Один мій знайомий якось напучував свого друга-літератора: «Не можна починати текст – байдуже, есей ти пишеш, оповідання чи роман – словами й частками "ніколи", "нічого", "нікуди", "ніде", "ніхто", "не", "ні" тощо. Починаючи свій твір запереченням, ти породжуєш у читацькій свідомості дискомфорт і сієш екзистенційну непевність». Авжеж, важко сперечатися з цим літературним консультантом, оскільки відомо, що у сферах, де вивчають PR і різного роду "крієйтів райтінґ", саме такими порадами виховуються справжні майстри позитивного мислення, без якого в нашому різнобарвному світі вже й кроку не ступиш.
Так само, мабуть, рекомендують не зловживати знаками питання і трьома крапками. Мовляв, знак питання – свідчення недорікуватості того, хто пише, його безсилля перед описуваною проблематикою. Три крапки – вірний симптом хаосу в голові автора, який за багатозначністю цього знака приховує чи то некомпетентність, чи то небажання триматися твердого ґрунту сталости й конкретности власних ваговитих повідомлень, чи то навіть психічну розхристаність. Справжня ж авторська катастрофа, певна річ – поєднання знака питання з трьома крапками.
Однак існують сфери письма, де рекомендації такого штибу або пробуксовують, або й не працюють узагалі. Є теми, в яких позитивне мислення в'язне, як чобіт невідомого солдата в поліській трясовині – наприклад, образи старого світу. Був такий документальний фільм 1972 року чехословацького режисера Душана Ганака, де зникома людська натура, народжена ще в ХІХ столітті, у зникомому антуражі перехняблених будинків, занедбаних обійсть і почорнілих від сажі кухонь розповідає про зникомі людські цінності. Гуманістичний патос цієї стрічки в оцьому всеохопному "не": ніколи, ніде й нізащо не буде більше на землі таких людей, а цінності, які дозволили цим людям пережити ХХ століття, дожити до початку 1970-х років та свідчити про ті ж таки добро, любов, справедливість і вірність, уже ніколи, ніде й нізащо не допоможуть.
Київський реставратор ікон Роман Юсим у 1970–80-ті роки мав хобі – документальну фотографію, що в якийсь спосіб резонувала з його основним заняттям – утриваленням життя священних ликів і облачень на святих образах. У виданому 2020 року альбомі його фоторобіт "Київ: Поділ, Щекавиця, Кудрявець, Татарка. Фотоподорож 70-ті, 80-ті" Юсима цікавлять людські житла, призначені до ліквідації згідно з генеральним планом великої брєжнєвської забудови, яка мала стерти на порох сліди старого світу.
Фотограф підкреслено байдужий до людей. Окрема людина на його світлинах – радше випадковість, ніж авторський задум. Проте нарочита безлюдність Юсимового проєкту аж ніяк не випадкова. Художник працює з мертвою натурою вже спорожнілих або готових до руйнації жител. Він немовби пропонує глядачеві самому заповнити цей зникомий світ людськими сюжетами і колоритними типажами, довгі години свого реставраторського життя витрачаючи на фіксацію плинности й хиткости існування матеріального.
Перед очима глядача постає своєрідний архітектурний материк – від кінця Боричевого Току через весь Поділ, Щекавицю й Кудрявець і аж до кінця вулиці Нагірної, що на Татарці – вже вкрай підупалого або щойно виселеного перед поруйнуванням одно- і двоповерхового Києва. Того Києва, що будувався здебільшого з дерева і глини ще в середині ХІХ століття. Києва старої, почорнілої від кіптяви цегли. Києва дивовижних мезонінів, тимчасових прибудов, дерев'яних лиштв, хитких сходів, ненадійних дахів, похмурих брам, забитих вікон, похилених парканів, угрузлих у глинище перших поверхів, перехняблених дровітень, старосвітської дранки, дерев, що ростуть із хтонічно роззявлених дір між будинками, химерних тіней... Києва померлих або зниклих безвісти в нових мікрорайонах мешканців. Києва, якому судилося піти під ніж соціялістичної доцільности й комунальної раціональности. Києва, який не надавався ні до виправлення, ні до перевиховання. Києва, якому ніяк не могла допомогти жодна реставрація.
Це місто було приречене і мало без сліду зникнути.
Та й не місто навіть, а якийсь незугарний покруч райцентрівського штибу. Таких вулиць у нашій країні чимало, куди не поглянь. Тож глиняні гори в самому серці столиці другої за значенням совєтської республіки, обліплені тимчасовими фактами людського існування, волали про оновлення. І вони його отримали у вигляді одноманітних п'яти- й дев'яти поверхових панельок, заасфальтованої бруківки, квадратно-гніздових дитячих садків і нових гастрономів.
Юсим у своєму чорно-білому альбомі фіксує момент переходу від стану зацофано-хаотичного й отруєного життя ремісничої бідноти минулих епох до світу оптимістичної пізньосовєтської одноманітности з усіма вигодами, показуючи, наскільки мертвонародженою є ця нова архітектурна реальність навіть на тлі шкарадности й занепадництва старої натури. Автор несамохіть прокладає також місток між зруйнованими вщент Воздвиженкою і Татаркою 1980-х років і хаотичною забудовою нового типу, що почалася якраз на початку нового століття й не завершилася досі. Там і нині співіснують похилений паркан із поштовою скринькою з лаконічним написом "Андреевы" біля, здавалося б, давно безживної хати з бляшаним дахом і без видимих ознак життя, глянцеві вілли в північноамериканському стилі, 20-поверхові кондомініуми з тісними смарт-квартирами та побудоване за останнім писком архітектурної моди посольство Індонезії.
Навіть нині, коли прогулятися сьогоднішньої Татаркою, виникає враження, що на тлі сталінок, хрущовок, брєжнєвок і нової архітектурної епілептичної еклектики, яка з'явилися там за останні десятиліття, саме поодинокі острівці старого світу, якимось дивом уцілілі під безжальним ножем історії, досі становлять головну цінність цього району. А живуть вони у фоторомані Романа Юсима, який невідомо навіщо ходив із фотоапаратом і все це знімав. Точніше, не живуть, а доживають. Зненацька зафіксовані в мить перед остаточним зникненням, вони залишаються у сфері вічного тривання, ніби нічого ніколи нікуди не поділося, хоч усього цього насправді ніколи й не було.
29.03.2021