З ЦИКЛУ ЛЬВІВ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ
Третя спроба євроінтеграції України пов’язана з реформами останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія II Болеслава Тройденовича. Син мазовецького князя Тройдена був також і онуком останнього українського короля Юрія I Львовича, печаткою якого він користувався. Останній король і останній князь – сумні маркери історії України, яка згодом втратила свою державність майже на шістсот років.
1325 року Юрія II обрали галицько-волинським князем, він прийняв православ’я та ім’я на честь свого діда. Через 15 років його отруїли (як переконує нас більшість тодішніх хроністів) через те, що хотів нав’язати русинам католицизм, «перемінивши їх закон і віру», а також протегував німців і чехів в економічному житті князівства. Утім найбільш авторитетний хроніст швейцарець Йоганн Вінтертурський відзначає, що Юрія отруїли «по довгих літах доброї управи», хоча усі інші розповідають, що він був далеко не бездоганним правителем, ув’язнював своїх підданих, «вимагав від них грошей, відбирав у них доньок і жінок та безчестив».
Для ясності картини відзначимо, що Юрій був справжнім тодішнім євроінтегратором України, залучав німецьких і чеських купців і ремісників для підняття економіки краю, не надаючи їм жодних преференцій над місцевими мешканцями, запровадженням Маґдебурзького права встановлював для всіх «нульовий варіант». Так, надаючи 1339 року «німецьке право» Сяноку, князь звільняє усіх громадян міста на 15 років від податків без різниці «чи то буде німець, чи поляк, чи угрин, чи русин».
Звичайно, можна собі уявити ставлення корінного населення тодішньої Галичини до конкурентів чужинців, які, зрозуміло, були вправніші у ремеслі і торгівлі, досвідченіші, енергійніші й заповзятливіші. Їх просто «немилосердно повбивали». Літописець так охарактеризував ці події: «Буря фантастичної ненависті захлеснула Червону Русь. Забігаючи наперед, варто відзначити, що коли король Казимир III 1340 року захопив Львів, він насамперед узяв під свій захист і вивів з міста тих своїх співвітчизників і братів по вірі, яких ще не встигли перерізати наші затяті земляки.
У цій історії цікавою є характеристика самого Юрія Болеслава тогочасними хроністами – безумовно, він «добре рядив», але «безчестив доньок і жінок» бояр. Проєвропейському політику треба обов’язково надати негативу, так завжди було в нашій історії, так воно є і зараз ("безумовно, він багато зробив для Томосу і безвізу, але у змові з іншими олігархами грабував український народ за посередництва «Роттердама плюс» та інших шахрайських корупційних механізмів в оборонпромі. Бездоганним залишається лише політик антиєвропейського штибу").
Натомість цілком позитивну оцінку хроністи надають прапрапрадідусеві Юрія II галицько-волинському князеві Романові Мстиславовичу, який своїх противників бояр «одних живими закопував у землю, других розрубував на кусні, з інших лупив шкіру… ще інших живими потрошив». Це вам не «вимагати гроші» і «безчестити жінок». М’який і толерантний європеєць Юрій II – не рівня своєму праотцеві, хоча, якби він вдався до його методів, хто знає, чи його проєвропейські реформи не завершилися б успішно.
Згодом Європа таки прийшла до Львова зі своїми цінностями, зі своєю правовою державою, Маґдебурзьким правом, зі своїми цехами, торгівлею, освітою та усім іншим. Четверта спроба євроінтеграції України, здійснена королем Речі Посполитої Казимиром III, виявилася успішною, утім ціна цього була занадто висока – втрата державної незалежності. Можна довго дискутувати на тему, добре це чи погано, та як би там що, Львів на шість століть потрапив до Європи, до європейського економічного, культурного і ментального простору.
Провідниками європейських цінностей у Львові від самого початку загарбання його поляками виявилися не самі загарбники, а, як не дивно, інший народ – німці. Казимир III євроінтегрував не лише підкорених українців, але й своїх – поляків. Поляки, не соромлячись, залюбки йшли на виучку до більш цивілізованого народу. Найвидатніший польський хроніст того часу Мартин Кромер, не будучи занадто патріотичним, на думку львівського хроніста Бартоломея Зиморовича, «прославляє ворожий йому народ, з яким ведуться віковічні колотнечі за славу і перемоги в битвах».
Поляк Кромер, справді, занадто вивищує німців і принижує поляків, наголошуючи, що «стараннями і працею» німців Польща почала розбудовуватися і підноситись, бо німці «більш стримані й уважніші від поляків щодо управління і збереження краю і живуть вигідніше», і деякі міста й містечка, де спочатку успішно урядували німці, а згодом вони перейшли до рук поляків, занепадають.
Казимир спровадив до Львова таку кількість німецьких будівничих, купців, ремісників, що в місті у мурах залишилося обмаль місця не лише для автохтонів-українців, але й для завойовників-поляків. Від кінця XIV і майже все XV століття частка німецького населення Львова становила 70%, а на думку української дослідниці Олени Степанів, навіть 80%. Бартоломей Зиморович урочисто проголошує: «Що тільки Львів до нинішніх часів посідає святого чи найкращого, усе це він перейняв від найперших німців».
Лише німцям, переконує нас знаменитий львівський бургомістр і хроніст, «Львів зобов’язаний саксонським правом, крайовими судами, основними урядуваннями, становищем люду, ласками, привілеями на торгівлю, ремісничими цехами etc. etc.» Але особливо Зиморович наголошує на найголовнішому, на його думку, а саме на тому, що німці залишили для Львова «добрі звичаї, які, за свідченням Тацита, вони більше шанують, аніж права». Це «любов до своїх домашніх, гостинність до чужих», суворі шлюбні звичаї «цнотливістю обгороджені», «пізня Венера для молоді, молодь неослаблена, підлітки міцні», «стіл без витребеньок, без вишуканостей», «відкрита та гола в усіх думка», «жодного вихваляння», «ніхто тут не сміється з недоліків, усі їх позбавляються» etc.
З німцями у Львові були пов’язані майже всі перші європейські цивілізаційні нововведення, і що особливо важливо, практика активної харитативної діяльності. 1377 року у Львові заснували перший шпиталь святої Єлизавети з фондом для утримання убогих та немічних, а 1406 року райця Леонард подарував шпиталю свій дім і нерухоме майно.
Зиморович також відзначає й українців, як сумлінних учнів німців, які «за прикладом найкращих із русинів… від облудних грецьких помилок повернулися на правильний шлях», вигнавши «шкідливих облудників і ворожок… звідниць, пророчиць, розпусниць та інших безсоромних схизматиків». Зиморович тут вдається до якихось образних, майже фантастичних картин, але, напевно, ми можемо реально констатувати, що львівські українці, внаслідок співжиття з німцями впродовж століть, хоча б частково перейняли від них такі європейські цінності як охайність і працьовитість.
06.05.2021