(Із циклу «Стрілецький Львів і сорок “таваріщєй”»)
Багатьох українців дратують успішні й заможні співгромадяни. І більше від статків багатіїв людей злостить тільки успіх багатших за них при владі. Може навіть видаватися, що «злидні при владі» є національною ідеєю наших співвітчизників. Але обрання до органів місцевої влади скандально відомого Лозинського і просто неперебірливих у методах гречкосіїв свідчить радше про те, що багатство інших є джерелом двоєдумства заздрісних українців – вони ненавидять заможних, але самі приводять їх до влади.
Втім, злидні вже керували українцями. У певному сенсі, злидні при владі можна назвати навіть технократами – однак їхня технократія проявлялася не у ставленні до пересічних українців, чия доля була в їхніх руках, а у відношенні до комуністичної партії, якій вони служили.
Саме таким був Іван Самійлович Грушецький, який тричі перебував біля керма Львівської області. Народився він на Запоріжжі в селі Комишуваха в родині незаможника 9 (22) серпня 1904 р. Саме такі незаможники були міцною опорою і джерелом кадрів радянської системи в міжвоєнний період. Вісімнадцятирічним Грушецький вступив до комсомолу і став головою незаможників у селі Дудникове. А вже наступного року він став головою тутешньої сільради. У 1928 р. Грушецького прийняли в партію, і він до 1937 р. продовжує працювати по райкомах Запорізької округи, яка тоді ще була частиною Дніпропетровської області.
У 1937 р. кар’єра Івана Грушецького набирає обертів – він стає секретарем президії обласного виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ради, а потім третім секретарем Дніпропетровського обкому. Такий кар’єрний злет був типовим для доби сталінських репресій, коли біля керма опинялися люди без вищої освіти і відповідних здібностей. Як свідчить подальша кар’єра Грушецького, він добре розумів, що партія очікує від нього не мудрих рішень (адже мудрим міг бути лише Сталін), а беззастережного виконання наказів. Пакт Молотова-Ріббентропа приводить Грушецького у Станіславську (Івано-Франківську) область, де він обіймає посаду другого секретаря обкому. А наступного 1940 року він уже перший секретар Чернівецького обкому.
Після нападу Третього Райху Грушецький без жодного військового досвіду стає членом Військової ради 40-ї армії, а також її бригадним комісаром. Але ж радянській владі потрібен був не військовий досвід, а беззастережна віра в партію і Сталіна. У 1943 р. Грушецькому присвоюють звання генерал-майора, і він стає членом Військової ради Степового фронту, а потім 2-го Українського фронту.
Просування радянсько-німецького фронту на Захід привело генерал-майора у Львів. Першим секретарем Львівського обкому Грушецького було призначено ще 23 квітня 1944 р. – другим секретарем став Павло Микитович Гапочка. 27 липня 1944 р., як тільки Червона армія вдруге встановила в Львові радянську владу, Грушецький разом із групою партійних, комсомольських та інших функціонерів почав насаджувати радянську владу.
Внаслідок запеклих боїв на Львівщині зі застосуванням обома сторонами реактивної зброї було знищено багато сіл і містечок. Однак навіть за цих умов збір хліба для радянської влади неприховано називався «першою заповіддю комуніста». Відновлення колгоспів, нав’язування добровільних позик на користь держави, мобілізація населення до Червоної армії і трудових загонів (які відправляли, зокрема, і на Донбас) також входили до числа рецептів «післявоєнної відбудови Львівщини» по-радянськи.
У політичному житті області від Грушецького радянська влада очікувала проведення виборів до Верховної Ради УРСР і СРСР та боротьби з українським і польським «буржуазним націоналізмом». «Відбудову господарства» проводили через відновлення колгоспів шляхом залякування і погроз, такими самими методами виконували план з розповсюдження серед населення добровільних позик. «Перша заповідь» стосовно збору хліба, як і в роки воєнного комунізму, більше нагадувала розбій. На політичному фронті керівник Львівщини був суворий не лише з ідеологічними ворогами радянської влади, а й членами їхніх родин – пропонував без вагань висилати їх у віддалені райони СРСР. І якщо таку жорстокість ще можна було пояснити якоюсь ідейністю і непримиримістю, то хамське ставлення Грушецького до власних підлеглих виправдати було неможливо. Та в цьому йому пощастило – радянська влада, яку цікавив радше результат, а не методи досягнення цілей, вибачала своїм прислужникам і хамство, і грубість.
Тож Грушецький, очоливши Львівщину, не тільки не схотів знімати генеральський мундир, а й переніс дух радянської армії у кабінет обкому. Так, відповідальний організатор організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У Бабак у липні 1945 р. підготував довідку, яка була реакцією на скарги працівників обкому на нетактовне ставлення першого секретаря І. Грушецького: «Підлеглі скаржились на те, що Грушецький носив присвоєну армійську форму, але ж тільки цим генерал-майор не обмежувався. Перший секретар застосовував армійську форму єдиноначальства і командний тон до підлеглих замість колегіальної роботи всіх секретарів, дозволяв собі не тільки грубість, а й публічну неповагу до думки інших. Обласні наради з секретарями райкомів перетворювалися на грубі допити, які супроводжувались погрозами і образами». При цьому, на думку дослідників радянської кадрової політики на Західній Україні, Грушецький був типовим прикладом керівника повоєнної доби, а його підлеглі теж не завжди вирізнялися вихованістю і ввічливістю.
Характерним прикладом управлінського стилю Грушецького став його конфлікт із другим секретарем П. Гапочкою – він назвав генерал-майора дурнем за те, що той на міській нараді польської інтелігенції Львова заявив, що вони нічого не роблять, а тільки водять по місту собачок, котрі псують повітря. Конфлікт дійшов до Хрущова – той обмежився критикою Грушецького за недоліки в роботі і порадою змінити стиль керівництва на демократичніший. А от Павла Микитовича Гапочку, який був випускником Московського педінституту, Інституту червоної професури, викладачем філософії, звільнили для «оздоровлення Львівського обкому». Втім, через кілька років він уже став начальником відділу пропаганди й агітації ЦК КП(б)У…
Інший яскравий приклад управлінських якостей Грушецького – на засіданні обкому він наказав представникові райвно розформувати школу на 1400 учнів, щоби звільнити місце для партшколи. Освітянин відмовився виконувати наказ, бо школи і так переповнені, тож 1400 дітям просто неможливо буде знайти місце. У відповідь Грушецький обізвав представника райвно «молокососом» і в грубій формі наказав покинути засідання обкому. Щоправда, той не розгубився й одразу дав телеграму в Москву на адресу ЦК КПРС – наступного дня Грушецький відмінив рішення обкому про розформування школи. У цьому випадку важлива не лише доля школи, а й персона представника райвно: «молокососом» був Євген Березняк, арештований 1940 р. за «перекоси» в українізації шкіл за доносом Ванди Василевської, яка не могла пробачити закриття польських шкіл у Львові. Березняка врятував лише початок війни. Під час війни він став розвідником, зокрема у Кракові, пережив арешт гестапо, але зумів утекти. Після перемоги потрапив у табір НКВС – його історія порятунку від гестапо декому видалася занадто непереконливою. Та коли обвинувачення у зраді були зняті й колишній розвідник вийшов на волю, за ним продовжували стежити. Звичайно, доля Березняка була доволі нетиповою – але це не скасовує того факту, що генерал-майор поводився у Львові з підлеглими так, наче тільки він воював (хоча був не фронтовиком, а служив у штабі).
Керівництво вибачало секретареві Львівського обкому не тільки грубість, а й дрібнобуржуазність у побуті, що радянська ідеологія часом вважала важчим гріхом. Дослідниця Галина Стародубець виявила низку фактів, які свідчать, що комунізм у СРСР дійсно побудували – але для окремо взятих керівників. Про це свідчить анонімка на ім’я А. Жданова, М. Шкірятова, М. Хрущова, в якій повідомлялося, що Грушецький через фінгоспсектор придбав значну кількість меблів, частину яких продав за мільйон карбованців. Через секретарів Рава-Руського, Сокальського, Красненського та інших керівних працівників отримував різноманітні цінності та продукти. У результаті проведеної перевірки спеціальна комісія з Києва встановила, що секретарі і члени бюро Львівського обкому КП(б)У Грушецький, Пінчук, Бурлака, Грушко, Ніколаєнко, а також відповідальні працівники області Журбинський, Шереметьєв, Петровський, Гавриленко та ін., користуючись своїм службовим становищем і не задовольняючись тодішніми нормами, допускали надмірності в побуті (придбали дорогі меблеві гарнітури, по дві і більше автомашин, коштовності). Меблі вибирали в багатьох будинках Львова, кілька разів обмінювали без обліку, оформлення й оплати – так створювався ґрунт для зловживань. Власні автомобілі придбали Ніколаєнко, Бурдака, Грушко, Петровський, Гладник та ін. Ремонтували їх на заводах Львова коштом держави. Обслуговувалися у майстернях, спеціально організованих для вузького кола партійного і радянського керівництва – та водночас багато співробітників області не відмовлялися від послуг різноманітних побутових майстерень Львова, у тому числі й таборів МВС. Варто додати, що практику обкому на місцях повторювали райкоми – ті незаконно конфісковували майно виселених селян у приватних цілях.
Підлеглі Грушецького копіювали не лише його «військову» манеру спілкування і «дрібнобуржуазність» у побуті, а й небажання вчитися, навіть якщо йдеться про історію партії. Так, у 1946 р. секретар ЦК КП(б)У по західних областях А. Стоянцев за результатами перевірки заочної Вищої партійної школи доповідав, що заступник секретаря Львівського обкому по транспорту Волков упродовж двох років не склав жодного заліку, а історію ВКП(б) пішов здавати «на авось» і з соромом провалився; І. Грушецький ще не склав жодного заліку; його прикладу слідують Мазепа, Миколаєнко й інші працівники обкому. Здавалося б, зневагу до предметів, які мали б ідейно гартувати львівських комуністів, радянська влада не могла вибачати. Але навіть це минулося Грушецькому – Вищу партійну школу при ЦК КПРС він закінчив аж у 1957 р.
Чому ж радянська влада, яка жорстоко карала вірних ленінців і за менші дрібниці, так багато прощала Грушецькому? Схоже, вся річ у формулі, яку сповідував Грушецький, – та була важливішою для партійної верхівки, ніж уся її ідеологія: «Ми звикли діяти так – що партія наказує, те й виконуємо. Представником ЦК в області є обком, а в районі представником ЦК є райком. І тільки те, що робиться з дозволу партійних органів, повинне бути прийняте до виконання». Адже розумні й ідейно підковані могли влаштувати якийсь внутрішньопартійний переворот – а такі служки, як Грушецький, були для влади безпечними.
У 1962-му кар’єра Грушецького знову набирає обертів. Він стає секретарем ЦК КП(б)У, заступником голови Ради міністрів УРСР, головує в Комітеті партійно-державного контролю. А з 1966 р. Грушецький обіймає посаду голови Партійної комісії ЦК КП(б)У, яка хоча не давала реальної державної влади, зате давала владу над всіма комуністами. Однак, попри злет кар’єри, переїзд Грушецького у Київ проявив його вади ще більше. Петрові Шелесту в роки його керівництва Українською РСР той запам’ятався як неук, підлабузник і переслідувач інтелігенції: «З десяти років роботи першим секретарем ЦК КПУ мені доводилося контактувати, зустрічатися, працювати, бесідувати з багатьма людьми, у тому числі і з керівним складом – партійними, господарськими, радянськими кадрами, представниками науки і культури, творчої інтелігенції. Багато хто мені добре відомий, і я їх особисто знаю на всіх ступенях і рангах. Багато хто мене особисто знає і добре пам’ятає до цих пір. Працювати дружно, добре, і про кожного, з ким доводилося працювати, можу сказати тільки хороше. Винятком є деякі, і в першу чергу, Щербицький, Ватченко, Грушецький. Ці тупі, лукаві люди, підлабузники, облесники і падлюки, можуть будь-кому стати на горло, перегризти його, щоб тільки досягти успіхів у кар’єрі. Розуму, здібностей немає у таких типів. Ось вони і користуються для досягнення своєї мети мерзотним арсеналом брехні, лестощів, догідництва, без принциповості».
Судячи зі щоденника першого секретаря ЦК КП(б)У, робота з Грушецьким викликала в нього лише сум і сором за дії свого підлеглого:
2 жовтня 1962. Виступало багато секретарів обкомів, вносилось багато пропозицій, у тому числі й по ліквідації деяких областей. Грушецький (Львів) договорився до абсурду – нічого дивного, це ж повний неук, та ще й тупий.
25 січня 1964. До деталей обговорили організацію видання історії міст і сіл республіки. Це велика справа, яка залишається на віки в історії України. Були і противники цієї потрібної справи, і перш за все неук І. Грушецький.
6–7 листопада 1965. Урочисте засідання, присвячене 48-й річниці Жовтня, проходило в Жовтневому палаці. Доповідь робив Грушецький – в’яло, нудно, недорікувато, неграмотно, просто соромно було слухати. Сам не розумію, як можна було допустити.
13 січня 1966. Були не вміру «гарячі» голови, які вимагали ледве не виключення Гончара з партії, виведення його зі складу ЦК і відкликання з депутатів, глибокої його ідеологічної «проробки» – це були лівацькі перекоси. Піти цим шляхом, значить нашкодити нашій спільній справі – відштовхнути, а може, і втратити талановитого письменника і впливову людину серед творчої інтелігенції. З цього питання довелося витримати немалий тиск з боку запопадливих «ортодоксів-марксистів». Особливо з цього питання лютували Грушецький та Ватченко, та й у ЦК КПРС знайшлися такі «діячі», які прагнули «політичної крові».
3–15 січня 1969. До чого ж злісний та нелюдяний І. Грушецький! Для нього немає добрих людей, його надідейна пильність – це хвороблива манія. Напевно, все це відбувається від його особистої неповноцінності. Безграмотний, тупий, обмежений, все прагне якихось жертв та крові. До людей у нього немає нічого людського, теплого, був би вправним гестапівцем… Багато інших «справ» Грушецький приписував Павличку. Але якби це було тільки з Павличком! Ні, Грушецький на кожного письменника, на творчу інтелігенцію дивився як на якихось потенційних «політичних ворогів». Жорстока, несправедлива і небезпечна людина Грушецький. Але коли справа торкалася його особисто, то відразу розпускав нюні – так було, коли на нього надійшла заява, що його батько співпрацював з німцями під час окупації.
9 січня 1969. Гончар скаржився, що Грушецький викликає до себе письменників, веде з ними грубі розмови в нетактовній формі, залякує.
5 липня 1971. На кінофестивалі у Москві фільм студії імені Довженка «Білий птах з чорною ознакою» отримав першу премію. Після цього чого вартий шум безграмотних Грушецького, Ватченка та інших «діячів»?
17 квітня 1973. Тепер вже стає зрозумілим, що організоване цькування і третирування ідуть від Брежнєва і Суслова. Покидьки, відщепенці і зрадники свого народу Щербицький, Лутак, Грушецький, Ватченко і їм подібні ладні діяти за вказівкою, як хорти.
Олесь Гончар, який переніс як фронтовик на собі всі випробування війни, теж порівнював Грушецького з фашистом, хоча в ті часи так називати комуністів було небезпечно: «Для апаратників я був завжди чужим, як і вони для мене. Більше того, всі оті Суслови, Щербицькі, Грушецькі, Ватченки, Маланчуки, Брєжнєви та їм подібні – для моєї долі були нічим не кращі за фашистів, до котрих цей солдат палав гнівом завжди».
Та те, що обурювало Шелеста і Гончара, радянську систему цілком влаштовувало. І 1972 року Іван Самійлович Грушецький став головою Президії Верховної Ради УРСР. Звичайно, його повноваження не слід плутати з тими, які є в Голови Верховної Ради України згідно з Конституцією незалежної України. Але це не так важливо, бо головним принципом Грушецького (варто ще раз нагадати) було беззастережне виконання наказів партії, а не ініціатива й новаторство. Партія винагороджувала своїх вірних служок – і 1974 року Грушецькому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.
Через два роки 72-річний Грушецький вийшов на пенсію. Партія і тут не забула його, призначивши персональну пенсію (на ті гроші, які отримували пересічні радянські пенсіонери, ніхто з правлячої верхівки вижити просто не зміг би). Помер Іван Самійлович Грушецький 26 листопада 1982 р.
13.01.2021