Юрій Михайлович Коцюбинський народився 25 листопада (7 грудня за старим стилем) 1896 р. у Вінниці. Його батько-письменник був близький до революційних кіл і переслідувався царською владою. Син же пішов далі батька і став затятим революціонером. Дитинство і юнацтво майбутнього революціонера минуло в Чернігові, де він здружився з Віталієм Примаковим, який став його ідейним однодумцем і бойовим побратимом. В 1913 р. Юрій вступив до РСДРП(б) і брав участь у підпільній роботі. В 1916 р. Юрія мобілізували до армії. Йому пощастило і після навчання в школі прапорщиків він потрапив не на фронт, а у Петроград, який був центром політичної боротьби і революційних ідей. В Петрограді Юрій Коцюбинський брав участь у штурмі Зимового двірця і спілкувався з Леніним. Тож не варто дивуватись, що Юрій Коцюбинський як Головнокомандувач збройних сил Радянської України разом М. Муравйовим виступив проти Української Центральної Ради, яка так само сповідувала соціалістичні ідеї і вважала більшовиків своїми однодумцями. Юрій Коцюбинський як вірний вояк революції вважав, що з тими кого Ленін і Троцький оголосили «українськими буржуазними націоналістами» треба воювати, а не полемізувати.
Прихід австрійських і німецьких військ в Україну на якийсь час зміг зберігти українську державність, але в листопаді 1918 р. після революцій в Німецькій і Австро-Угорській імперіях більшовики почила новий похід. Та цього разу Коцюбинському замість війська доручили цивільну владу. З початку він входив до складу Тимчасовго Робітничо-Селянського уряду України, а потім організовував радянську владу на Чернігівщині в 1919 р. і на Полтавщині в 1920 р. поки його нарешті не покликали в Москву, де йому довелося випробувати себе в новій ролі – дипломата і інтригана.
Хоча партії Леніна вдалося встановити свою владу, але нова влада була ще досить хитка. Тож російським більшовикам довелося підтримувати серед українських «товаришів» ілюзію права нації на самовизначення, яке свого часу Ленін обіцяв кожній нації. Саме в результаті такої політики 12 січня 1920 р. Юрій Коцюбинський очолив новостворене дипломатичне представництво радянської України при Раді Народних Комісарів РСФРР.
Дослідник О.Ю. Кульбицький в книзі «Доля дітей Михайла Коцюбинського» звертає увагу, що на цій роботі Ю. Коцюбинський вступив в полеміку з приводу повноважень українського представництва зі Сталіним, який був народним комісаром з національних питань. Оскільки Коцюбинський знайшов підтримку у Леніна, то Сталіну довелося зачекати з його проектом радянського устрою. Здобувши владу, Сталін не обмежився побудовою союзної держави згідно його принципів, з укріпленням диктатури, він став мститися всім, кого вважав своїм кривдниками.
Але в 1920 р. Юрій Коцюбинський як і багато інших комуністів вірили, що ще трохи і революція захлине увесь світ, а відновлення смертної кари і тюрем є лише тимчасовою мірою. Тож Юрій Коцюбинський як і слід молодому революціонеру з ентузіазмом віддався великій дипломатії. Завдяки його зусиллям 31 січня 1921 р. був підписаний договір з Грузією; 14 лютого 1921 р. – з Литвовою; 3 серпня 1921 р. – з Латвією; 25 листопада 1921 р. – з Естонією. Найзначнішим в дипломатичній кар’єрі Коцюбинського певно був Ризький мирний договір з Польщею, підписаний 18 березня 1921 р. Також Юрій Коцюбинський проводив переговори з Німеччиною і Австрією про обмін військовополоненими та приймав участь у переговорах з Польщею через конфлікт, викликаний діяльністю радянських агентів на польських землях.
Оцінкою роботи Коцюбинського стало введення його до колегії Народного комісаріату зовнішніх справ 10 грудня 1921 р. і призначенням його послом УСРР у Відні 27 грудня 1921 р. Відень на той час був одним з найбільших центрів української політичної еміграції. Тому на радянських дипломатів в Австрії покладалася особлива місія – агітація емігрантів до повернення в Україну і посіяння розбрату між ідейностійкими політичними противниками. Історик М.Д. Мазипчук працюючи в архівах з’ясував, що перший час Коцюбинський не отримував від апарату Наркомату зовнішніх справ жодних інструкцій, а також фінансування, через що використовував гроші з фонду допомоги голодуючим. Однак, якщо вірити спогадам Григорія Беседовського, який також працював в віденському посольстві, радянська влада не шкодувала грошей для «чекістів» (тобто ОДПУ). Втім, щедре фінансування іноземних працівників ОДПУ при відсутності фінансування посольства цілком відповідало фанатичній вірі більшовиків у неминучість пролетарської революції.
Післявоєнно-післяреволюційна Австрія позбавилася будь-яких постімперських комплексів і повністю відсторонилася від політичного життя на українських землях. Наддавши Юрію Коцюбинському право представляти Радянську Україну, Австрія тим самим завдала першою потужного удару по українській еміграції, поклавши край роботі дипломатичної місії УНР у Відні. 48-річний Григорій Микитович Сидоренко був вже виснажений (через два роки він помре), а головне був інженером шляхів, а не дипломпатом. Свого часу він вже провалив роботу української делегації на Паризькій мирній конференції і ввійшов в історію лише героєм скандальних анекдотів. Тож опинившись у Відні в ситуації, в якій не хотів би опинитись навіть досвідчений професійний дипломат, Григорій Сидоренко не зміг нічим зарадити ситуації і виїхав в Чехословаччину.
Не меншою проблемою української політичної еміграції була не лише втрата офіційного представництва, але й відсутність розуміння причин, через які УНР зазнала поразки і, відповідно, нездатність виробити гідний план боротьби за відновлення української державності. Винниченко жорстко критикував українських емігрантів, назвавши їх «Гергепою»; Олександр Олесь відгукнувся сатиричною збіркою «Переверзя».
Якщо додати до цього додати фінансову скруту, в якій опинилась більшість рядових чиновників і військовиків УНР і вперту замріяність лідерів українських соціалістичних партій, які після Крут, «військового комунізму» з продрозверстками, репресій старшин Червоної УГА, Базару, все ще хотіли будь-що довести російським більшовикам, що вони такі ж соціалісти, як і вони, то стає очевидно, що підривна діяльність радянського посла мала проходити у найсприятливіших умовах.
Отже, крім звичайних обов’язків дипломата, які мав би виконувати Коцюбинський, він мав вносити розкол в політичні рухи української еміграції, започаткувати рух рееміграції, вести агітаційну роботу, щоб емігранти, які вирішуть залишитися в Австрії, могли при нагоді стати рушійною силою революції на Заході. Роботі Юрія Коцюбинського з політичною еміграцією сприяла амністія для солдат «вренгелівських та петлюрівських армій». Коцюбинський повідомляв про три тисячі осіб, які були готові повернутись на батьківщину. Справу ускладнювала лише відсутність належного фінансування. Адже для повернення такої кількості людей потрібно було більше 54 тисяч карбованців золотом.
Рееміграційним настроям сприяло повернення Михайла Грушевського до Києва 7 березня 1924 р. Роль Юрія Коцюбинського у поверненні голови Української Центральної Ради визначити важко, адже Грушевський вів переговори про повернення ще задовго до призначення Коцюбинського.
Впевненіше можна говорити про роль Юрія Коцюбинського у рееміграції М. Шрага, М. Чечеля, П. Христюка, П. Демчука, Г. Коссака. Всі ці діячі еміграції, крім Миколи Ілліча Шрага, який пішов на співпрацю з НКВС і став секретним освідомлювачем, в часи сталінських репресій були розстріляні, або померли в концтаборах.
Окрему увагу варто приділити ролі Коцюбинського у рееміграції Надії Віталіївни Суровцової. Плідна співпраця в Австрії емігрантки і радянського дипломата опинилась під загрозою, коли в закордонній прессі почали з’являтись повідомлення про нестерпні умови політичних в’язнів у Соловецькому таборі. Тоді Коцюбинський передав Суровоцовій фотоальбом з світлинами, які начебто спростовували такі факти. Згодом і Суровоцова, і Коцюбинський змогли побачити радянську каральну систему зсередини. Активна громадська діячка виїхала в УСРР в 1925 р. Вже в 1926 р. їй запропонували стати секретним освідомлювачем, але вона відмовилась і в 1927 р. її арештували. Слідчий повторно запропонував їй стати секретним освідомлювачем. При цьому слідчого собливо цікавили доноси на Юрія Коцюбинського, але Суровоцова знов відмовилась. За це її засудили як шпигунку на 5 років. Після першого терміну Суровцова була засуджена ще два рази і реабілітована лише 1957 р. Загалом Суровцова провела в місцях позбавлення волі 29 років. Та бля багатьох вона більше відома як знайома Солженіцина. Незважаючи на реабілітацію, Суровоцова залишалась під наглядом каральних органіві в її помешкані неодноразово проводились обшуки. Померла Надія Суровцова 13 квітня 1985 р.
Однак не всі українські соціалісти у Відні, як наприклад Микола Ковалевський, вважали більшовиків в Харкові і Москві своїми однодумцями і не розглядали можливість рееміграції. Певне завдяки цьому Ковалевський зміг написати в спогадах, що як українець Юрій Коцюбинський себе дуже мало виявляв. Натомість Коцюбинський залишився в його пам’яті як троцькіст.
Щодо успіхів в захопленні, або точніше скуповуванні емігрантських видань, то вони повністю залежили від фінансування цієї справи з центру. І тут слід підкреслити, що в той час, коли в Україні люди панував голод, Юрій Коцюбинський активно закликав своє керівництво не шкодувати грошей на пресу. Серед журналістів, яких намагався завербувати Коцюбинський треба виділити Олександра Олеся, який був головою Союзу українських журналістів і письменників. Хоча поет був у скруті, але ні цього, ні в наступні рази не погодився ні на співпрацю, ні на виїзд до УСРР і навіть навпаки добився дозволу на виїзд в Австрію його дружини з сином.
Крім урядовців УНР в Відні також знаходились представники ЗУНР з якими Коцюбинському вдалося налагодити контакт ще в 1920 р. в Ризі. І хоча про переговори Коцюбинського в Відні з Диктатором ЗУНР Євгеном Петрушевичем відомо мало, однак характер відносин між Петрушевичем в Відні і полковником Коновальцем у Львові дали підстави історіографам ОУН говорити, що «радянофільство» Петрушевича змусило його виступити проти начального команданта УВО. Хоча і без Коцюбинського існували протиріччя між Петрушевичем і Коновальцем, що лежали в тактичній площині змагань за Соборну Україну. Диктатор ЗУНР в екзилі прагнув спочатку домогтися незалежності Галичини, а тоді воювати за УНР, а командант УВО – визнати анексію Галичини Польщею і з її підтримкою вигнати більшовиків з України і тільки після цього «думать о Галиции», як писав аґент ДПУ УССР з Праги. В 1923 р. Петрушевичу лише вдалося на невеликий період добитися усунення Коновальця від керівництва УВО. Але невдовзі Коновальць знов очолив ОУН і повів курс на дистанціювання від Петрушевича. Точну роль Коцюбинського в цих подіях визначити неможливо, адже так само без кінця можна дискутувати, чи справді Петрушевич став «радянофілом», чи все таки був хитрим дипломатом і стратегом, готовим до будь-яких союзів за умови проголошення ЗУНР.
З Австрії Коцюбинський також намагався активно впливати на діяльність комуністичної партії Східної Галичини. Коцюбинський підтримав рішення КПСГ бойкотувати вибори до польського сейму і сенату. Такий крок суперечив намірам радянської влади. Можливо це і стало причиною, через яку в вересні 1922 р. Коцюбинський залишив Віденнь, бо його відправили на навчання в Соціалістичну академію в Москві. Після навчаня Коцюбинський займав менш значні посади місцевого значення, поки 29 грудня 1924 р. його знов направили в Віддень. До того часу представництва УСРР за кордоном були вже скасовані, тому бувшому послу довірили лише посаду радника посла і повіренного у справах СРСР. Як і у в попередньому випадку радянська влада покладала на Коцюбинського значно більше обов’язків, ніж це дозволялось дипломатичним співробітникам. І це зрозуміло. Адже радянських громадян, якими б і мав опікуватись Коцюбинський в Австрії було вкрай мало. Таким чином Коцюбинський, отримавши іншу посаду, виконував ту саму роботу.
В жовтні 1926 р. Коцюбинський вдруге був змушений залишити Віддень через звільнення. Свою дипломатичну кар’єру він продовжив вже в березні 1927 р. після призначення його першим радником радянського посла в Польщі.
І знову радник посла головну увагу приділяв не бюрократичним процедурам, а політичним інтригам і агітації. При цьому Коцюбинський прибув у Польщу саме в розпал конфлікту Комуністичної Партії Західної України з ЦК КП(б)У. Західноукраїнські комуністи прискіпливо стежили за життям Наддніпрянської України, в якій в наслідок перемоги революції почалось будівництво комунізму, про яке КПЗУ могло поки тільки мріяти. Однак, зміна національної політики і опала О. Шумського серйозно занепокоїла західноукраїнських комуністів. Група КПЗУ очолювана Максимовичем, Турянським, Кріликом виступила з критикою партії і Сталіна, який саме став на шлях зміцнення своєї влади. При цьому Юрій Коцюбинський разом з дружиною Ольгою Бош і іншими троцькістами теж виступив в травні 1927 р. з критикою радянських керівників. За це він і його дружина були виключені з лав партії. Тож з так званим націоналістичним, або шумськістським ухилом в КПЗУ Коцюбинський боровся вже як безпартійний. Інтригуючи проти «шумськістів», Коцюбинський в той же час заявляв, що кається в помилках перед партією і в 1928 р. був поновленний в партії.
Вагомим фактором, що сприяв подоланню так званих «націоналістичних» ухилів в КПЗУ стало відкриття в серпні 1927 р. у Львові за адресою вул.Набеляка 27 радянського консульства. Одним із ініціаторів появи цього форпосту просування радянських інтересів на Західній Україні був Юрій Коцюбинський. Ще одним сприятливим фактором для Коцюбинського було нелегальне становище КПЗУ в Польщі, яке могло діяти через «Сільроб» (Селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання), що було легальним об’єднанням всіх соціалістичних західноукраїнських партій і залежило від коштів, виділених радянським посольством. Для початку він добився утворення прородянського крила. Діяльність Коцюбинського викликала критику КПЗУ, адже своїми інтригами він виходив далеко за межі своїх дипломатичних функцій і підштовхував «Сільроб» до внутрішніх чвар. У відповідь на подібну критику Коцюбинський нагадав, що саме через його руки відбувається фінансування «Сільробу».
В жовтні 1927 р. «Сільроб» розколовся на «Сільроб-правицю» і прорадянську «Сільроб-лівицю». А ще згодом розколоась і КПЗУ на КПЗУ-більшість і прорадянську КПЗУ-меншість. Політичні пристрасті спричинили навіть розгляд радянським керівництвом доцільності перебування Коцюбинського на посаді, але його все таки вирішили залишити.
На виборах 1928 р. до польського сейму «Сільроб-правиця» отримала 217 тисяч голосів, а «Сільроб-лівиця» — 160 тисяч. При цьому у Волинському воєводстві «Сільроб-правиця» стала однією з найбільш впливових партій. Здавалося б «шумськісти» могли святкувати перемогу. Однак постійні і наполегливі переговори, які проводив Коцюбинський і агітація через газети врешті-решт призвели до ліквідації правого крила, виключення з КПЗУ одних її членів і каяття інших. В результаті і КПЗУ, і «Сільроб» на момент початку в 1929 р. в Радянській Україні арештів інтелігенції і фабрикації справ вже не ставили під сумнів рішення радянської влади і, коли в 1932 р. польська влада почала репресії проти українських комуністів, частина з них з легким серцем вирішило виїхати на схід і тим самим прирекли себе на загибель.
Ще більшого впливу на політичне життя на західноукраїнських землях Коцюбинський сподівався досягти за допомогою Євгена Петрушевича, з яким продовжував підтримувати контакти і клопотався про надання тому грошової підтримки. Але Петрушевич вже не зміг скласти конкуренції всезростаючому впливу УВО і задум Коцюбинського провалився.
Так само великі надії Коцюбинський покладав на захоплення «Літературно-наукового віснику», який виходив під редакцією Дмитра Донцова. 18 січня 1929 р. радянське керівництво підтримало план Коцюбинського. Однак, до виділення коштів так і не дійшло, і Донцов зміг продовжити видавництво віснику, не підозрюючи про небезпеку, яка оминула його дітище.
Успіх Коцюбинського очікував у співпраці з Антіном Крушельницьким, який був редактором «Нових шляхів». (Історик О. Павлишин назвав фінансування радянським консульством газети «Сель-Роб» Кирила Вальницького, журналів «Вікна» Василя Бобринського і «Нові Шляхи» Антіна Крушельницького деморалізацією грошовими субвенціями.) Хоча «Нові Шляхи» декларувала в якості своїх принципів свободу від партійної і гурткової нетерпимости і прийняття за основу всеукраїнської національної платформи, але публікації в ньому зіткнулися з гострою критикою УНДО і націоналістів. А польські цензори іноді вилучали не окремі матеріали, а цілі книги з «Нових Шляхів» , мотивуючи це вихвалянням Радянського Союзу і критикою ладу в Польщі. Натомість Антін Крушельницький, разом з родиною виїхавши до Радянської України, як і реемігранти з Австрії, став жертвою сталінської каральної системи.
Через радянське консульство у Львові Коцюбинський діяв не лише шляхом інтриг і підкупу, а налагодження культурно наукового обміну між Західною Україною і СРСР. Так, радянська влада щорічно виділяла 12 тисяч доларів на Наукове товариство імені Шевченко. Були призначені персональні пенсії Ользі Кобилянській, Василю Стефанику та Ользі Хоружинській (вдові Івана Франка). Консульство також матеріально підтримувало Михайла Возняка, Філарета Колессу, Кирила Студинського, Василя Щурата. Створювались умови для публікацій науковців і літераторів у радянських виданнях і гастролей артистів в УСРР і навпаки. При цьому Коцюбинський вважав, що питанню культурного обміну приділяється недостатньо увагу. Звичайно, все це здійснювалось не просто так, а для пропаганди прорадянських настроїв серед західноукраїнської інтелігенції.
Однак арешти української інтелігенції за сфабрикованими справами значно послабили ефективність роботи Коцюбинського у Львові. В той же час Радянський Союз почав переглядати свої відносини з Польщею і занадто активного і самостійного Коцюбинського було вирішено прибрати, аби довести сусідам бажання перезавантажити відносини. Тож, в червні 1930 р. Юрія Коцюбинського було відкликано з дипломатичної роботи.
Після того як Коцюбинський був позбавлений можливості плести політичні інтриги в Європі, він був призначений заступником голови Держплану, але пропрацював на цій посаді недовго. Вже в вересні 1930 р. він був направленний уповноваженим ЦК КП(б)У з хлібозаготівель та колективізації у Шполянський, Мокрокалигірський та Златопільський райони Черкащини, а після на Запоріжжі. Історик М.Д. Мазипчук в архівах знайшов звіти, в яких Коцюбинський доповідав про незадовільну боротьбу з куркулями в цих районах. Мазипчук дослідив також і участь Коцюбинського у хлібозаготівлях в роки Голодомору у Летичівському і Деражнянському районах, де колишній дипломат переслідував як простих селян, так і посадовців, які, на його думку, були саботажниками. Після «успіхів» Коцюбинського в цих районах він був направлений в Кривоозерський район, де повів жорстку кампанію проти одноосібників і, крім того, залишив колгоспи без насіннєвого фонду. Після участі в хлібзаготівлях партійна і державна кар’єра Коцюбинського знов почала набирати оберти. Він став Головою Держплану УСРР, заступником Голови Ради Народних Комісарів УСРР, членом Оргбюро ЦК КП(б)У. Але це тривало недовго. У вересні 1934 р. він був знятий з усіх посад і виведений зі складу ЦК за прикриття дворушництва троцькіста і контрреволюціонера Д. Наумова і відправлений в Алма-Ату. В лютому 1935 р. Коцюбинський був заарештований, а в березні виключений із партії, що означало, що його доля вже вирішена. Коцюбинський щиро каявся у троцькізмі, який він відстоював у 1920-х роках, але заперечував участь у якихось опозиційних угрупуваннях в 1930-х. Та «щиросердних» зізнань і свідчень інших учасників «Контреволюційної троцькістської організації» вистачило, щоб Коцюбинського засудили до п’яти років заслання, а потім замінили його на виправні роботи. Одночасно з обтяженням покарання каральні органи продовжили фабрикувати нову справу проти Коцюбинського. Зізнання «співучасників» плутались і суперечили один одному. Але найкраще викриває містифікацію НКВС донос про допомогу стосовно повернення Михайла Грушевського, Євгена Петрушевича (в доносі – Петрушевського), Осипа Назарука і Олександра Греківа, яку Коцюбинський надав емігрантам під час роботи у Відні. Зрозуміло, що рішення про повернення Грушевського приймалося на найвищому рівні, і тому Коцюбинський в даному випадку виконував радше технічні функції. До того ж, хоч Грушевський перед своєю смертю і був оголошений «Теоретиком буржуазного націоналізму», але офіційно «ворогом народу» не оголошений, тож і контакти з ним не можна було тлумачити як злочин. І зовсім дивно виглядає донос про Петрушевича, Назарука і Греківа, які залишились в еміграції.
Перебування Коцюбинського у виправному таборі, який він колись розхвалював Суровцовій, схоже, зламало його і під час нового слідства він «щиросердно» зізнався в підготовці з групою інших троцькістів вбивства В. Балицького, П. Постишева і С. Косіора. 8 березня 1937 р. судове засідання у справі Юрія Коцюбинського тривало всього 15 хвилин. За контреволюційну діяльність його було засуджено до розстрілу і вирок було виконано в той же день.
10.03.2021