Ось-ось у Видавництві Старого Лева має з'явитися український переклад нового роману Кадзуо Ішіґуро «Клара і Сонце». Відомо, що головним героєм цього роману є андроїд, створений для допомоги підліткам. Так само головними героями одного з попередніх романів «Не відпускай мене» теж були створені людьми для власної потреби істоти — клони.
Читання роману «Не відпускай мене» нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро спричинило до багатьох алюзій, рефлексій та емоцій. Щоб ділитися цим не годиться формат рецензії, який зобов'язує бути об'єктивним чи оцінювати, намагатися пояснити думку автора потенційним читачам, дати інструменти для розуміння чи навіть спробувати зацікавити прочитати, або ж навпаки застерегти. Мені важливо відразу ж окреслити свою позицію як позицію читача, який прагне поділитися враженнями від прочитаного.
Твір Ішіґуро — літературний настільки, наскільки це можливо, оскільки хороше кіно і література показують, оголюють властивими їм засобами сенс, але не проговорюють його словами персонажів, чи авторськими вставками. Саме здатність описувати і зображати, а не проговорювати, вирізняє добру літературу з масиву іншої, хоча не заперечує іншої і не позбавляє права на існування. Майстерність у художній літературі — це здатність занурити у твір, показати, а не сказати задум чи ідею.
У «Не відпускай мене» немає теоретизувань, автор не маніфестує власної позиції, не нав'язує моралі, а залишає пошук позицій для читачів. Він веде їх твором, даючи шматки пазла, які не завжди помітні, але які потрібно зібрати. Серед них немає випадкових, але й правил, як їх збирати, немає. Тому загальна картина — образ такого схожого на наш світу — дуже залежить від здатності читача поєднати і співставити пазли історії.
Манера письма Ішіґуро сором'язлива, проста та ніжна, з оповідних речень. Історія як снігова куля — розділ за розділом стає об'ємною. До розуміння світу Ішіґуро читач приходить через дрібні факти, деталі, які згадує головна героїня Кет. Вся історія є її спогадом. З цього спогаду видно, що герої інформацію про свою долю отримують такими ж шматками і натяками, як і читачі. У романі сюжет та форма співпрацюють, що додає виразності. Мова перекладу інтимна з ретельно підібраних слів, що не завжди притаманні для повсякденної мови, але виразні та витончені, що допомагає зануритись у світ роману, та робить осяжним внутрішній світ головної героїні.
«Не відпускай мене» — не роман ідей, в якому є спокуса прийняти якусь із сторін і судити героїв чи їхній світ. Цей роман — виклик для інтелекту, «інтелекту», який походить від «inter» — «між», та «legere» — «збирати, читати», і означає «читати між», «бути здатним розуміти, схоплювати сенс». Цього потребує історія. Можна ставити багато питань та по-різному тлумачити окремі епізоди та сюжет, але піти цим шляхом — потрапити у пастку.
Роман побудований із трьох частин. Перша — історія безтурботного дитинства, такий-собі «Рай», мешканці якого не знають своєї долі, іншого світу. У «Раю» є змій, який допомагає пізнати, але його виставляють за ворота «Раю». Друга — історія очікування своєї долі, «Чистилище». Донори потрапляють на ферму, на якій колись вирощували тварин на забій. І зрештою «Пекло» — частина історії, у якій герої виконують своє призначення.
Герої роману — донори-клони зроблені із людського матеріалу. Автор називає його словом «a possible», яке Софія Андрухович перекладає як «ймовірний/ймовірна я». Сенс існування клонів у тому, щоб бути донорами для справжніх людей. Бути справжнім означає бути народженим. Читаючи роман складно вловити відмінність між справжніми і створеними. Так само складно, як знайти душу — саме це роблять у Гейлшлемі.
Вчителі Гейлшелему вважають, що якби учні знали про свою долю, то ніколи не вправлялися б у мистецтвах. А всі учні Гейлшему отримували специфічну освіту — вивчали мистецтва, писали есе, малювали, грали спортивні ігри. Люди вирішили, що результати творчості будуть свідчити про наявність у донорів душі.
Співчуття до донорів зробило можливим появу таких шкіл. Елітну школу Гейлшелем та подібні їй закрили після того, як біологи знайшли спосіб редагувати геном, внаслідок чого наступні покоління людей могли б стати більш розвинені інтелектуально та фізично. Через цей результат, який оцінили як неприпустимий, два проєкти згорнули. У цьому епізоді Ішіґуро вловлює, на мою думку, характерну особливість людини: вона не приймає розумніших чи кращих за себе, водночас не дасть можливості комусь стати рівним їй.
Роман — це фрагменти ретроспективного бачення Кеті, тож читач відбудовує світ «Не відпускай мене» з допомогою такого ненадійного інструменту як пам'ять. Кеті, оповодіючи нам роман, дає маячки («про це згодом», «як казала раніше», «про це розповім далі») того, що це чітка структура, створена згідно певного продуманого плану донора розповісти нам епізоди історії собі подібних.
Усі донори повинні виконати місію, визначену їхніми творцями-людьми. Донорам наперед відомо, що після певної кількості виїмок (забраних органів) вони стануть «вичерпаним» і непридатними для подальшого донорства. Головна героїня Кет чудово справляється з роботою опікуна — донора, який підтримує інших донорів — настільки добре, що сама стала донором у найпізніший можливий час. Однак в її творців не виникає ідеї залишити її просто опікункою, бо це вторинна функція донора. Зміна сценарію неможлива — призначення понад усе. Залишити її поза програмою — це визнати її право бути ще кимось, як це можуть люди.
При цьому всьому важко зрозуміти, чому донори такі покірні і чому вони не прагнуть повстати, не намагаються втекти, адже це так природно для людей — не погоджуватися з панівним порядком. Чи доводить це їхню відмінність від людей?
У спогадах Кеті єдині спроби врятуватися полягали у пошуку лазівки в системі, але не у протистоянні їй. Серед донорів існували чутки, що ті, хто по-справжньому закохані, мають можливість отримати відстрочку виїмок, якщо зможуть це довести. Такі чутки стали проторелігією у середовищі донорів. Коли Кет і Томі прийшли до головної наглядачки Гейлшлему, вона їх спростувала.
Також пояснила епізод, який врізався в пам’ять Кеті. Ув одному з епізодів роману Кеті, коли вона ще була ученицею Гейлшелему, залишилась на самоті і танцювала із подушкою в руках, і раптово виявила, що наглядачка спостерігає за нею зі сльозами на обличчі. Вона вважала, що ці сльози з'явилися через співчуття наглядачки до не здатності донорів мати дітей, проте виявилось, що сльози були від захвату, що настав новий світ, у якому люди змогли подолати хвороби, ціною донорів, хоча основа його жахлива та жорстока.
Поводження з донорами видається метафорою поводження людей з будь-якими іншими, яких вони як автономні суб'єкти не визнають автономними суб'єктами. На місці цих донорів у різний час були жінки, чорношкірі, касти, дискриміновані групи сьогодні. Так само і світ роману видається метафорою витіснення на маргінеси свідомості ціни прогресу та благ цивілізації: людина хоче носити модні кросівки, але не хоче знати, що їх виготовляють діти у неналежних умовах у країнах третього світу.
Можна шукати подібності та відмінності між учнями Гейлшелему і людьми: вони роблять помилки і виправляють їх, заздрять один одному, вони різні, з різними здібностями та характерами, Ішіґуро дає нам багато фрагментів, які свідчать як про рівність і подібність донорів до людини, так і про їхню відмінність. Однак судити донорів — це робити людину мірою всього.
Поводження з донорами легітимізує віра у те, що людьми народжуються, і душа властива тільки народженим. Але якщо людьми не народжуються, а стають, якщо душу розвивають, то донори позбавлені цих можливостей. Якщо ж душа — це те, що передається від покоління до покоління і у цьому процесі розвивається і ускладнюється, то й цього вони позбавлені, бо не можуть мати дітей.
У Давній Греції виникла апорія про корабель Тесея, що зберігався у храмі, і коли якась його частина псувалась, її замінювали на іншу. З якого моменту цей корабель переставав бути тим самим кораблем Тесея. Проблема апорії у визначенні і розумінні виразу «той самий». Люди створили клонів із себе для того, щоб замінювати свої складові на їхні, стаючи частково ними, бажаючи продовжувати себе. Ми не знаємо, як далеко люди заходять у цій спробі продовжити тривання у часі, але ми бачимо створений цим бажанням світ. Чи не втрачають вони своєї ідентичності, отримуючи нові деталі? Чи не є скінченність частиною цієї ідентичності? Чи це не єдине, що відрізняє їх від донорів — нездатність померти, пожертвувати, скоритися природному ладу. І співчувати тим, хто на це приречений.
«Класичний» — прикметник, що характеризує твори культури, як такі, що у різний час зберігають свою актуальність, резонують з епохою, у яку їх прочитують, створюють можливість багатьох варіантів для інтерпретації. Саме на такий статус та місце в каноні світової літератури претендує роман «Не відпускай мене», завдяки своїй силі, а нобелівська премія автора тільки сприятиме цьому.
Фото: надані Видавництвом Старого Лева.
04.05.2021