Глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав став героєм декількох публічних заходів, приурочених 150-літтю Лесі Українки. Причина – владика разом із Оксаною Забужко виступив співавтором книжки «Апокриф» із роздумами про християнську творчість Лариси Косач. Але якщо бути ще відвертішим – Блаженніший став героєм цих заходів завдяки готовності говорити відверто й безстрашно на теми аж дуже світські: атеїзм, містифікації, фемінізм. І, звісно ж, завдяки чудовому художньому смаку та культурологічному чуттю – відзначеними самою Забужко.
Поза тим усім, глава УГКЦ не знічується зізнатися: іще донедавна він навіть не підозрював, що у творчому доробку Лесі Українки є такий пласт християнської тематики. Спочатку владику запрошували написати передмову до книжки. Він відмовився. «Я зрозумів, що мушу бути чесним і з собою, і з читачами: я не маю права писати передмову до чогось, про що я ніколи навіть не знав», – зізнається кир Святослав. Акт персональної спокути переріс у багатосторінкове одкровення – у книжку. А в день ювілею – у дві години веселого спілкування під час публічних інтерв’ю для проєктів «Косач Talks» і «Радіо Леся».
Блаженніший Святослав багато сміється й іронізує – зі студентів, паломників, носіїв забобонів, а навіть зі себе – і згадує бувальщини про Івана Павла II. Говорити про щире неможливо без усмішки. А владика говорить про свій літературознавчий дует із Оксаною Забужкою, про шкільне знайомство з творами Лесі Українки, про «єресі» Лариси Косач і те, чим вона відрізняється від Дена Брауна.
Про школу і перші враження
7–8 клас – це такий вік, коли ще важко думати про глибинні екзистенційні теми. Мені дуже прикро, що саме в такому віці вперше доводиться з Лесею Українкою зустрічатися. Думаю, що та зустріч для мене була, можливо, невдалою. Чому? Ми читали про Українку, ми писали твори, ми змушені були читати «Лісову пісню». Але насправді ми не розуміли, що читаємо.
Існує біблійна аналогія – коли етіопський скупець читає пророка Ісаю, підходить до нього апостол і питає: «Чи розумієш, що читаєш?» Він каже: «Та ні! Бо нема нікого, хто б мені пояснив». Ось тому перша зустріч з Лесею Українкою для мене була дуже поверховою. І це велика несправедливість для всіх нас. Ми дуже поверхово сприймаємо Лесю. Сприймаємо її як особу, яка, так виглядало, абсолютно не мала би впливати на наше життя.
Я переосмислив для себе постать Лесі Українки, коли вже був молодим священником. Це був 1995 рік, я приїхав на перші канікули з Риму. У той час на Галичині було дуже бурхливо. І в моєму рідному місті, у Стрию, на місці пам’ятника Леніну громада поставила пам’ятник «Будителям України» з трьома великими фігурами – Тарасом Шевченком, Іваном Франком і Лесею Українкою. Мені довелося освячувати цей монумент, і я мусив готуватися до промови. Як молодий священник – тоді я мав тільки один рік священства – мав щось до мого рідного міста промовляти. Я зрозумів, що щось про Шевченка ще скажу, про Франка – може, менше. А про Лесю – дуже мало. Я зрозумів, що я – неук. Треба було сідати і цікавитися.
Я зустрівся з катастрофічним браком можливості ознайомитися з її творами. В тих постсовєтських часах не було такого широкого доступу до творів Лесі Українки. А ще складніше – зорієнтуватися, як правильно рухатися. Якщо й хотів прочитати критичну літературу, яка би тебе зорієнтувала в її творчості, то окрім совєтських штампів, там нічого не можна було знайти… Я тоді назавжди закарбував відчуття своєї провини перед Лесею. Воно в мені постійно сиділо як такий докір власного сумління – і я почав мимоволі звертати увагу на кожну новинку, яка десь з’являлася про Лесю Українку.
Коли було 100-річчя з дня її смерті, я їздив до її рідного села. Я побачив музей Лесі Українки, побачив світ, у якому вона виросла. Накупив літератури, приїхав і почав читати. Відчуття провини дало мені шанс якимось чином згладити, спокутувати гріхи.
Про дует з Оксаною Забужко
Діалоги творять культуру. Якщо ми кожен закриваємося, скажімо, лише у колі своїх приятелів, своїх однодумців, ми тоді не творимо культури – ми тоді її фрагментуємо. Я думаю, що справжня культура – це є широкий майданчик спілкування, отакий грецький ареопаг, де зустрічаються різні люди, які мають часами різну особисту історію, різний світогляд, різні переконання, але всі вони мають один одному що сказати.
Завдяки пропозиції пані Оксани Забужко я довідався (як неук), що існують твори Лесі України на християнську тематику. До цього часу я десь, знаєте, мимоволі міг згадати, що був якийсь один твір, у якому раб-неофіт критикує всіх і вся церковників у катакомбах… Але те, що це не все, – я вам щиро скажу – не знав. Коли пані Оксана дала мені почитати твори: «Ось вони!» – я пережив легкий культурний шок.
Її не можна ставити в рамки канонічності чи в рамки якогось альтернативного християнства. Я думаю, що це абсолютно неправильний підхід до її творів. Леся не писала книгу з Божого закону чи якогось альтернативного писання. Абсолютно ні! Вона писала свій твір як автор, який має право на художній вимисел чи домисел. Думаю, певна альтернативність в інтерпретації біблійних персонажів – це своєрідна позитивна провокація, яка змушує обдумати по-новому певні стереотипи.
Перш ніж приступити до розмов з пані Оксаною Забужко, я теж мусив попрацювати. Для того, щоб говорити з пані Оксаною, треба її пізнати. Ми знайомі особисто. Але найкраще людина пізнається, коли її читаєш. Я взяв Notre Dame d'Ukraine. І знаєте, що? Я зрозумів, що маю право по-богословськи інтерпретувати твори Лесі Українки. До певної міри, пані Оксана Забужко мені легітимізувала методологію опрацювання цих текстів. Я застосував методологію інтерпретації біблійних текстів, яку ми використовуємо в науці біблійного богослов’я, до творів Лесі Українки. Може, біблісти скажуть, що я переступив якісь рамки. Ну, Біблія – це Боже слово, це є священний текст. А Леся Українка – це є іншого типу жанр.
Про християнство Лесі Українки
Лесю Українку представляли як «революціонера», як «демократа» і так далі. Я не розумів, що вона могла би сказати християнам... Думаю, ми всі, українці, мали би відчути, що нас обікрали. Обікрали в певних постатях. Пані Оксана Забужко говорить про три втрачені України – тих трьох будителів, які стоять сьогодні в центрі мого рідного міста, і серед них Леся Україна.
Тепер, коли я читаю її твори після років фахової богословської праці, – розумію, що Леся Українка має нам що сказати. Набагато більше, ніж ми можемо собі уявити. Вона часом використовує біблійні образи, щоби спровокувати християн, поміняти певний спосіб бачення того Бога, в якого ми віримо.
Не читайте поверхово. Не читайте на рівні матеріального тексту. Кажуть: «Ой, "Одержима" не узгоджується з канонічними Євангеліями. Ой, не читайте про Юду, "На полі крові", бо це абсолютно неправильно…» Так ми попадаємо на манівці.
Я коли сам почав вглиблюватися в ці ідеї, в образи Лесі Українки, то відчув, що потрібно допомогти сучасному українському читачеві ввійти у ці твори. Тому що вона справді дуже глибоко аналізує християнство як феномен, християнські ідеї, дух християнської віри. А також – часом навіть гостро – критикує історичні Церкви, які би мали бути носієм духу, втіленням тих принципів та ідей.
Для того, щоби зрозуміти до кінця її меседж, сучасний читач потребує певної допомоги. Тому що дуже важливі деталі її образів для широкого загалу можуть бути недоступними. Леся Українка могла в одній фразі зачепити певні архетипи мислення людей свого часу – а в нас сьогодні такого типу образів мислення вже немає. Вона в певний момент апелює до певних загальноприйнятих архетипів розуміння загальнохристиянської поведінки – які сьогодні теж уже не існують.
Про Дена Брауна і раннє християнство
Леся Українка користала з фахових наукових досліджень свого часу про раннє християнство. Дуже чітко простежується її особисте зацікавлення християнською археологією. Ті знахідки і публікації, які обговорювала ціла Європа, були знані й обговорювані в Україні. Це показує, що Леся Українка в своїй іпостасі постає як європейська жінка, яка не просто відчуває інтелектуальний світ Європи, а й переосмислює його і нам передає у своїх творах.
Історія християнства, християнської Церкви і навіть християнських догм перших століть майже невідома для сучасних християн. Я був викладачем в Українському католицькому університеті – упродовж десяти років викладав різні дисципліни. Можу сказати, що та історія навіть у клерикальному колі є дуже незнаною. Здебільшого традиція знає догматичні рухи між 1-м і 7-м вселенськими соборами, орієнтовно між IV і VIII століттями. А що було до того? Панує велике незнання того періоду.
Сучасні так звані викривачі християнства часом користають з нашого незнання. От славний Ден Бран, «Код да Вінчі», якраз експлуатує наше незнання, концентруючи увагу на отому першому періоді переслідуваного християнства. У творах Лесі Українки маємо фахове представлення того часу. Включно з ранньохристиянськими єресями, і відлунням, і осмисленням, як жила тоді спільнота Церкви.
Про «єресі»
Ми намагаємося відійти від такого оціночного судження. Хоча очевидно, що є певні ідеї, певні думки, які не узгоджуються з християнським світоглядом. Але ми – як, зрештою, вся католицька Церква – вже відійшли від цього шляху аналізу довколишньої нам культури. Ми намагаємося не так когось таврувати тими чи іншими фразами, як спілкуватися.
Скажу вам більше. Обличчя тої чи іншої богословської традиції сформували єресі, з якими ті традиції полемізували. Ті чи інші помилки, ті чи інші єресі змушували догматичне вчення розвиватися, змушували нас, церковників, думати і бути в діалозі з культурою.
Я би не хотів сьогодні використовувати термін «єресь» зокрема для того, щоб говорити про Лесю Українку. Вона цього не заслуговує.
«Що дасть нам силу?»
Із творів на християнську біблійну тематику я би взяв «Що дасть нам силу?» Бо це є розмова про хрест. Зустрічаються два теслі. Й один помагає нести хрест іншому. І звідти бере силу.
Знаєте, якщо дійсно вглибитися в цей текст – ну, це щось феноменальне! Ми, християни, віримо, що хрест – це не символ смерті. Це чесне і житворяще дерево, яке дає мені силу.
«На полі крові»
Я думаю, що фігура Юди, а особливо те, що нам Леся через цю фігуру хоче сказати, є дуже важливою для християн. Ми всі грішимо утилітарним ставленням до нашої віри. Ми завжди хочемо – підсвідомо – змусити Бога виконати свій проєкт життя. Цей такий, я би сказав, доволі поганський спосіб. Спосіб, котрий належить до звичайної релігійності кожної людини. Чи вона вірить, чи не вірить – вона хоче спілкуватися з потойбічними силами, як вона часом думає, щоби мати якийсь захист, щоби доповнити власне безсилля. Ось я не можу сам щось зробити, життя мені висмикується з рук – і я хочу, щоб Господь Бог своєю силою продовжив моє безсилля. Я знаю, як студенти моляться для того, щоб добре екзамен здати – замість того, щоб добре вчитися. Це приклад утилітарного ставлення до релігії.
На мою думку, в тому творі прослідковується протест проти казенної релігії в часах Лесі Українки – коли релігія, Церква стає частиною державного апарату, навіть репресивного апарату. І тоді вона каже: добре, а чим ми тоді кращі від Юди?
Думаю, вона говорить правду про його біблійну постать. Вона описує постать учня, який іде за Христом для того, щоби здобути собі кар’єру. Він продає все, що має, – свій дім, свій маєток, роздає все бідним і йде за Христом. А він себе питає: ну добре, я все продав – а що мені за це буде? До речі, це питання, яке сам Петро ставить Христові: ось ми покинули все – що будемо за те мати?
Очевидно, що Юда в соборі дванадцяти апостолів виконував функцію міністра фінансів. Він носив скарбоня. Він вважав, що без нього месія як майбутній, я би сказав, цар, імператор не зможе правильно налагодити функціонування фінансів. Він хотів бути професійним фінансистом в уряді Христа. В його уяві – як і в уяві, до речі, інших апостолів – Ісус іде до Єрусалима не вмирати, він іде в Єрусалим, щоби зацарювати, возсісти на троні. Вони йдуть до Єрусалима і між собою ділять портфелі. Христос починає говорити: ні, хлопці, ви не розумієте, ви не розумієте мене – я йду вмирати. «Син Чоловічий буде виданий грішникам у руки» і «вони його уб'ють, але третього дня він воскресне». Це не входило в плани Юди. Навіть коли він продавав Христа, прослідковується така одчайдушна спроба змусити Христа виконувати Юдин проєкт про месію: я тебе заставлю показати надприродну божественну могутність. А Христос не виконав того. Каже: «Син Чоловічий іде, як написано про нього, та горе тому чоловікові, що зрадить».
Така утилітарна проєкція своїх власних потреб на учителя – вона часто присутня у примітивній духовності, коли хтось проєктує свої потреби на Бога і прямо змушує його зробити те, що потрібно.
Я думаю, що підтвердженням такого мого погляду, такої моєї інтерпретації є кінцевий жест цієї драми. Той паломник – старший чоловік, який говорить з Юдою, починає щораз то глибше наповнюватися до нього антипатією. Потім відходить, бере камінь і кидає в Юду. Але камінь не долітає. Я думаю, що це є дуже глибокий духовний меседж усім нам. Не судіть нікого. Не кидайте камінь ні в кого, навіть в Юду. Бо ви не знаєте до кінця, що діється в душі тої чи іншої людини.
Можливо, тому Леся і трішки по-іншому намалювала життєвий шлях Юди. Він в неї не закінчує життя самогубством – але він, проклинаючи світ учителя і те поле крові, працює на ньому зі сапою… Дуже цікаво! То є така хвилина, коли хочеться сісти і трошки глибше подумати.
«Руфін і Прісцілла»
Якщо йдеться про тему раннього християнства, то тут, думаю, «Руфін і Прісцілла» – це є найбільш зрілий текст. У ньому можна шукати теж, якою дорогою йшла Леся.
З одного боку, Прісцілла – класичний образ (до речі, дуже достовірний) римської жінки-християнки того часу. І Руфін – справді чесний чоловік, який чесним сумлінням, наче компасом, і своїм розумом шукає істину.
Леся Українка йде цією дорогою до пошуку істини щиро, чесно, безкомпромісно, не погоджуючись на певні форми церковного життя.
«Одержима»
Міріам – це унікальна фігура, надзвичайна. Я би не хотів тут вживати слів «єретичність» чи «ортодоксальність». Леся не пише нам катехизм, Закон Божий – вона пише поезію. Вона виливає свою душу, використовує певні традиційні схеми мислення.
У чому виглядає, скажімо так, провокативність фігури Міріам? В описі Лесі Українки вона є першою християнською мученицею. Ми знаєм, що в Діяннях апостолів першим первомучеником є архидиякон Степан, якого каменували – в «Одержимій» точно така ж смерть Міріам.
Другий елемент. Ми всі знаємо слово «одержима». А чим вона одержима? Любов’ю. Чистою любов’ю! Вона одержима справжнім бажанням усю свою істоту віддати єдино Христові. Можливо, вона по-своєму його розуміє. Маємо опис жінки, яка сприймає світ, вчинки людей, навіть самого Бога через призму чистої любові, яка веде до самопожертви.
Любов – це слово, яке в сучасному світі є дуже здевальвоване. Зокрема, розуміється в чисто споживацькому змісті. І тому для багатьох вона видається справді одержима якимсь іншим духом, не святим. Якщо ми справді хочемо почути Лесю, зрозуміти цю її провокацію щодо нас... Ти любиш? – Так! – Що це означає для тебе? Ти любиш найдорожчого? Ти кажеш, що ти любиш Бога? – Ага. – А що ти задля цієї любові готовий віддати? Чим пожертвувати?..
Коли я вчився в Римі, то завжди ходив на богослужіння для студентів, які перед Різдвяним постом служив Іван Павло II. Він до студентів говорив унікальні проповіді! Студенти – гіперкритичні. Вони пізнають світ, вивчають масу різних наук, отримують знання. І він помагав усе те знання якось узгодити із християнською вірою. Ось він іде по базиліці до престолу, і група поляків з повним ентузіазмом його вітає. Й одна дівчинка (я не знаю, скільки їй було років – можливо, 12, можливо, 13) кричить до нього: «My Ojca Świętego kochamy! Ми любимо Святійшого Отця». Він зупинився, повернувся і каже: «To tobie, dziewczynko, tak tylsko sie wjdaje. То тобі, дівчинко, тільки так здається».
Можливо, та постать Лесиної Одержимої – для всіх нас. Так, ти любиш! Але, може, тобі так тільки видається?..
Чи Леся Українка вірила в Бога?
Я би відповідав так: вона шукала Бога. Чи вірила – треба було б її запитати. Я не беру на себе сміливості за неї відповісти.
В її творчості відчутно – вона розуміє віру в Бога не як беззастережне погодження з якимись догмами чи законстенілими формулюваннями. Бо дехто вважає: вірити – означає погодитися на щось, чого я не розумію. Це неправильно. І тут вона нам каже: вірити в Бога – це є любити. Любити, можливо, з такою провокацією, як любить Одержима. Вірити в Бога – означає з ним спілкуватися. Вірити в Бога – означає дозволити йому ввійти в мене. Дозволити, щоб я був одержимий.
Тому я би на це питання відповів так: вона шукала Бога. І мала дуже глибоке це відчуття.
Підготував Володимир Семків
06.03.2021