Знайомий розповів трагікомічну історію про коронавірус. У певній ковід-реанімації лежав старенький дідусь. І так він уже потерпав, так задихався, такий уже був плохий, що лікарі в уже звичному сум'ятті, що панує останнім часом у наших медичних закладах, у певний момент констатували смерть. Певна річ, терміново зателефонували родині, мовляв, кепські справи – ваш родич упокоївся в Бозі. Зателефонували й одразу ж заходилися рятувати тих, хто так само плохий, але ще живий.
Минуло пів години, вони до дідуся, а той біле простирадло з обличчя скинув і всіма можливими зовнішніми проявами демонструє ознаки життя – знову важко дихає, стріляє очима, робить гримаси і жестикулює. У реаніматологів радісний шок від раптового воскресіння пацієнта: його знову кладуть під кисень, колють, ставлять крапельницю... Показники нормалізуються – дідусь чіпляється за життя і тимчасово перемагає в герці зі смертю.
Минає ще пів години, після яких хтось із медиків згадує про родичів, яким знову треба телефонувати і повідомляти про зміну концепції.
– Сталося диво! – кричить у слухавку екзальтована медсестра комусь із найближчих родичок дідуся. – Ваш дідусь ожив! Він живий!
На іншому кінці западає тривожна тиша і замість зустрічної екзальтовано-радісної реакції медсестра чує знічено-розгублений жіночий голос:
– Як живий?! Чому живий?! Ми ж уже все замовили – труну, автобус, поминки, місце на цвинтарі, з копачами домовилися, майже все проплатили… Що нам тепер робити?! Майте Бога в серці!..
У тому, як розвивалися подальші події, інтриги немає. Дідусь пролежав ще два дні в лікарні, був остаточно врятований і виписаний додому. Невідомо, щоправда, як родина дала собі раду зі скасуванням похорону і чи вдалося повернути гроші. Невідомо теж, скільки той дідусь прожив після виписки. Чи, може, він і досі живий. Залишається лише сподіватися, що в бюро ритуальних послуг і на цвинтарі люди мали як не Бога в серці, то бодай таке-сяке почуття гумору.
Як на мене, мораль цієї історії в тому, що коли стається непоправне, не варто нікуди поспішати. Непоправне все одно вже трапилося, його ніяк не скасуєш. Тому не потрібно нікуди стрімголов бігти і мерщій залагоджувати справи. Зрозуміло, що діловою активністю люди в стані шоку чимдуж намагаються відшукати якийсь ґрунт під ногами, приспати скорботу й біль, заговорити смерть. Та й, зрештою, цим родичам неможливо закинути байдужості до свого померлого дідуся. Навпаки, ця гарячковість є радше свідченням надмірної старанності, продиктованої афектом, аніж нелюбові, свідченням гарячкового бажання швидко облаштувати все "по-людськи", як належить.
Комічний ефект, що виникає внаслідок чудесного воскресіння безнадійно хворого дідуся, уподібнює цю історію до фільму раннього Кустуріци "Чорна кицька, білий кіт", де воскресіння двох ромських дідуганів стало сюжетотворчим елементом, який творить захопливу фабулу шляхом зіткнення двох протилежних стихій – весілля та смерті, Еросу і Танатосу. Мотив скасування запланованого похорону заради вигідного і прорахованого весілля – гарна метафора тимчасової перемоги життя над смертю, яка, на жаль, може трапитися лише у просторі художнього висловлювання. Там дідусь помирає, навпаки, для того, щоб розладнати небажане весілля свого онука з нелюбою нареченою.
Воскреслий дідусь української версії – на відміну від версії балканського режисера – лягає на геть інший культурний контекст. Химерно-карнавальна "шахрайська" версія в нас також можлива, але в українському реальному вимірі іскріння між двома протилежними стихіями гасить Його Величність Український Побут.
Авжеж, у житті все трохи не так. У житті все зовсім не так.
Я точно знаю, що коли йдеться про смерть під час весілля, у зіткненні Еросу й Танатосу бал править аж ніяк не перший. Тон визначає саме смерть, позначаючи все подальше життя і вмикаючи розбудовану та складну систему забобонів і прикмет. Вона нескасовна, її не відкладеш і не сховаєш від людських очей, як у фільмі Кустуріци, з нею карнавально не побавишся і не вплетеш у єдиний із весіллям сюжет. Реальна смерть ламає сюжети, а не творить їх.
Моя прабабуся померла в день весілля своєї онуки. Був початок вісімдесятих, і я пам'ятаю весільний "шалаш", гнітючу розгубленість нареченого та нареченої і тотальний відчай усіх причетних. Пам'ятаю сумні погляди на світлинах, які більше пасували би поминкам, ніж весіллю без веселощів і музики, що його, як і похорон, теж неможливо було ніяк скасувати. Я тоді вперше і востаннє в житті приїхав на весілля, а потрапив на тризну.
Тепер, із часової відстані в майже сорок років, я бачу, що смерть у таких випадках не жартує: все подальше життя тодішніх наречених було позначене цією історією. Її згадували, коли життя буксувало і щось у ньому не вдавалося, її згадували, коли наречена захворіла на невиліковну хворобу, її згадували в день похорону нареченої, яка прожила рівно половину життя своєї бабусі. З іншого боку, в цій родинній історії неможливо позбутися враження, що попри цей страшний знак пара боролася з цією передвизначеністю, жила всупереч забобонам і прикметам і прожила вкупі цілком гідно.
Я дійшов до питання гідності, про яку досі ні словом не згадав. Бо, зрештою, саме в ній, у гідності, заховано всі ключі до історій про життя та смерть. Переконаний, що й перша історія з проплаченим похороном воскреслого дідуся, і друга історія про смерть у день проплаченого весілля керувалася насамперед міркуваннями про гідність і повагу до тих, хто залишає цей світ. Наша людяність виявляє себе передусім у тому, як ми прощаємося зі своїми померлими.
На превеликий жаль, українська реальність підказує історії, в яких люди втрачають гідність або ж не мали її ніколи. Катажина Квятковська-Москалевич у репортажі "Вбити дракона. Українські революції" містить одну моторошну історію про луганський морг. Її можна залишити без жодної моралі:
"Одного вечора задзвонив робочий телефон.
– Ми хотіли би привезти дідуся, – озвався жіночий голос у слухавці.
– А коли він помер? – запитав Женя.
– Він ще живий, але це питання часу, його виписали з лікарні, бо лікувати вже немає сенсу. Ми йому схрестили руки, як для труни. Нехай він трохи у вас полежить, а ми потім заїдемо по свідоцтво про смерть".
