Уже кілька років я не можу позбутися тривожного враження, що наш світ летить шкереберть. Це з того розряду, який соціологи в опитуваннях загадково називають «рухається в неправильному напрямку».
Йдеться не так про факти чи статистичні дані, як про підсвідомий неспокій, інтуїцію, що сигналізує про наближення чогось лихого. Раціо щоразу намагається їх відкинути, але під шкірою в нас живе тварина, яка ще пам’ятає про здатність передчувати землетруси.
Ця, наразі ще погамована, внутрішня тривога, яка з часом і за відповідних обставин має всі шанси перерости в паніку, має безліч підстав. Локальні трагедії – як-от війна з Росією – накладаються в ній на планетарні негаразди (пандемія і відсутність впевненості в завтрашньому дні), а потім переплітаються з політичними й економічними новинами, які не віщують нічого доброго.
Світ нині схожий на карпатську полонину у розпал літа, з усіх сторін якої долинає характерне дзеленчання. Метафора буде завершеною, якщо прийняти, що корови і вівці – це різні країни, а всі їхні дзвіночки – тривожні. Маржина собі спокійно пасеться, навіть не підозрюючи, що гуляє по мінному полю.
Порівнюючи, а людська натура завжди шукає якогось порівняння, щоб знайти опертя на чужому досвіді, мені на гадку вкотре спадає міжвоєнне двадцятиліття минулого століття. Незаспокоєні імперські шовінізми розбурхували еґо народів, перетворюючи їх у войовничі нації, життєві невдахи робилися успішними популістами, пропонуючи суспільствам «прості рішення», кволі демократичні уряди борикалися з безкінечними економічними кризами і втратою довіри. Чим це завершилося – пам’ятають усі.
Є один лист з того часу, який дуже тонко передає атмосферу напередодні війни. Його написав польський есеїст Єжи Стемповський 14 вересня 1938 року, тобто за півтора місяця до Віденського арбітражу, який почав перекроювати Європу, і за рік до Другої світової. У цьому листі до польської літератки Марії Домбровської есеїст описує українські Карпати, бо перебував він тоді в селі Слобода на Верховині:
«[Повертаюся] з кількаденної мандрівки Карпатськими горами. (…) Вперше я з неї не дуже задоволений. Скрізь, за винятком хіба найбільш диких закутків, цього року відчувалися якісь злі флюїди. Спогади про Велику [Першу світову] війну скрізь уже зникли з лиця землі й пам’яті людей. Тут же з різних причин ці спогади зберегли свою, невідому деінде, свіжість. На полонинах поля битв лежать неторкані плугами, повні окопів, траншей і дрібних шанців, в які закопувалися нещасні штурмові роти під ворожими обстрілами; де-не-де ще стоять засіки та іспанські рогатки (die spanischen Reiter), струхлявілі, але зловіще обмотані колючим дротом; під ногами повно осколків від бомб, гільз від снарядів, решток ручних гранат, консервних банок, погнутих набоями залізних щитів. В одному місці я навіть бачив кістки, що здалися мені людськими. Не тільки лице землі, але й пам’ять людей навдивовижу добре зберегла спогади тих страшних років. (…) Сьогодні – під впливом нових загроз – ці спогади знову ожили, і хоча я весь цей час не читав газет, на всіх гірських дорогах я чув щось схоже на підземний гуркіт, що звіщає наближення недобрих подій. Ветерани великої війни всюди затримували мене питаннями, чи нова війна справді почнеться вже в цьому році. Жінки питали, чи дійсно демобілізовані солдати і резервісти, призвані на навчання, не вернуть домів, але залишаться у казармах. Старші на прощання благословляли знаком хреста святого і не дуже мені вірили, коли я старався їх заспокоїти. Ми знаємо безліч софізмів, щоб відганяти погані думки, але люди землі, що не розуміються на софістиці, охоплені тривогою і спокою не мають. Їхнє традиційне прощання "ідіть з миром" актуалізувалось безпосередньо».
У тому «підземному гуркоті» з листа вгадується не тільки сьогоднішнє пересування російських військ за нашим східним кордоном, а й загальне відчуття, що проблем і конфліктів у нас (і навколо) тільки більшає.
Таке враження, що на місці однієї вирішеної чи замороженої суперечки виростають дві нові, як у казці про дракона. Гляньте на Македонію, яка вирішує тридцятилітній спір із Грецією, йде на поступки і змінює назву, щоб замість щасливого майбутнього опинитися в жорсткому конфлікті з Болгарією навколо мови й історичних діячів. І повірте – коли домовляться з болгарами, одразу ж випустять ікла серби, що мають претензії до автокефальності македонської Церкви; після сербів актуалізуються внутрішні проблеми, спровоковані сепаратистськими настроями албанської меншини – і так без кінця й краю.
Світом шириться невдоволення теперішнім станом справ, усі навколо мають якісь клопоти й претензії, конфлікти якщо й згасають, то тільки для того, щоб з подвійною силою відродитися в іншому місці, перейти із вогню у полум’я.
І все це на фоні заспокійливих розмов про збільшення видатків на оборону, що насправді прикривають масове нарощення озброєнь. Наразі це робиться «про всяк випадок», пам’ятаючи, що береженого й Бог береже, але напруга зростає як на геополітичному, так і на локальному рівнях.
Рушницю повісили на стіну у вітальні світу – так, щоб усі бачили і мали це на увазі. Не хочеться бути параноїком, але дуже тривожно знати закони жанру.
13.04.2021