Письменниця Оксана Забужко десь перед 150 річницею з дня народження Лесі України натрапила в інтернеті на урапатріотичний фейк про те, начебто Лариса Косач оспівувала рідновірство. Бо Мавка і Лісовик – це пряме втілення вірувань, котрими поетеса наповнилася у волинських лісах під Колодяжним. Отож тепер Оксана Стефанівна, на доважок до старих стереотипів про Українку – атеїстку, марксистку тощо, – мусить долати вже й нові вигадки.
Саму Забужко цікавлять висоти та глибини іншого ґатунку – правдиве розуміння Лесею Українкою Бога, її пошук віри. Кілька років тому пані Оксана знайшла достойного співрозмовника, «щоб закрити ті питання, які в мене лишилися після роботи над Notre Dame d'Ukraine», – главу Української греко-католицької Церкви Блаженнішого Святослава. І минулого року їхній тандем видав книгу, присвячену християнським мотивам у творчості Українки, – «Апокриф». З моменту виходу книжки минуло пів року – час робити перші (спойлер: невтішні) висновки. І це привід ще раз зустрітися.
«І одночасно – несосвітенні дурниці…»
«Готуючись до нинішньої розмови, я вичитала у соцмережах про вчителів, які дітям санкціонують написання робіт про Лесю Українку і про РУН-віру, бо «Лісова пісня» – це ж наші рідні там, розумієте, боги – русалки, лісовики, всі ці природні божества, – починає Оксана Забужко. – У школі радянській вчили вчителів, що вона була атеїсткою і трохи не марксисткою. Все сходиться! Раз атеїстка, а тут лісовики, русалки і перелесники – значить, рідновірівка».
Книгу «Апокриф» презентували у червні минулого року. До видання ввійшли діалоги Оксани Забужко зі Святославом Шевчуком, а також твори Лесі Українки: «Одержима», «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан», поема «Що дасть нам силу?» і лист до Агатангела Кримського.
Оксана Стефанівна зізнається, що вона чекала більшого резонансу він публікації «Апокрифа». До того ж згірчилася реакцією офіційних інституцій на це видання – виникли перепони із поширенням бібліотеками.
«Мушу вам сказати щиро: насправді я розчарована рецепцією. Я сподівалася жвавішого інтересу до цієї книжки. Сподівалася, що вона розширить розуміння цієї теми – дуже складної насправді, яку ми з Блаженнішим тільки почали, – стосунків Лесі Українки з християнством. А вийшло так, що більшість людей, яких цікавить Леся Українка, сприйняли цю книжку як текст для віруючих, для людей побожних. І якийсь елемент дистанціювання тут, безумовно, є. Тому що одночасно продовжують тривати абсолютно несосвітенні дурниці про стосунки Лесі Українки з християнством, і ширше – з релігією взагалі», – констатує Забужко.
Між тим, ідея книжки виникла зі спроби Оксани Стефанівни осмислити Лесину «єресь».
«Наші діалоги з Блаженнішим почалися з того, що я пробувала когось намовити на цю розмову. Я якось сказала про Лесю Українку як про єресіолога, чи навіть єресіархиню. Тому що, в принципі, з точки зору догматики, вона могла бути кваліфікована як єретичка, як творець, як прихильниця єресей – жіночих єресей, історичних жіночих єресей – котрі її цікавили. І тут мені Блаженніший сказав одну цікаву річ, власне, чим і скорив моє серце: Бог не є система. Церква відмовилася від такого поняття як єресь, бо кожна людина торує свій шлях до Бога. І ось це мене дуже підкупило», – інтригує Забужко.
Кир Святослав зізнається: так і було. Він визнає, що в творчості Лесі Українки багато речей можуть обурити ревного християнина. Натомість це – пошук того справжнього Бога.
«Думаю, кожна освічена людина має ці тексти обов’язково прочитати – чи ви вірите в Бога, чи не вірите. Скільки разів би не читав, все щось нове знаходжу. Її твори на ранньохристиянську тематику – надзвичайно цікаві і глибокі, дуже правдиві. Деколи, можливо, віруючу людину зачепить чи заболить щось, що вона там знайде... Це повинно заболіти, бо Леся дуже вміло викриває певні хибні уявлення про релігію, хибні уявлення про християнство як таке, а навіть певні гріхи, які мають християни кожного часу, кожної епохи», – зазначає кир Святослав.
Владика не боїться поетизувати те, що зовні виглядає як «єресь».
«Ми хотіли не просто виставити на світло цей діамант. Але справді, можливо, скерувати з різних сторін промінчик на цю красу, для того, щоб він заграв багатством всіх своїх кольорів. Ми не хотіли накидати своїх власних думок. А більше того, ми не хотіли канонізувати ті чи інші твердження Лесі Українки. Бо вони з точки зору християнської догматики можуть бути, скажімо, не дуже ортодоксальні», – визнає митрополит.
Ворожа до російської Церкви
На переконання Оксани Забужко, стереотип про Лесю Українку як атеїстку виріс на неґативному ставленні поетеси до тодішньої Церкви. Власне сама Забужко персоналізує цю Церкву – вона має на увазі московську її патріархальність.
«Говорити про Лесю Українку треба як про сучасницю. Інтелектуалка – просунутий європейський інтелектуал свого часу! – вона шукає самовизначення в координатах релігійних вірувань, з’ясовує свої стосунки з Богом. Але в обхід чинної ось цієї самої клерикалізованої чи навіть секуляризованої одержавленої Церкви, яка працює як ще один поліцейський департамент поліцейської держави – якою була тодішня російська Церква. Всі наші класики намагалися уникнути її за всяку ціну», – зазначає Забужко.
Леся Українка та Климент Квітка біля Свято-Успенського собору в Гадячі
Оксана Стефанівна нагадує драматичний факт із біографії Лариси Косач – мати наполягла на тому, щоб її шлюб із Климентом Квіткою був скріплений церковним вінчанням.
«Для Лесі Українки було величезною травмою, що мама все-таки змусила її до офіційного вінчання. Вони приїхали з Квіткою трамваєм, знайшли якусь малесеньку, найменш показну церковцю. Яка досі збереглася – вона там, бідолашненька така, навпроти Голосіївського парку в Києві. Приїхали туди на трамваї – і поїхали звідти на трамваї. От так «віддали кесарю кесареве» – бо суспільство так хотіло. Але до якої міри вона не хотіла нічого з цією Церквою мати! Ні з її обрядовістю, ні з інституціями. Це треба дійсно глибоко читати Лесю Українку, щоб зрозуміти, наскільки це було не її, наскільки вона була проти. І наскільки не слушно на цій підставі її оголошувати атеїсткою. Тому що вона пішла в обхід іншими шляхами, іншими віруваннями. Ось це той пошук свого шляху до Бога», – тлумачить Забужко.
Блаженніший – до мурашок
До книги «Апокриф» ввійшло загалом чотири бесіди поміж Оксаною Забужко і Блаженнішим Святославом. Поза тим, кожна нова зустріч цього інтелектуального дуету – це нові знахідки і нові «інсайти». Бо видно: не наговорилися.
Під час студійного діалогу Забужко каже, що завдяки Блаженнішому знову відкрила для себе щось цілковито нове. І висловлює комплімент Блаженнішому: аж сирітки на шкірі виступають.
Кир Святослав: Відповідь на це питання дає сама Леся. Втіленням альтернативної дороги до Бога для чесного інтелектуала, який діє відповідно до свого сумління, є постать Руфіна. Прочитайте ще раз цю поезію – «Руфін і Прісцілла» – і побачите, якою дорогою до Бога йде Руфін. Він не приймає хрещення з рук єпископа в темниці. Але він вмирає разом зі своєю жінкою-християнкою мученичою смертю і приймає хрещення кров’ю [...].
Оксана Забужко: А є таке поняття «хрещення кров’ю»?
Кир Святослав: Є.
Оксана Забужко: Wow…
Кир Святослав: Очевидно.
Оксана Забужко: Тобто він таки хреститься?
Кир Святослав: Як на мене, так. Бо він рука за руку зі своєю жінкою, з Прісціллою, іде на плаху і помирає за християн. Він не відрікається.
Оксана Забужко: Слухайте, мені аж мурашки пішли поза шкірою…
Кир Святослав: Він це висловлює своїми словами. Він переживає свою дорогу, дорогу-відкриття того Бога, якого шукає іншим шляхом. І компасом до того Бога є його сумління. Сумління, яке вивело його до мученичого вінця, найвищої форми святости.
Там є такий момент, коли приходять християни і благословення просять. Стоять перед Руфіном – а він не хрещений.
Оксана Забужко: Так, вони в темниці, так.
Кир Святослав: А хтось каже: ні-ні, не беріть в нього благословення, бо він ще не охрещений. Але цей відчуває, що перед ним святий. І він просить в нього благословення.
Оксана Забужко: Це потрясаюче цікаве те, що ви кажете.
Кир Святослав: Треба перечитати це. Як на мене, саме ця поезія, «Руфін і Прісцілла», є найбільш зрілим твором Лесі Українки, де вона показує дві різні дороги до Бога. Прісцілла – це є жінка-християнка, мучениця, яка через спільноту Церкви доходить до мученичого вінця. А її чоловік, який спасається через жінку, через любов до неї, він чесно, чесно у своєму сумлінні, відкриває істину.
Оксана Забужко: У мене тут є певні контри, але це вже тоді поза ефіром.
Кир Святослав у темі фемінізму
Занурюючись в твори Лесі Українки, Оксана Забужко і Блаженніший Святослав не раз немовби міняються функціями – владика більше говорить про світське, а письменниця ловить себе на проповідництві.
Оксана Забужко: Я вірю в те, що Бог має на Україну свої плани… Ми так якось ніби помінялися, так?
Кир Святослав: Я слухаю вас…
Оксана Забужко: Блаженніший говорить про літературу, а я впадаю в проповідницький дискурс.
(Сміються)
Що таке діалог? Це обмін точками зору з співрозмовцем.
Під час сеансу запитань читачі витягують главу УГКЦ на пікантну тему – фемінізму.
«Думаю, ми просто мусимо випустити якесь одне гасло, щоб пояснити, що це таке сьогодні – український фемінізм. Що то не той «-ізм», про який ми завжди чуємо, і він не є агресивний по відношенню до християнського світогляду. А ми можемо справді в повазі між собою спілкуватися», – каже владика.
В інакшому епізоді розмови про «Апокриф» Блаженніший Святослав не побоявся зачепити натяком і питання ґендеру. Сталося це під час розмірковувань на тему державних урочистостей з нагоди ювілею Лесі Українки, зокрема концепту «150 імен Лесі».
Оксана Забужко: Уже затверджено: 150 імен. От які 150 ? Чому 150? «Ну вона ж така різна була – і така, і сяка, і Леся, і Лариса, і хтось там іще…» Я зуміла їх переконати, що сенс це може мати тоді, коли говорити про 150 героїнь Лесі Українки. Тому що Міріам – це теж вона, і Прісцілла – це теж вона, і Анціллодея – це теж вона, і Долорес – вона, і Мавка – вона.
Кир Святослав: І Руфін…
Оксана Забужко: …і Руфін – це теж вона! Yes! Браво! Браво! Боже! Ви це сказали! Я просто щаслива це почути!
Люблю і вже
Блаженніший Святослав прояснює мету: коли він брався за аналіз творчості Лесі Українки, то не мав наміру творити «глибоке, а тим більше академічне богослов’я». «Я лише намагався пояснити певні образи, певні поняття, які ми зустрінемо, коли будемо йти тою читацькою дорогою, тими творами. Я б дуже хотів, щоб не так якесь глибоке богослов’я – як мені вдалося розкрити глибоку думку Лесі. Бо справжнім моїм завданням було відкрити глибину багатства світу християнських ідей і християнських та літературних інтуїцій Лесі Українки», – зазначає владика.
Глава УГКЦ додає, що в творчості Лесі Українки не вартує шукати інституційної Церкви – бо сама Лариса Косач шукає Церкву як спільноту для свого духа.
«Я не до кінця погоджуюся, що справжня Церква – єдина свята соборна апостольська – є такою спірітуалістичною, є якимсь гностичним ідеалом. Ні, Церква – це є таїнство воплочення, продовження в часі і просторі Божого Сина, Його Духа, Його слова. Бути християнином – означає бути членом спільноти. І це ми бачимо в християнській творчості Лесі Українки. Навіть є напруга, діалектика між християнином і християнською спільнотою. І от Леся називає Церквою саме спільноту. У тій спільноті перебуває віруюча людина. Вона потребує цієї спільноти для того, щоб свій досвід спілкування з Богом перевірити: чи він є справжнім, чи він не є якоюсь моєю фантазією. Я потребую спільноти – потребую перевірити, чи те, що я переживаю, спілкування з тим Богом, якого я відкрив, переживають інші. Життя спільноти є необхідним для автентифікації власного особистого релігійного життя», – тлумачить Блаженніший Святослав.
Оксана Забужко наостанок додає таки вже світської, а не проповідницької (хоча хто зна?) інтерпретації – шлях Лесі Українки до Бога проходив через любов.
«Давайте просто говорити про шлях до Бога, індивідуальний пошук Бога. Зрештою, тим індивідуальніший і тим складніший, що зі складнішою душею маємо до діла», – каже Забужко.
«Леся Українка в одному зі своїх листів дала, можливо, найкращий образний опис християнства на чуттєвому рівні. Там, де вона говорить про любов. Це лист до сестри Ольги, в якому вона пише: «Любов абсолютної справедливості не знає...» Там вона чисто приватно говорила: я знаю людей, об’єктивно не гірших ніж, от, ти чи Міша, брат. Але я от вас люблю, а їх – ні. І я не тямлю, за що я когось люблю – «люблю і вже». «Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов’ю!». Для мене це – ідентифікація з отим чуттєвим моментом християнства. Який мені дуже близький, і не тому, що я теж жінка, а з цілого ряду інших міркувань», – підсумовує співавторка «Апокрифа».
Публікацію підготував Володимир Семків
26.02.2021