Останні дні Олени Теліги.

І

Ви просили написати про останні дні сл. п. Олени Теліги і тих, що згинули з нею, її товаришів. Це були й наші товариші. Але спільною смертю вони зв'язані з нею назавжди. І ця трагедія увійде в історію, як трагедія Олени Теліги і товаришів, або просто Пані Олени, як ми всі звикли її звати.

Не уявляєте собі як важко братися за олівець, щоб писати про смерть сл. п. Олени Теліги. Як важко розривати присохлу рану. І знову, як боляче, до ми так мало знаємо про цю трагічну подію. Ми звичайно нічого не знаємо про саму смерть. Мури в'язниці НКВД на вул. Короленка в Києві, де містилося Ґестапо, дуже грубі. А Бабин Яр, чи інші могили мовчазні. І тому, знаємо не багато. Але не менш важливо знати про її передостанні дні.

Як жили ми всі, на вул. К., Ви знаєте. Потім пані Олена з чоловіком перенеслися на Караваївську (дім "Комуніста"), куди перейшов і я. Там було ще гірше. Де був місяць листопад. Будинок не мав печей — був пристосований до центрального огрівання. За тиждень, чи два виключили тец, але почали тріскати рури і огрівання виключили. Вода замерзала і водотягові рури тріскали, отже воду теж виключили. Згодом виключили і світло. До того треба додати, що й їсти не було що. Це приблизний образ того, як жила п. Олена в Києві. Але трималась вона знаменито. Мало того, вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її, тримала інших. А тримати треба було не одного. Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти не мала майже чим. Віддавала свої гроші, змагалась за гонорари, за позички, за обіди і люди відходили потішені й підтримані душевно.

В Спілці те саме. Сидіти в помешканню, де температура не доходила вище нуля вже було героїзмом, а ще треба було при тому провадити Спілку. Що таке була тодішня Спілка, про це можна написати об'ємистий том. Але коротко: Письменників справжніх майже не було, але треба було для тих, ще могли чи хотіли стати письменниками — створити середовище. Тому провадила пані Олена Спілку. На неї всі дивились як на установу, що мусить всім дати, а вона нічого не одержувала. Але пані Олена тримала людей коло спілки. Всі приходили до неї як до найвищого авторітету — і відходили підтримані. Підтримувати було важко. Люди совєтської дійсности дивилися на Спілку, як на установу офіційну, в дійсності це була установа нелегальна. Треба було людям це з'ясувати, і промовити до почуття обов'язку, до патріотичних почувань, які не завжди були. Але мабуть найбільше робив приклад пані Олени.

Атмосфера в Києві щораз згущувалась. В кінці листопада прийшли відомості про арешти і розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. Далі почали приходити відомості про масові розстріли в Чернігові і Полтаві. Київ не мусів довго чекати на чергу. Прийшов арешт і розстріли Рокера Біди і товаришів. Ситуація ставала щораз виразнішою. Ольжич почав готувати розсконспірованих людей до виїзду. Пані Олена рішучо заявила: ''Я з Києва вдруге не виїду".

В половині грудня заарештовано Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка і ще кількох членів редакції "Українського Слова". На їх місце прийшов славнозвісний Штепа. Вступаючи на трон редактора вже "Нового Українського Слова" — він заявив, що "не зробить нічого, що могло б засмутити "визволителів".

Визволителі — в цьому й було все. Ані Літаври, ані Спілка, як аполітичні проти німців — ще не виступали, але цього було мало. Треба було славословити кривавих визволителів. Панегіричні речі, хоч би Н. К., пані Олена відкидала. Очевидно пішли доноси. Штепа запропонував "зміну лінії". Пані Олена відмовилася. Літаври перестали виходити. Лишилась Спілка. Цілими днями пересиджувала вона там, дрижучи від холоду, бо хто не знав морозів і вітрів в зимі 1941/42 рр.? Щодня збирались там десятки старших і молодших письменників. На поліцію йшли доноси, що Спілка провадить націоналістичну діяльність. Нове Українське Слово "травило" націоналістів як тільки могло. Закидали їм неімовірні речі — крадіжи, (що було красти?), саботаж і т. д. Перед Новим Роком випустили Рогача, Оршана і Олійника з тим, що вони мають виїхати до Берліна. Завезуть їх автобусом, що відійде десь за тиждень. Але минуло два тижні, поки їх покликали на Ґестапо і сказали пакувати речі. Коли речі були спаковані, сказано знов усім прийти на Ґестапо ще щось підписати. Пішли: Рогач із сестрою, Олійник, Оршан з дружиною, Дарія з роду Гузарів з Буковини. За годину на їх помешкання приїхало ґестапо по речі, щоб не треба було носитись, бо автобус вже відїздить. Коли й куди вони відїжджали — досі не відомо. Ніхто їх більше не бачив. На початку думалось, що їх дійсно повезли до Німеччини.

В квітні місяці 1944 р. в Потсдамі у в'язниці, підчас допиту С. сказав ґестаповець Вірзінґ, що вищезгадані були за невиконання наказів поставлені перед військовий суд і розстріляні. Які накази до виконання могла мати сестра Рогача, або дружина Оршана, про це Вірзінґ не знав, що збрехати. Крім того нам відомо є, що в часі переслухання їх в Києві, заявлено їм таке: Ви не надаєтесь до журналістичної роботи в Україні, бо не правильно підходите до нової німецької дійсности. Ми вас відвеземо до Німеччини і там перешкодимо.

Більш отвертий був ґестаповець Ротцоль, який в Потсдамі заявив, що вищезгадані були зліквідовані Зондеркомандантом СС-ів.

Приблизно в половині січня 1942 року виїхали з Києва пошукувані ґестапом люди. За ними на деякий час виїхав Ольжич. Пані Олена ще раз заявила, що Києва не покине.

В кінці січня 1942 року арештовано Кобрина і його товаришів. Довірочною дорогою довідалися ми, що арешт переведено на наказ большевицького провокатора (що займав високе становище в Ґенерал-Комісаріяті — Боса.) Від тих, що поїхали — жодних чуток. Так прийшло 7 лютого. Того дня заарештовано понад 200 свідомих українців. В українському Києві почалась паніка. Було ясно, що ліквідують і решту західняків.

В неділю, 8. лютого рано, стукали ґестапівці до помешкання пані Олени. Вона не відчинила, але дверей не ламали. Ясним було, що треба втікати. Пані Олена відмовилась. На інше помешкання перейти не хотіла, щоб не наражувати людей. Зрештою була готова йти до кінця своїм шляхом і глянути гнобителям в очі. Тривожно пройшов день. Мені радила перейти на інше помешкання і я також відмовився. Ми всі, на випадок арешту, вдягли чисту білизну.

В понеділок 9 лютого, перед 8-ою год. ранку я пішов на засідання, що відбувалося на Великій Василівській. Там ми обговорювали справу арешту. Нам було зовсім ясно, що арешти не випадкові, що це явна розправа з українським національно-свідомим активом...

Засідання тягнулось майже до 14-ої год. Вийшовши, я рішив негайно йти до Спілки й повідомити паню Олену про рішення. Але по дорозі зайшов випадок, що врятував мене. Зустрів я пана К. і пішов з ним у будинок Церковної Ради обговорити певні справи. Коли скінчилась розмова — вже було пізно іти до Спілки. По дорозі до дому зустрічаю Б., що повідомляє мене: Приїхав Ольжич, маю негайно йти до нього. Заходжу, Ольжич напружений, чую, що в нього дрижить кожний нерв, але панує над собою, так, як тільки він це вмів...

"...Що у вас?" З цього питання чую, що припускає найгірше. Оповідаю про вчорашні арешти, згадую призвища. При цьому він нервово схоплюється — "Де пані Олена?" "Думаю — дома". "Біжіть негайно і стягніть її та інженера" (чоловіка пані Олени) хоч би сюди. Ні хвилини довше не будьте дома.

Прибігаю до дому. Двері зачинені. Стукаю, грюкаю, жадної відповіді нема. На сходах темно. Палю сірника і бачу, що двері забиті цв'яхами. Тихо підходить один із помічників кербуда і на вухо говорить, що було ґестапо, вивезло речі, запечатало помешкання, іншому помічникові кербуда дали деякі речі і він має повідомити ґестапо, якби хтось прийшов на те помешкання, або я повернувся до дому. В мені все похололо. Біжу до Ольжича — оповідаю. Схопився за голову: "Як би я знав, як би я знав".

Ольжич приїхав рано того понеділка, 9-го лютого. Післав Л. по мене. Ліля мене дома не застала. Радила пані Олені не йти до спілки... Але пані Олена заявила: "На мене чекають люди. Я не можу не прийти тому, що боюся арешту. Зрештою їх також поарештують. Я не можу втікати, бо хтось міг би сказати: в небезпеці нас лишила. А перед небезпекою говорила про патріотизм і жертвенність. Коли я не поверну, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обов'язок сповняла до кінця." За годину за нею пішов її чоловік інж. Михайло. Про арешти попереднього дня знав Ірлявський. Він ранком зайшов до містоголови Спілки, одного місцевого літератора, і розповів йому про це. Той до Спілки не пішов. Ірлявський пішов сам.

Ґестапо засіло в Спілці вже в неділю 8 лютого рано. Коли в обідню пору прийшов туди др. В., його заарештовано. Але про це ми довідалися аж за місяць. Хто 9 лютого входив до Спілки (на вул. Трьохсвятительській), звідти вийти не міг. Всі сходились, як звичайно, коло 3-ої год. Гестапо заявило: досить. Хто не належить до Управи або персоналу Спілки, може йти до дому. Решту відвезли на Короленка, 33. Зроблено було два винятки: До Управи Спілки належав О. М. і був пущений до дому, не належав Михайло Теліга і був арештований.

Ті, що були того дня в Спілці, оповідають, що до 15-ої години всі були фактично арештовані. У всіх був настрій похоронний. У всіх — але це у пані Олени. Вона, голова Спілки — вона відповідав і за настрій. Всіх підбадьорювала — мовляв, не буде так зле. Зрештою я голова і я відповідаю. Ви робили те, що я казала, або інспірувала. При тому від часу до часу оповідала якісь веселі і безжурні речі й чути було її дзвінкий сміх. По 15-ій годині їх відвезли. За кілька тижнів повиходили місцеві люди, крім пані О. Теліги, і інж. Михайла Теліги, Івана Ірлявського і проф. Гупала. (Автор п'єси "Справа прокурора Дальського").

Ми з Ольжичом тієї ночі не спали. Не тому, до боялися арешту. Ми були добре сховані й приготовані на втечу. Зрештою тієї ночі ми були так прибиті, що хотіли бути арештованими. Ситуація була ясна. Ольжич заявив: Рогач і інші не живуть. І перед цими арештованими стоїть гола смерть. Це є рішаючий момент. Карти кинені раз на завжди. Відкривається ще один фронт нашої боротьби." Наступного дня передано для арештованих їсти. Їжу взяли. При цьому ми довідалися, що пані Олена сидить у камері 34, а інж. Михайло здається у 49. Про Ірлявського сказали, до йому не треба, він певно і так скоро помре, але їжу і цигарки взяли. Більше жодних відомостей.

Ольжич все наказував мені виїздити. Я категорично відмовлявся. Одначе за три дні показалось, що нема зовсім харчів. Крім того швидко треба було передати відомости на захід.

Я поїхав до Рівного, зорганізував харчі й, не маючи змоги нічого вдіяти в Рівному, на третій день був назад у Києві. Тут довідався, що харчів більше не приймають. Значить почалися розстріли. Коли, кого і де розстріляли — невідомо. Але розстріляли їх у найближчих двох тижнях по арештах. Моє внутрішнє відчуття каже, до розстріляли паню Олену вночі над ранком 13-го лютого, в п'ятницю, доказів жадних. Але бувають випадки в житті, коли напружені нерви стають сейсмографом. Я тоді був у стані напів притомному, жив часто підсвідомістю і виключно нервами. Три місяці я майже не спав, хоч їздив, перемучувався, промерзав до шпіку костей. Тільки тому станові нервового напруження завдячую те, що не дістав запалення легенів. Інакше цього не можу пояснити: кілька разів їхав цілу добу на відкритому авті при 30 ступнях морозу в легкій шинелі і подертих черевиках — і жодні перестуди. — Я ще кілька разів був у Києві. З різних джерел пробував щось довідатися. Надаремно. Лише таке дійшло до нашого відома: однієї ночі, в половині лютого, над ранком счинився на в'язничних коридорах рух. Звичайна річ — виводять на розстріл. В'язниця насторожилась. Раптом чути крик: Хто вийде живим — скажіть усім, до ґестапо розстріляло Михайла Телігу з Кубані. Почулись крики катів, посипались удари, загрюкотіли двері, все стихло. Інший хтось оповідав, що в котрійсь із келій на стіні бачив надряпаний напис: "Тут сиділа і звідси іде на розстріл Олена Теліга." Зверха тризуб.

Ось усі сліди трагедії. Ще перед розстрілом один із ґестапівців сказав про паню Олену: нічого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе.

Поетка Олена Теліга була не лише твердою і героїчною в своїх поезіях, але такою ж була і з житті і в хвилину смерти. Була одним із тих винятків, що своє літературне кредо реалізують у житті. Не даром один із катів висловився: "Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка". Так, Олена Теліга чином продовжила легенду, полум'яну легенду героїзму і посвяти. Завжди мріяла про те, щоб послав її Бог "гарячу смерть, не зимне умірання". Її гаряча смерть викувала ще одне звено в ланцюгу змагань української революції.

Ось це, дорогий друже, те, до можу Вам подати. Три з половиною років минуло від того часу. Багато інших відійшло за панею Оленою. Між ними і Ольжич. Я бачу ці дні як сьогодні. Від мене вже не раз жадали писати на цю тему. Я сідав, пробував, починав — і не міг: і тепер ще не можу писати того так, як хотів би й мушу. Не знаю, чи доживемо дня, коли відслонять пам'ятник пані Олені з бронзи чи ґраніту. Я хотів би бачити нерукотворні пам'ятники наших мистців слова. Для себе часто прошу Бога сил і вміння дати матеріял для цих мистців, щоб лишити образ людини, поетки, жінки, революціонерки — у всій неповторності Її, як недосяжний ідеал майбутніх і сучасних поколінь.

[Наш шлях, січень-лютий 1946, ч. 1–2]