За останні шість років, і особливо цьогоріч восьмого і дев’ятого травня, в Україні стало у тренді всюди повторювати новомодне (в принципі, не таке вже й новомодне, бо його ще по Першій світовій війні започаткував Папа Бенедикт XV) гасло «Ніколи знову» (Never again). Ну, тут, напевно, усім зрозуміло, що мається на увазі. Але яке, до біса, сьогодні може бути «Ніколи знову», коли це слово «знову» вже стало очевидною реальністю з березня 2014-го року, звівши на пси слово «ніколи». Хто осліп і оглухнув, тому варто нагадати, що «знову» вже сталося, нова війна в Європі розв’язана: десятки тисяч вбитих, зруйновані до цурки міста, села, промислові підприємства, випалена земля, заміновані неозорі терени. Новий Гітлер вже анексував нові Судети і приєднав нову Австрію, а його апетити все посилюються і посилюються.
«Ніколи знову» можна проголошувати тоді, коли нові переможці дійдуть до Берліна (Москви), завоюють Райхстаґ (Кремль), засудять на новому Нюрнберзькому процесі Герінга, Геббельса, Гесса (Путіна, Шойгу, Патрушева і т. д.) А зараз якого милого проголошувати це гасло, яке цілковито неактуальне і радше виглядає насміханням з історії? І взагалі цікаво, на кого розраховане це гасло? Може, на «людей доброї волі», як казали колись? Тобто на пацифістські середовища в усьому світі – але що зробили світові пацифісти для відвернення й припинення війн, що дало знамените Bed-In For Peace «популярнішого від Ісуса Христа» Джона Леннона і Йоко Оно в амстердамському готелі в березні і травні 1969 року? Пролежали два тижні у ліжку, ну і що?
Що дали мільйонні антивоєнні демонстрації, такі модні у світі в 1950-х і особливо у 1960-х роках? Питання риторичне. Але найбільше вражає демонстрація проти війни в Іраку, яка відбулася в Римі 15 лютого 2003 року й увійшла до Книги рекордів Гіннесса як найбільша антивоєнна демонстрація за всю історію світу – в ній взяло участь близько трьох мільйонів людей. А загалом у цих протестах у лютому 2003 року взяло участь 36 мільйонів людей в усьому світі. Ну і що? Абсолютно нічого, бо в березні почалися бойові дії, внаслідок яких загинуло близько мільйона мирних іракців.
Проти російсько-української війни у світі протестує набагато менше людей, незмірно менше, аніж проти іракської, але навіть якби це були не 36 мільйонів, а, скажімо, 360 мільйонів чи навіть 3 мільярди 600 мільйонів, це Путіну було б абсолютно по барабану. Можна трохи посперечатися, чи дали пацифістські демонстрації щось для приборкання війн, які вели цивілізовані держави США, Британія, Франція – може щось і дали, а може й ні, але щодо приборкання реваншистських апетитів путінської Росії такими методами «миру, кохання і квітів», то це на сто відсотків програшний варіант. Єдине, що могло б теоретично хоч трішки вплинути на Путіна, – це, скажімо, тримільйонна демонстрація в Москві і така ж у Пітері, але про це можна лише помріяти.
Тобто гасло «Ніколи знову», спрямоване до «людей доброї волі в усьому світі», виявляється абсолютно пустопорожнім. То до кого ж тоді воно має промовляти? Вочевидь до найпотужніших цивілізованих держав і урядів, їхніх модерних економік, їхніх надсучасних армій, до їхньої зброї, в тому числі і до ядерної, як аргументу на користь «Ніколи знову». Утім історія показує, причому неодноразово, що цивілізовані держави дуже мляво реагують на небезпечні виклики тоталітарних режимів, демонструючи страусячу політику запихання голови в пісок. Виплекали на свою голову Гітлера, тепер плекають Путіна. Нехай Гітлер бере Судети, нехай бере всю Чехословаччину, Австрію – може наїсться? Чемберлен «привіз вам мир». Аякже, тримайте кишеню ширше. Нехай Росія бере Придністров’я, Абхазію, Південну Осетію, Крим, Донбас – може наїсться? А ми тимчасом добудуємо Нордстрім-2.
Наївний Олесь Гончар ще 1993 року волав: «Донбас – це ракова пухлина, то відріжте його, киньте в пельку імперії, хай подавиться!» Ага, подавиться аж сто разів – то не та імперія, яка колись чимось давилася. Дай їй палець – відкусить руку і ногу заодно. «Ніколи знову» звучить як чорний гумор на тлі того, як безпекова система Європи, ретельно виплекана повоєнними роками, стрімко летить у чорторий, бо не існує вже ані ялтинського, ані гельсінського, ані будь-якого іншого порядку в Європі. «Найбільш миролюбна держава у світі», яка теж колись понавигадувала подібні гасла на кшталт: «Миру-мир!» «За мир во всем мире!» «Хотят ли русские войны?» – нині проповідує трохи інше гасло: «Можем повторить». Оце гасло, на відміну від непевного і малозрозумілого нині «Ніколи знову», цілком певне й зрозуміле, бо вони Угорщину 1956-го вже повторили Чехословаччиною 1968-го, Афганістан 1970-х – Чечнею 1990-х, Грузію 2008-го – Україною 2014-го, і хто б сумнівався, що легко можуть це повторювати без кінця.
А «Ніколи знову» залежатиме цілковито від євроатлантичної спільноти, яка нарешті на сьомий рік війни в Європі трохи продерла очі і намагається якось сконсолідуватися у боротьбі проти Третього Риму, який претендує на лаври Третього Райху. Чи не запізно це, поки що невідомо, бо хижака, якого не зупинили зі самого початку, і який вже відчув кайф від запаху й смаку крові, зупинити далі все важче й важче, а той, хто дав відкусити палець, навряд чи врятує руку. Світова історія демонструє нам із цього приводу невтішний досвід і висновок, що вона жодним чином не є magistra vitae, однак нам залишається тільки надія і ще одне гасло, теж радянської епохи: «Мертві дивляться в небо, вірячи в мудрість живих», – але чи вистачить у живих цієї мудрості?..
10.05.2021