiя поезiï, котра досить довго була незаслужено марґіналізована в Литві. Досить у цьому контексті згадати ім’я Крістіонаса Донелайтіса², якого можна вважати першим великим литовським поетом. У його випадку поетика та спосіб сприйняття світу відрізняються від типових для ліричної поезії, швидше наближаються до епосу. Його здатність бачити поезію у повсякденному житті селян, звичайних людей та сприйняття циклічності життя для мене набагато цікавіші, ніж римована ритмічна поезія.
Ноти, характерні для Донелайтіса, можна почути у творчості багатьох поетів, таких як Ружевич, Герберт, Шимборська, а за деякими винятками і Мілош. Всі вони вже давно викликають мій інтерес. Власне, вся моя пригода з поезією розпочалася з подібних прикладів. Це були, зокрема, поляки – як Анджей Бурса, французи – Ґійом Аполлінер і Поль Елюар, американці – як Уолт Вітмен. З часом я зрозумів, що наш Донелайтiс теж належить до цієї групи.
— Чому, на відміну від своїх сусідів, литовці не створили класичного героїчного епосу історичного характеру? Наприклад, у латишів є Lāčplēsis, у естонців – Kalevipoeg, у фінів – Kalevala.
— Мабуть, для нас це було не так важливо. Латишам та естонцям справді потрібен був такий епос, враховуючи, з якими проблемами з власною ідентичністю вони стикалися в той час. Їм потрібно було щось, що утримувало б націю разом, поєднувало її. Тим часом ситуація литовців тоді була іншою – у нас уже був Адам Міцкевич, романтична поезія якого черпала натхнення з нашої історії i мала для нас велике значення на той час, у нас були історії Теодора Нарбутта, видавались різні міфи про Палемона³ тощо. Так, вони зрештою не набули форми класичного епосу. Але ми маємо інший вид епосу – і це власне є «Пори року» Донелайтіса. Це не героїчний епос, але саме в цьому його цінність. Є чимало епосів, що описують історію національних героїв по всій Європі. Однак я не знаю прикладів, подібних до того, що створив Донелайтiс.
— Часто, коли хочемо підкреслити щось перебільшене, занадто неправдиве, ми говоримо, що щось є «театральним». Чи насправді театр є зворотним боком нашої реальності?
— Погляньмо на це питання з iншого боку. Що таке реальність? Важко відповісти на це питання однозначно. З іншого боку, театральність у театрі дуже небажана. Хороші режисери, коли б вони не починали працювати з новою акторською командою, часто повторюють одне речення – не грайте⁴! У акторів часто виникає потреба проявити себе, грати соло, блищати. Режисер повинен обмежити їх, інакше у нас буде п’ять примадонн і практично не буде постановки.
Повертаючись до театральності театру, візьмемо, наприклад, виставу Некрошюса⁵ “Kalės vaikai” (Сучi діти). У ній є сцена, в якій Некрошюс посадив акторів на ліжко поруч із тілом покійного і наказав їм повільно вибивати ногами ритм – дедалi голосніше, голосніше, голосніше... З одного боку, це якраз театральність – не можна заперечувати, що люди зазвичай так себе не поводять. З іншого боку, це також щось надзвичайно органічне та природне.
Власне такі різновиди "божественних помилок" становлять те, що складає красу театрального мистецтва – але також поезію, музику, всі види мистецтва.
— Словенський письменник і драматург Драґо Янчар якось сказав: "Немає значення, чи ми пишемо про 18-те століття, чи про Другу світову війну – ми однаково пишемо про якийсь етап розвитку людства, тому що людина не змінилася так сильно з часів древніх греків, з притаманною їй пристрастю, зрадою, мужністю, страхом”. Чи згоден ти з цими словами? Наскільки ця класична культурна спадщина все ще визначає нас, повідомляє нам про те, хто ми є?
— Не знаю, наскільки ця спадщина може щось визначати, але людина точно така ж, як у античності чи за часів Шекспіра – я з цим повністю погоджуюсь. Про це свідчить той факт, що шекспірівські п’єси і сьогодні впливають на нас так само, як і століття тому, й однаково нам зрозумілі. Такі речі, як "вічні цінності", насправді існують, незважаючи на те, що більшість політиків сьогодні так прагнуть спекулювати на цьому понятті. Вони існують по-справжньому – і вони дають надію, що людство якось виживе.
Іноді театр реагує на моду. Наприклад, тема війни зараз стоїть на порядку денному, тому в цьому сезоні обов’язково потрібно поставити спектакль про війну. Або про біженців, або про рівні права. Звичайно, театр може і повинен виконувати соціальну функцію, але в той же час він не повинен забувати, що є перш за все мистецтво, яке повинно містити згадану мною божественну помилку, має говорити з людиною якоюсь своєрідною мовою, і не лише показати проблему та вказати шляхи її вирішення. Я не дуже люблю такий театр; це, мабуть, є результатом культури "проєктів" – багато творців живуть, пишучи "проєкти", які повинні відповідати відповідним вимогам. Існує багато типів специфічних заклинань та ключових слів, які складають словник нових сучасних «шаманів». Таким чином ви швидко отримуєте фінансування, вистава швидко реалізується, швидко демонструється і швидко забувається, оскільки наступний проєкт уже чекає. І так далі і далі – таким чином працює цей різновид театру.
— У російській мові існує приказка, що театр починається з гардеробу. Твоє знайомство з Польщею та її культурою майже у дослівному сенсі почалося з гардеробу в Палаці культури та науки у Варшаві.
— Це справді було так. Моя перша поїздка до Польщі відбулася ще в радянські часи, я тоді власне став студентом джазового факультету (а джаз тоді маскувався під назвою "естрадноï музики") і взяв участь у поїздці на джаз-джамборі, ймовірно, у 1984 або 1985 рр., я тоді вперше вживу почув Майлза Девіса. Сама процедура підготовки до поїздки варта окремого опису – тривалий час нам доводилося заповнювати різні заявки, форми, анкети, опитування, прослухати спеціальні вказівки щодо поведінки за кордоном, перераховувати всіх родичів, які там проживають (усі ці анкети, звичайно, повинні були заповнюватися російською мовою).
Врешті-решт, нам дозволено виïхати, отже ми сіли в потяг, приїхали до Варшави та дістались до Конґресовоï зали. У гардеробі я спробував привітатись польською з панею, котра там працювала, – напевно, не дуже вдало, оскільки вона підозріло на мене подивилася. Ми розмовляли з друзями литовською і, мабуть, хтось пояснив, що ми з Литви, бо раптом обличчя цієї пані спалахнуло, вона підбігла до своєї подруги і вигукнула: «Марисю, це литовці! Вони також не люблять совєтів!» Атмосфера відразу змінилася, стало радісно і легко, ми почали розмовляти і всміхатися одне одному.
— Яке значення особисто для тебе – литовця, який мешкає в Клайпеді, найбільшому місті колишньої Малої Литви⁶, котре досі має багато ознак німецької культурної спадщини і водночас ніколи не мало міцних зв'язків з Річчю Посполитою обох народів, має Польща та її культура? А що означає німецька культура?
— Польська культура для мене означає набагато більше – зокрема польська поезія. Моє ближче знайомство з польською мовою відбулося вже в роки вільної Литви. Оскільки я мешкаю в Клайпеді, то не розмовляв польською мовою, навряд чи хтось тут взагалі розмовляє польською, тому практично немає можливості мати реальний контакт із цією мовою.
З іншого боку, я не маю особливого почуття спільності та якоїсь особливої близькості до німецької культури. Останнім німецьким поетом, який мене вразив, був, мабуть, Рільке, якщо навіть не Фрідріх Гельдерлін, у їхньому випадку я зупинився на цьому етапі.
— Литовський драматург Маріус Івашкевічюс сказав в одному з інтерв'ю, що визначення литовства змінилося від часів Сметони⁷, і насправді час припинити цей "національний карантин, який триває надто довго". Як ти оцінюєш розвиток литовського суспільства та його місце в сучасній Європі?
— Литовців довго залякували і досить тяжко досвідчували, вони пройшли через нацизм і комунізм, причому наш народ характеризувала в ці часи різна поведінка – і хороша, і погана. Все, що могло з нами трапитися, відбулося в нашій країні. У даний час ми повинні передусім пам’ятати про весь наш важкий та травматичний досвід, але в той же час шукати шляхи стирання гострих кутів – заради того, щоби перш за все знайти спільну мову з сусідами. Ми повинні нарешті зрозуміти, що поляки – це нація, котра ментально нам близька; мабуть, навіть набагато ближча, ніж брати латиші, на мою думку.
Ми мусимо перестати боятися, що хтось щось у нас забере – якийсь умовний Вільнюс чи щось інше. Звичайно, існують різні небезпеки – ми не можемо на це закривати очі, тим більше, що часи знову настали непевні. Згадуючи те, що сталося – і все ще триває, зокрема й досі на Донбасі чи нещодавно в Нагірному Карабасі, – ви раптом усвідомлюєте, що 21-ше століття в основному є тим самим, що і попереднє 20-те століття. І все може повторитися. Є багато значущих попереджень, таких як "Наш клас" Тадеуша Слободзянека, вистава, котру в Литві режисерував Оскарас Коршуновас. Вона зокрема нагадує нам, що зло – демонічне, далеке і таємниче – це зовсім не те, що приходить до нас здалеку, ззовні, а навпаки є досить близько, воно всередині нас. За певних умов ми можемо поводитися по-різному, і ніхто не знає, хто з нас стане героєм, а хто негідником.
Що зараз нам найбільше потрібно – це намагатися нормально жити в умовах миру та процвітання, навчитися спокійно дивитися на людей усіх національностей. Без якогось особливого культу – що трапилося з нами в часи не такі вже й далекі, коли, побачивши перших людей із Заходу, які прибули до нас відразу після падіння Залізної завіси, ми сприймали їх так, ніби прибульці з Марсу висадились на Землі. І ні в якому разі не судити інших на підставі поверхневих негативних висновків, до яких ми так звикли сьогодні. Наш менталітет безсумнівно змінюється, але дуже повільно. Травми радянської доби будуть переслідувати нас ще довго – можливо, нам доведеться ходити по пустелі ще 40 років, поки все не забудеться і ми не станемо кимось зовсім іншими.
Багато речей, котрі відбуваються з нами, лежать у підсвідомості – і лише час може захистити нас від цього. Але я не думаю, що ми повинні боротися з цим явищем будь-яким чином – десятиліття мирного життя самі зроблять свою справу.
Зміни в менталітеті найбільш помітні через дрібні деталі. Пам’ятаю хідники радянських часів – плювотина на них блищала, як діаманти на сонці. Люди ходили і плювали один одному під ноги, це вважалося нормальним. Але зараз цього вже давно не має, такі звички минули. За радянського періоду ми були зачинені наче в зоопарку, і ніяких благородних манер від нас не можна було очікувати – але поступово ми таки стали цивілізованими. Ми й надалі повільно стаємо іншими. Прикладово культура водіння також суттєво змінилася. Коли ви проходите через пішохідний перехід – водій зупиняється і жестом показує: "Будь ласка, проходьте". Ви йдете і дякуєте йому кивком, а він, у свою чергу, махає вам рукою. Ще десять років тому так поведінка була зовсім не очевидною.
— Чи Литва належить до Північної Європи? Чи радше до Східної чи Центральної Європи? Наприклад, естонці не мають дилеми з відповіддю на це питання. Як справа виглядає з литовцями?
— Невелика Литва не така однорідна, як може здатися. Я б сказав, що узбережжя та Жмудь⁸ – це скоріше Північна Європа, а Аукштота⁹– це вже Східна Європа з усіма її притаманними рисами. Навіть характери їхніх мешканців явно відрізняються. Якось я спілкувався з найтиповішим мешканцем Аукштоти, якого зустрічав у своєму житті. На якійсь сімейній вечірці ми вийшли ввечері на двір запалити, він підвів очі, замилувався зоряним небом і розплакався від емоцій, котрі його захопили. На Жмуді навряд чи хтось зрозумів би такий сентиментальний рефлекс – напевно, скоріш подумали б, що він божевільний.
Цілком ймовірно, що межа, що відокремлює Східну та Центральну Європу від Півночі, проходить власне між Аукштотою та Жмуддю. Я б, мабуть, погодився з концепцією "транзитної держави" в культурному сенсі. Візьмемо навіть Малу Литву – тут завжди все було інакше, культура була інша, віра була інша, навіть клімат є іншим. До того ж тип людей теж різний – іноді можна навіть подумати, що вони з іншої країни.
— Чи ця культурна відмінність Малої Литви від решти країни сьогодні все ще суттєво відчувається?
— Десять років тому до Клайпеди почали приїздити різні діячі галузі культури (в ширшому сенсі) та шоу-бізнесу з Вільнюса – зі своїм баченням, стилем, способом організації заходів тощо. Їм важко було адаптуватися – прецінь тут життя дещо інше. Тут найголовніше – це вміння спокійно працювати, не привертати увагу до себе. Отже, ми маємо справу зі справді протестантською етикою, яка десь у нас у крові, залишається у нашій спадщині навіть після зникнення протестантизму на цій землі. Не забуваймо, що після Другої світової війни в Клайпеді залишилося близько десятка жителів – майже всі довоєнні мешканці міста виїхали до Німеччини. Однак значна частина тих, хто прийшов зайняти їхнє місце, мала тут своє коріння. Я сам є таким прикладом. Мені було сім років, коли ми з батьками переїхали з Маріямполе – литовськоï Сувальщини¹⁰ – і лише пізніше я дізнався, що мої предки походили з Малої Литви. Тож голос крові спрацював і в моєму випадку.
— Минулого року міністр культури Литви нагородив шістьох митців, які внесли значний внесок у розвиток литовської культури та мистецтва – в тому числі і тебе, державною відзнакою "Неси своє світло і вір" (Nešk savo šviesą ir tikėk). Це посилання на державний гімн Литви, в якому звучать зокрема такі слова: "Нехай і світло, і правда супроводжують наші кроки" (Ir šviesa ir tiesa, mūs žingsnius telydi). Що для тебе означає ця нагорода, наскільки, на твою думку, світло та віра присутні зараз в Литві?
— Треба визнати, що назва цієї нагороди для мене звучить трохи дивно, цей імператив мене дещо турбує і дратує. Однак, крім цього, згадаймо ще раз Донелайтіса, який, пишучи «Пори року», мав також очевидну освітню мету. Донелайтіс був дуже різносторонньою людиною, конструюючи та ремонтуючи музичні інструменти, зокрема піаніно та барометри, та маючи справу з багатьма іншими речами (наприклад, він був винахідником курток із гусячим пухом, котрі намагався застосувати у цих краях), він однак пам’ятав про свої основні цілі. Сьогодні нам усе ще потрібна освіта у сенсі просвітлення. Здається, що в цій частині Європи ми все ще боїмося дидактики, іноді навіть ірраціонально боїмося. Однак образ майстра потрібен не лише в кунґ-фу, учитель – це також дуже важлива фігура і в нашій культурі. Це особливо актуально зараз, оскільки з’являється багато різних моделей дистанційного навчання, і ми раптом усвідомлюємо, що постать живого вчителя більше не відіграє в них великої ролі. Я переконаний, що людина повинна вчитися, перш за все, від іншої людини, ділячись знаннями, передаючи ремесло, секрети, досвід.
У нашому випадку Донелайтіс відіграв роль європейського Конфуція. Життя нашого суспільства, співіснування, взаємодія різних людей були для нього дуже важливими – можливо, навіть важливішими за поезію та творчість. Оце якраз і є оце "несіння світла". Одного разу я написав вірш, який хотів би процитувати в цьому контексті:
«Сутінки»
День, чи ніч: запалюю
усі світильники, щодо одного, a
незважаючи на це, темно, так, що читати
неможливо, очі болять і втомлюються,
втомлені сірі клітини,
прямують у напрямку світла, наче
розсада картоплі у льосі,
втомлені блискотки нервів,
вони мчать туди-сюди
по засніжених рейках тіла,
у темряві
вдягнув собі такий ліхтарик,
що мають шахтарі – з ним
на чолі читаєш собі, доки
вистачить батарейок
жінку, котра вночі прокинулась за потребою,
зовсім це не дивує,
кинула оком й оцінила –
тобі пасує, каже
пасує, звісно, ще б пак:
скільки себе пам´ятаю, я завжди
бурмотів – „більше світла!“
відчуваючи імовірно свою таємну
спорідненість із кротами та шахтарями.
Gintaras Grajauskas „Prieblanda“ (переклад з литовськоï – Nikodem Szczygłowski)
Розмовляв Нікодем Щиґловський
Знимки Клайпеди Нікодема Щиґловського
Знимка Ґінтараса Ґраяускаса Владаса Бразунаса
Ґінтарас Ґраяускас (нар. 1966) – литовський поет, драматург, театральний режисер, есеїст та прозаїк. Лауреат численних литовських нагород та нагород, є одним із найбільш перекладаних сучасних литовських поетів. Опублікував дев’ять збірок віршів, два томи есеïв, роман та кілька п’єс. Мешкає в Клайпеді.
Польська версія інтерв'ю опублікована в Nowa Europa Wschodnia
____________________________________
¹ Майроніс – це творчий псевдоним Йонаса Мачюліса (Mairionis, Jonas Mačiulis, 1862–1932) – викладач і ректор Каунаської семінарії, поет, письменник, публіцист, драматург. Вважається одним із найбільших литовських письменників початку 20 століття.
² Крістійонас Донелайтіс (Kristijonas Donelaitis, 1714–1780) – лютеранський пастор, видатний поет і діяч просвітництва. У 1818 р. опублікував поему «Пори року» (“Metai”), написану в гекзаметрі, яка вважається литовським національним епосом і водночас одним із найважливіших творів світової літератури.
³ Палемон (Palemonas) – легендарний родоначальник роду Гедиміновичів. Згiдно з легендою, він мав бути родичем римського імператора Нерона; рятуючись від переслідувань, покинув Рим разом із родиною та друзями й оселився на берегах рiки Нiман. Окремі литовські князі виводили своє походження від онуків Палемона та нащадків римських патрицій, які нібито прийшли разом із ним.
⁴ Литовською мовою "Не грайте!": Nevaidinkite! Слово vaidinimas означає і "акторську гру", і "вдавання", у цьому випадку відбувається гра слів.
⁵ Еймунтас Некрошіус (Eimuntas Nekrošius,1952–2018) – театральний режисер, лауреат багатьох міжнародних премій, славився характерним стилем, що характеризується заспокійливою музикою, інтенсивним використанням пісень і танцювальних рухів у виставі, а також природних речовин, таких як вода, каміння або вогонь на сцені.
⁶ Мала Литва (або Прусська Литва) – один із п’яти етнографічних регіонів Литви, розташований на території iсторичноï Пруссії. Частиною Малоï Литви був тзв. Край Клайпеди (нiм. Memelgebiet)
⁷ Антанас Сметона (Antanas Smetona, 1874-1944) – литовський державний діяч, перший і четвертий президент Литви (1919–1920, 1926–1940), останній у міжвоєнний період незалежності перед радянською окупацією. З огляду на довге правлiння, з його iменем часто асоцiюють життя в Першiй Литовський Республiцi загалом.
⁸ Жмудь або Жемайтiя (Žemaitija) – iсторичний та етнографiчний регіон на північному заході Литви, на заходi межується з узбережжям Балтійського моря, на пiвночi з Латвiєю.
⁹ Аукштота або Аукштайтiя (Aukštaitija) – найбільший з п'яти регіонів Литви, охоплює чималу територію на північному сході держави, а також прикордоння Латвії та Білорусі.
¹⁰ Сувалкiя або Судовiя (Sūduva, Suvalkija) – найменший із п’яти культурних регіонів Литви. Це традиційно заможний реґіон на південному заході країни, межує з Польщею, назва походить від польського міста Сувалкі.
10.05.2021