Культурно-мистецьке  життя Львова у роки німецької окупації

До історії вищого художнього шкільництва в Україні.

Заснування у Львові за часів німецької окупації Української Академії Мистецтв¹, її короткотривала, сповнена великих творчих задумів діяльність – це один із тих епізодів в історії нашого художнього шкільництва, які свідчать про нелегкий, часом драматичний шлях його становлення. На жаль, ця сторінка все ще недостатньо висвітлена нині у вітчизняній мистецтвознавчій літературі і цілковито затерта у суспільній пам’яті нашого народу. І це не дивно. Тоталітарний режим в Україні впродовж багатьох десятиліть тримав під особливо строгою цензурною забороною кожен факт, що стосувався українського культурно-мистецького життя в окупованому німцями Львові. З офіційних радянських джерел були повністю викреслені імена тих представників української творчої інтелігенції, які у несприятливих умовах світової війни і чужоземної окупації намагались відстоювати національну гідність і культурні інтереси свого народу. З кінцем війни майже всі вони, щоб уникнути більшовицьких репресій, змушені були емігрувати на Захід, потрапляючи автоматично у списки затаврованих режимом і заборонених на рідній землі «зрадників» народу.

Таким чином більшовицька влада підтримувала наскрізь фальшиву пропагандистську версію про т.зв «визволення» західноукраїнських земель «добрими» радянськими визволителями від «злого» німецького окупанта. Проте доступні сьогодні документальні матеріали і мемуарна література тієї епохи дають можливість більш об’єктивно поглянути на події того часу, зважаючи в першу чергу на факти, які в тих умовах сприяли національним інтересам нашого народу. Цікаві з цього погляду спогади письменника Остапа Тарнавського, який в ті воєнні роки мешкав і працював у Львові, переживши тут спочатку більшовицьку (1939-1941), а потім німецьку окупацію (1941-1944).

«Коли з перспективи поглянути і порівняти ці два періоди, — пише він, — то вони в основному подібні... Та все ж є засаднича різниця між тими двома окупантами. Советська система — це забреханість – у пропаганді, у діяльності, у щоденному житті. Пропаганда гуділа, що армія йде визволяти братів, а першими, хто прибув на окуповані терени, були поліційні когорти з готовими списками, кого арештувати, і готовий персонал і засоби транспорту для вивозів. Всі ці злочинні заходи відбувались ніччю, ніччю захоплювали людей на заслання, в таємниці навіть перед власними громадянами. Німці були не менш жорстокі, але вони все робили відкрито. Советська окупація знищила все національне життя, що його з таким трудом намагались творити наші патріоти у невідрадних обставинах польського панування, і підпорядковувала все своїй системі, що її контролювала партійним апаратом і вишколеною сіткою поліційного контролю, не допускаючи ніякої свобідної думки. Німці не контролювали думок, вони не влазили чобітьми в душу людини... Німецька окупація не накладала намордника на культурне життя українців в Галичині, що легко зуміли зробити більшовики... Ось і тут причина, що під час німецької окупації все ще було місце для української думки, все ще була змога бодай у малій мірі щось зробити для вільної української культури, можна було виповнити цю культуру українським духом»².

У цих свідченнях О.Тарнавського, мислячого, інтелігентного очевидця подій того часу, маємо пояснення, чому прихід німецьких військ до Львова у червні 1941 р. був сприйнятий галичанами, особливо на перших порах, як певне полегшення. У свідомості загалу ще кривавили тоді свіжі рани, що їх завдала українській культурі попередня дворічна більшовицька окупація з її нещадним терором. Умонастрої української інтелігенції того часу найточніше виразив в одній із своїх критичних статей 1941 р. інший очевидець тих подій – Микола Голубець, знаний у Львові і авторитетний критик та мистецтвознавець. З болем серця і властивою йому гостротою полемічного вислову писав він тоді про недавно минулий совєтський режим:

«Два роки бушувала по нашій землі безшабашна агітка, два роки провокувала наші найсвятіші почування комуністична зграя платних агентів, що в міру потреби прикидалися то керівниками культурно-творчого життя, то миропомазаними теоретиками «соцреалістичного примітивізму». Не солодко жилося українським образотворцям під опікунчими крилами НКВД..., а хто есе ж таки прожив ті два кошмарні роки, ховаючись в собі, то щойно тепер лікує рани і близни своєї до краю змарганої душі»³.

З приходом німців до Львова українська інтелігенція з новою енергією взялася до культурної праці, намагаючись хоч якоюсь мірою відновити зруйноване попереднім окупантом і використовуючи при тому кожну можливість діяти в умовах нав’язаного режиму нового завойовника. Важливо зазначити, що у Львові в ті воєнні роки зосередилась значна кількість творчої інтелігенції – письменників, поетів, журналістів, художників, акторів, що прибули сюди, гнані воєнною завірюхою з усіх кінців України. Численний загін складали тут, передусім, місцеві художники. Були це як представники старшого покоління (О.Курилас, А.Манастирський, О.Кульчицька), так і молодші мистці, які ще до війни творили авангард художнього життя Львова, гуртуючись навколо АНУМу (С.Гординський, Е.Козак, Я.Музика, М.Осінчук, В.Манастирський), а також – колишні учні школи О.Новаківського, тепер вже зрілі мистці – С.Гебус-Баранецька, М.Кміт, В.Дядинюк, С.Луцик, С.Смольський, А.Малюца, В.Гаврилюк, В.Ласовський А.Коверко, та інші. Поруч із ними ще з 20-х років активно працювала у Львові сильна когорта наддніпрянських художників, представників т.зв. «пореволюційної еміграції» – таких як П.Ковжун, Р.Лісовський, М.Бутович, С.Литвиненко.

Їхні ряди поповнила наступна хвиля українських емігрантів: були це наддніпрянські мистці, які прибули до Львова після радянської окупації Галичини в 1939 р. та з приходом німців свідомо залишились тут, щоб працювати для української культури (М.Азовський, М.Дмитренко, М.Неділко, М.Мухин, М.Єршов, С.Стешенко та інші).

В 1943 році, коли почався відступ німецької армії зі східних теренів України, звідти на Галичину і, зокрема, до Львова, ринула третя хвиля української творчої еміграції, що рятувалась на Заході України від неминучого сталінського терору. Так опинились тоді у Львові талановитий мистець, професор Харківського художнього інституту Михайло Козик, також харківські художники М.Жеваго, К.Бульдін та активний український діяч у Харкові Аркадій Любченко. із Києва прибули В.Кричевський, Б.Костенко, Ю.Кияченко, Б.Крюков, Д.Нарбут, Л.Морозова, А.Наконечний та інші. Якщо доповнити цей список іменами згуртованих тоді у Львові талановитих письменників, поетів, журналістів, акторів і музикантів, то Львів тих років вимальовується як незвичайно цікавий, багатий яскравими творчими індивідуальностями культурний осередок. До того ж, – як слушно завважує О.Тарнавський, – це було «найбільш  стабільне [в тих воєнних роках в Україні. – Л.В.] місто далеке від фронтів і без того окупаційного натиску, що його терпіли інші терени»⁴. Всі ці обставини спричинились до того, що у Львові, попри всі труднощі воєнного часу, за порівняно короткий період німецької окупації (червень 1941 – серпень 1944 рр.) розгорнулось на диво інтенсивне культурно-мистецьке життя. Немало сприяв цьому факт, що на чолі т.зв. Українського Центрального Комітету (організаційно найвищої української установи, підпорядкованої німецькій окупаційній адміністрації) був тоді Володимир Кубійович, відомий вчений і громадський діяч, який уміло вів дипломатичну політику з окупаційними владами, забезпечуючи таким чином усі можливі на той час умови для розгортання українського культурного життя.

«Результатом його політики, – згадує К.Звіринський, – було відкриття українських шкіл, середніх та вищих навчальних закладів, товариств, установ, бібліотек, видавництв, театрів. Українська культурна діяльність була на піднесенні, хоч основні події розвивались не в середині [себто – не на офіційній поверхні. – Л.В.], а в підпіллі. У боротьбу за незалежність була включена вся молодь, найширші верстви населення Галичини. Кожен робив щось для справи, кожен належав до якогось гуртка, об’єднання, організації»⁵.

Досить згадати хоча б інтенсивне театральне життя тодішнього Львова. На сцені міського оперного театру, очоленого талановитим режисером і актором В.Блавацьким, ставились тоді цікаві оперні, балетні, а також драматичні постановки, серед яких особливу популярність завоювала інсценізація шекспірівського «Гамлета» в українському перекладі М.Рудницького⁶. Саме в ці роки у Львові з’явились нові, сучасні форми театрального мистецтва, наприклад Театр малих форм, у якому активно працювали В.Ласовський та С.Гординський⁷. А восени 1942 р. з ініціативи Зенона Тарнавського у місті був заснований перший в Україні театр-вар’єте «Веселий Львів», що ставив свої вистави у концертному залі тодішнього Інституту Народної Творчості по вул. Короленка⁸. Дотепні тексти для цього театру, а також його сценографічне оформлення виконував Едвард Козак – колишній учень школи О.Новаківського, талановитий гуморист і неперевершений донині майстер української сатиричної графіки.

Не менш цікавим було тодішнє літературне життя Львова. Письменники гуртувалися навколо відновленої із довоєнних років «Організації літераторів та журналістів», очоленої на початках енергійним М.Голубцем (аж до його смерті у червні 1942 р.). Цікаві зустрічі, творчі вечори і дискусії на літературні теми відбувалися у т.зв. «Літературно-мистецькому клубі», що містився в колишньому будинку газети «Хвіля», по вул. Підвальній, 3. Гостювали там такі видатні постаті української літератури, як Улас Самчук, Олена Теліга, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Аркадій Любченко, Юрій Косач. Постійними відвідувачами були тут С.Гординський, М.Шлемкевич, М.Струтинська, Мілена Рудницька, Д.Чайківський, В.Сімович. У Львові була головна філія заснованого у Кракові «Українського видавництва», під опікою якого виходили популярна газета «Українські вісті» і редагований М.Струтинською та І.Німчуком літературно-мистецький часопис «Наші дні» (1942-1944), що став неоціненним літописом культурного життя окупованого німцями Львова. Вихід у світ першого номера цього журналу в грудні 1941 р. був, як згадує його постійний репортер Остап Тарнавський,

«справжнім святом української літератури. У час війни, під чужою окупацією вдалось видати незалежний український журнал..., якому довелось бути репрезентативним журналом на всі роки війни й об’єднати у співпраці найкращі літературні сили як Гатчини, так і інших земель України»⁹.

В цьому журналі друкували етапі провідні українські критики, літератори, мистецтвознавці та художники (М.Голубець, М.Драган, Л.Федорович-Малицька, С.Гординський, С.Луцик, М.Островерха, М. Гординська-Чапельська, І.Іванець). Рисунки й дотепні шаржі на актуальні теми виконували для часопису Е.Козак та Л.Перфецький.

Мистецьке життя Львова тих воєнних років, що постає нині перед нами зі шпальт часопису «Наші дні», мимоволі викликає подив інтенсивністю і напругою національного інтелектуального тонусу. Вже в перші місяці після приходу до Львова німецьких окупаційних військ, у грудні 1941 р., була організована тут Спілка Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), підпорядкована Українському Центральному Комітетові. Метою СУОМ, як вказував у вступній етапі до каталогу третьої виставки Спілки її голова – художник Іван Іванець, було: сприяти процесові розбудови українського мистецтва, поглиблювати його національний характер та скріплювати його зв’язок із актуальними проблемами життя народу¹⁰. Під крилом СУОМ сконцентрувались майже всі присутні на той час у Львові українські творчі сили. Тут, як справедливо відзначав І.Городецький,

«знову зустрілись мистці із східних і західних областей України, і ця зустріч виявилася плідною для українського національного мистецтва».¹¹

За період від грудня 1941 р. по серпень 1944 р. СУОМ влаштувала у Львові п’ять великих мистецьких виставок, у яких брали участь сотні українських мистців з України та з-за кордону. Крім трьох великих оглядових виставок українських мистців, що відбувались щороку в грудні (1941, 1942, 1943), Спілка організувала в липні 1942 р. «Виставку чотирьох» (О.Новаківського, П.Холодного, І.Труша та П.Ковжуна), а в червні 1943 р. – велику ретроспективну виставку творів О.Кульчицької. Кожна із виставок супроводжувалась ґрунтовними мистецтвознавчими рецензіями у пресі (переважно М.Драгана, М.Голубця, М.Островерхи, С.Гординського) та виданням двомовних німецько-українських каталогів. Особливо широкого суспільного резонансу та розмаху набула третя виставка СУОМ, організована у грудні 1942 р. з нагоди 25-річчя заснування у Києві Української Академії Мистецтв. Понад 300 творів репрезентували на цій виставці доробок 69 художників¹². На виставці був оголошений конкурс на кращі твори і встановлено три грошові премії (всього на 14 тис. злотих). Глядачі разом із квитком на виставку отримували т.зв. «вступну карту», на якій могли відзначити свій вибір кращого твору. Завважимо, між іншим, що подібну практику варто було б відновити сьогодні на великих оглядових виставках – т.зв. «салонах».

Виданий тоді друком у Львові «Каталог-альманах» цієї виставки із фотопортретами художників та їх короткими біографіями послужив згодом, у роки тоталітарного режиму в Україні, як незамінний довідник про творчість заборонених на батьківщині українських мистців.

Художнє життя Львова тих років не обмежувалось, однак, тільки виставковою діяльністю та енергійною художньою критикою і публіцистикою. Не менш активно розгортали тут свою роботу художні навчальні заклади. З квітня 1942 р. по осінь 1943 р. у Львові, по вул. Снопківській, 47, діяла україномовна Державна Мистецько-Промислова школа¹³ яку очолював проф. М.Осінчук, а згодом – архітектор Є.Нагірний. У школі викладали такі талановиті мистці-педагоги, як О.Ліщинський, В.Манастирський, М.Федюк, А.Малюца (малярство), М.Мухин, І.Севера (скульптура), М.Бутович, В.Бапяс, С.Баранецька (графіка), М.Кміт (композиція та малярські техніки), М.Кромпець-Морачевська (текстиль), В.Цьонь (робота в матеріалі). Планувалось також відкриття керамічного відділу (на чолі з Н.Кисілевським). Великою популярністю і увагою культурної громадськості міста користались тодішні звітні виставки цієї школи¹⁴, котра готувала спеціалістів, передусім, для ділянки декоративно-ужиткового мистецтва. І саме в ті тривожні воєнні роки в культурно-мистецьких колах Львова знову спалахнула давня, незреалізована ще в 20—30-х роках мрія про створення у Львові Української Академії Мистецтв. Тоді, у період міжвоєнного двадцятиліття, ідея ця визрівала у середовищі діячів ГДУМ, де найбільш активними ініціаторами цієї справи були мистці-емігранти із Наддніпрянської України, підтримані галичанами (П.Ковжун, П.Холодний, Р.Лісовський, М.Голубець, О.Кульчицька, Л.Гец та інші). Проте через відсутність відповідних суспільних та фінансово-економічних умов до заснування Академії тоді не дійшло, і справа обмежилась лише відкриттям у Львові в 1923 р. Мистецької школи О.Новаківського, яка діяла на правах приватного мистецького закладу при підтримці Митрополита А.Шептицького¹⁵. І ось у воєнних умовах окупованого німцями Львова, здавалось би, всупереч усілякій логіці, проводяться заходи щодо організації Української Академії Мистецтв. Ініціаторами знову стають тепер мистці-емігранти, що з’їхались до Львова у роки воєнної завірюхи.

«Одні з них, – як згадує К.Звіринський, – прибули до Львова, втікаючи на схід від німців, інші — на захід від «совєтів».¹⁶

Всі вони були досвідченими, професійно вишколеними мистцями, в минулому – випускниками (а часто і викладачами) художніх вузів Києва, Харкова або мистецьких академій Західної Європи. Із собою вони принесли в художнє життя Львова не тільки досвід і традиції своїх шкіл, але й – що дуже важливо – невикористану педагогічно-творчу енергію, яка прагнула реалізації.

Слушна нагода трапилась незабаром. Восени 1943 р. окупаційна німецька влада із властивою їй цинічною безоглядністю почала «пристосовувати» існуючий вже у Львові художній навчальний заклад до актуальних потреб райху. З цією метою львівську Мистецько-Промислову школу, яка ще в липні 1943 р. на черговій звітній виставці студентських робіт¹⁷ показала значні успіхи і запал до подальшої педагогічно-творчої праці, у жовтні того ж року наказом «згори» було радикально перепрофільовано у т.зв. «Ваuwesenfachschule» («Будівельну профшколу»).¹⁸ Це означало, що українська творча молодь, яка прагнула продовжувати свою професійну мистецьку едукацію, фактично опинилась на вулиці. Цей вимушено створений раптовий обвал в українській художній освіті спричинився, з другого боку, до активізації сконцентрованих на той час у Львові українських інтелектуально-творчих сил.

Український Центральний Комітет (УЦК), очолений тоді на Галичині заступником В.Кубійовича, д-ром Костем Паньківським, висунув ініціативу заснувати у Львові Українську Академію Мистецтв, яка, – щоб не дратувати і не насторожувати окупанта, – мала діяти під прикриттям скромної офіційної назви «Вищі Образотворчі Студії» («Hoheren Kunstmalerfachstudien»). До викладання у новозаснованому навчальному закладі відразу знайшлись висококваліфіковані педагоги.

«Ніхто з нас... тоді ... не чекав дозволу, – згадує К.Паньківський, – але сам, із власної ініціативи і власного бажання переймав установу, в якій працював, для української держави, тієї, що «мусила» постати на наших землях...».¹⁹

У жовтні 1943 р. був оголошений набір до новоствореного художнього закладу, і в скорому часі відбулося відкриття Академії, яка розмістилася на двох поверхах неіснуючого нині великого будинку по вул. Театральній, навпроти Народного Дому (на місці того будинку, зруйнованого згодом бомбою, знаходиться сьогодні сквер, де діє мистецький «вернісаж»).

На відкритті Академії виступив з інавгураційною промовою її ректор Василь Кричевський, один із провідних мистців Наддніпрянської України, який незадовго перед тим прибув до Львова, евакуюючись із прифронтового Києва. У своєму виступі В.Кричевський виразно задекларував новостворену у Львові Академію Мистецтв, як спадкоємницю ідей та організаційних принципів діючої в 20-х роках у Києві Української Академії Мистецтв. Сьогодні можемо лише в загальних рисах охарактеризувати структуру і діяльність цього новонародженого у воєнному Львові художнього вузу, якому судилося життя хоча і безпрецедентно коротке (від жовтня 1943 р. по травень 1944 р.), проте інтенсивне, екстраординарне життя, перейняте сміливим творчим поривом його організаторів.

Понад півсотні студентів, які успішно здали вступні іспити до Академії, було розподілено по трьох відділах: малярства, графіки і скульптури. В системі викладання застосовувались новітні, випрацювані свого часу ще в київській Академії, методи професійної підготовки художників: був запроваджений структурний поділ Академії не за факультетами, а за принципом індивідуальних навчально-творчих майстерень, керованих авторитетними педагогами, кожен з яких мав власну концепцію творчого бачення.

Слід зазначити, що професорсько-викладацький склад новоствореного вузу відзначався високим рівнем фахової і педагогічної компетенції, який вповні відповідав вимогам вищого навчального закладу.

Його викладачі були досвідченими художниками, котрі на той час вже мали за собою довгі роки творчої і педагогічної праці. Цікаво, що всі були емігрантами із Наддніпрянської України, визнаними там і авторитетними мистцями, яких насильно вирвала з їх рідного творчого середовища хвиля революційних, а потім воєнних катаклізмів.

Ректор Академії, Василь Кричевський (1873-1952), – тоді вже сімдесятилітній «ветеран» української образотворчості, був відомий ще на початку XX ст. і пізніше, у роки пореволюційної «українізації», як один із активних діячів культурно-національного руху на Сході України. В минулому – професор заснованої в 1917 р. Української Академії Мистецтв, а потім – Архітектурного та Художнього інститутів у Києві, він мав неоціненну практику як педагог і керівник, а при тому був на рідкість інтелігентною людиною, тонким, вдумливим художником-інтелектуалістом, здатним підтримати творчий дух у новоствореному викладацькому колективі.

На малярському відділі Академії викладали три цікаві «расові» живописці, кожен з яких був яскраво вираженою індивідуальністю, – Михайло Козик, Михайло Дмитренко і Микола Азовський. Найстарший з них, Михайло Козик (1879-1947), – талановитий живописець, молодший ровесник і соратник В.Кричевського, був довголітнім викладачем живопису і технології малярства спочатку в Київському художньому училищі (1915-1925), згодом у Київському художньому інституті (1925-1932) та у Харківському художньому інституті (1932-1940). Був улюбленцем академічної творчої молоді, котра тягнулася до нього, як до мистця солідної малярської культури і прекрасного колориста, полотна якого сяяли ніжною перламутрово-голубою гармонією барв. Перебуваючи під час німецької окупації 1942 року в Харкові, М.Козик займав посаду ректора Харківського художнього інституту, де робив усе можливе, щоб рятувати людей та інститутське майно²⁰. І все ж прихід радянських військ до Харкова в 1943 р. загрожував М.Козикові неминучими репресіями з боку сталінського режиму. Так, восени 1943 р. він опинився «на еміграції» у Львові, де його твори, експоновані на 5-й виставці СУОМ, були відразу завважені і високо оцінені галицькою критикою²¹.

У Львові до викладання у новозаснованій Академії М.Козика запросив, імовірно, сам В.Кричевський, який добре знав його творчу і педагогічну діяльність ще з довоєнного періоду в Києві. Другим викладачем живопису в Академії був порівняно молодий (тоді тридцятип’ятилітній) Михайло Дмитренко, родом із Полтавщини. Він – один із талановитих послідовників Федора Кричевського, під керівництвом якого навчався у Київському художньому інституті (1926-1930), згодом (з 1934 р.) був його асистентом, а від 1936 р. – викладачем на посаді доцента рисунку в цьому ж інституті. До Львова прибув, посланий для агітаційно-оформлювальних робіт ще в 1939 р., під час першої совєтської окупації Галичини. З приходом сюди німецьких військ свідомо залишився у Львові, беручи активну участь в українському художньому житті. Був членом правління СУОМ, постійним учасником виставок цієї Спілки. Полотна його завжди виділялися міцною реалістичною пластикою крупних форм, завжди, однак, підпорядкованих умовному ритмові монументальних композицій. Це, властиве Дмитренкові, вміння мислити масштабними образами, його талант рисувальника і прекрасне володіння реалістичною формою могли послужити у Львові доброю школою для творчої молоді. Третім викладачем на живописному відділі був Микола Азовський (1903— 1947), мистець доброго професійного вишколу, талановитий портретист і майстер монументального малярства. Художню освіту отримав у Києві, в Українській Академії Мистецтв – тих найкращих перших років після її заснування, коли там викладали О.Мурашко, Ф.Кричевський, І.Падалка. Завершив навчання в 1930 р. під керівництвом Ф.Кричевського у класі монументального малярства. До Львова прибув, як і М.Дмитренко, в 1939 р., будучи вже утвердженим художником, що мав за собою ряд успішних виставок. Графічний відділ в Академії провадив сам Микола Бутович (1895-1961), один із загальновизнаних лідерів і репрезентантів української графіки на міжнародних виставках довоєнного періоду. Цей потомок давнього козацького роду на Полтавщині вписався в мистецьке життя Львова значно скоріше, ніж інші його колеги-викладачі. Як учасник визвольних боїв армії УНР, він вже в 1920 р. був інтернований до Польщі, звідки і почались його мандрівки по Європі. Навчався спочатку у Празі (в Академії мистецтв та Мистецько-Промисловій школі) і завершив фахову освіту в Ляйпцігу, де в 1927 р. закінчив Академію Графічних Мистецтв. Працюючи певний час у Берліні під керівництвом відомого українського мистецтвознавця В.Залозецького, в Українському Науковому Інституті, отримав солідну теоретичну підготовку. В мистецьких колах здобув високий авторитет як творець специфічного гротескно-експресивного стилю у графіці, автор серії міфо-поетичних образів на тему української народної демонології (альбом «Українські духи», Ляйпціг, 1924 р.). У Львові викладав графіку спочатку у тутешній Мистецько-Промисловій школі, а після розформування її, восени 1943 р., перейшов на викладацьку роботу до новоутвореної Академії Мистецтв.

На відділі скульптури тут викладав Сергій Литвиненко (1899-1964) – мистець відомий і авторитетний у Львові ще з довоєнних років, автор надмогильного пам’ятника І.Франкові на Личаківському цвинтарі. Подібно до М.Бутовича, був родом із Полтавщини, на Захід потрапив у 1920 р. разом з інтернованими частинами армії УНР. Фахову освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв (1924— 1929) як учень відомого польського скульптора КЛящки. Після короткого стажування в Парижі (1929-1930) з кінця 1930 р. активно працював і виставлявся у Львові. На час заснування тут Академії Мистецтв мав за собою вже солідну творчу практику, якою міг поділитися з молодцю²¹.

У приватних збірках Львова зберігся унікальний фотодокумент: групова фотографія викладачів і студентів створеної в ті воєнні роки у Львові Української Академії Мистецтв. Поруч із ректором в першому ряді бачимо на цій фотографії С.Литвиненка, М.Дмитренка, М.Козика, М.Бутовича та М Азовського²².

Професори  і студенти  заснованої в 1943 р. у Львові  Української  Академії Мистецтв. У першому  ряді зліва  направо: невідома,  М.Дмитренко,  С.Литвинович,  В.Кричевський,   М.Азовський, М.Козик,  М. Бутович.

Аналізуючи сьогодні творчі біографії згаданих викладачів Академії, кожен з яких був яскраво окресленою мистецькою індивідуальністю, можемо лише уявити собі, як багато міг би зробити такий професорсько-викладацький колектив для формування молодого покоління української творчої молоді, якби воєнні події і загроза нової більшовицької окупації не перервали діяльність цього вищого навчального закладу вже з самого її початку.

Наприкінці жовтня 1943 р. у зв’язку із наближенням фронту і наступом більшовицьких військ діяльність Української Академії Мистецтв у Львові було припинено. Викладачів і студентів евакуйовано до гірського містечка Криниця, на Західній Лемківщині (нині – територія Польщі). Там, в одному із церковних приміщень, відбувались подальші академічні заняття, продовжуючись (хоча і не в повному обсязі) аж до травня 1944 р. Викладачі Академії, вихідці із Наддніпрянської України, добре обізнані з діями більшовицького репресивного режиму, першими почали покидати Криницю, емігруючи у різні країни Західної Європи – до Німеччини, Австрії, Франції, а звідти – до США (М.Бутович, М.Дмитренко, С.Литвиненко), до Венесуели (В.Кричевський) та Аргентини (М.Азовський). Там, на чужині, кожен з них мав принаймні можливість продовжувати творчу працю для культури свого народу, беручи активну участь у мистецькому і громадському житті української діаспори²³. Не відважився виїхати на Захід лише М.Козик, котрий почував себе в мистецтві до певної міри традиціоналістом, пов’язаним усіма своїми коренями з рідною землею, з її тематикою і творчим спадкоємством. За ці патріотичні почування заплатив дорого: його, талановитого мистця і педагога, котрий мав за собою 28 років самовідданої викладацької роботи, виховавши за цей час сотні молодих художників, було на довгі роки цілковито витерто з історії українського мистецтва, позбавлено присвоєного йому ще в Харківському художньому інституті звання професора, виключено зі Спілки художників України та заборонено викладати у художніх вузах²⁴.

Творчі долі та імена студентів, які в ті воєнні роки навчалися в Українській Академії Мистецтв у Львові, відомі нам нині лише частково. Серед них – знаний у Львові художник і педагог, нині покійний Карло Звіринський²⁵, також Микола Батіг – згодом довголітній науковий співробітник Національного музею у Львові, і Михайло Дзиндра (рідний брат львівського мистця Євгена Дзиндри) – талановитий скульптор, творець модерної пластики, яку останніми роками привіз на Батьківщину, до Львова, зі США, де проживав і творив на еміграції по війні. До Сполучених Штатів Америки виїхали також Богдан Божемський та Юрій Соловій – тонкий, інтелігентний художник, автор вишуканих у кольорі абстрактних малярських полотен.

Не сумніваємось, що список цей з часом, в міру появи відповідних автобіографічних публікацій, буде продовжено. Нині, однак, для нас важливий, передусім, сам факт заснування в окупованому, воєнному Львові Української Академії Мистецтв. В невідрадних умовах того часу акт цей був, без перебільшень, героїчним подвигом багатьох тогочасних діячів української культури, а для нас нині є свідченням живучості творчого духа нації.

І ще одно: факт цей назавжди увійде в історію українського вищого художнього шкільництва, як один із тих яскравих епізодів, в котрих переконливо виявилась спадкоємність культурних, освітянських надбань Галицької і Наддніпрянської України, а також – єдність ідейно-творчих позицій усієї передової української інтелігенції в її незборимих, інколи драматичних змаганнях за створення національної вищої художньої школи, як запоруки тяглості вікових мистецьких традицій народу і кузні його молодих художніх кадрів.

______________________

¹ У вітчизняній мистецтвознавчій літературі цей навчальний заклад згадується під назвою «Вищі Образотворчі Студії», яка є не зовсім точним українським перекладом назви, що була офіційно вживана за часів німецької окупації Львова: «Hoheren Kunstmalerfachstudien» (Див.: Гординський С. Мистецька освіта. Мистецтво українське. – Париж, Мюнхен, 1965, т.20).

² Тарнавський О. Літературний Львів 1939-1944: Спомини. —Львів, 1995, с.89, 131-132.

³ Голубець М. Вистава Спілки Українських Образотворчих Мистців. // Львівські вісті, 1941, 23 груд. с.2,

⁴ Тарнавський О. Там само, с.124.

⁵ 3віринський К. Мистецько-Промислова школа у Львові: Спогад. – Альманах 95-96. Львівська Академія Мистецтв: Мистецький науково-популярний ілюстрований щорічник. — Львів, 1997, с.68.

⁶ Цікава деталь: портретні зображення акторів цього спектаклю і графічне оформлення його програми виконав тоді Семен Грузберг, прибулий до Львова зі Сходу мистець єврейського походження, життя якого галицькі культурні діячі врятували від німецької влади, прикриваючи його під прізвищем «Грузбенко».

⁷ Заяць І. Володимир Ласовський. У першу річницю смерті. — 36.: Володимир Ласовський. Торонто, 1980, с.11.

⁸ У цьому ж приміщенні, як згадує К.Звіринський, відбувались вступні іспити до новоорганізованої у Львові Української Академії Мистецтв. Нині у цьому будинку міститься Бальнеологічна лікарня.

⁹ Тарнавський О. Там само, с. 86-87.

¹⁰ Каталог-альманах III виставки Спілки Праці Українських Образотворчих Мистців, 1942 (Вступ, ст.: І.Іванець та С.Гординський,Львів, 1943, с.ІУ.

¹¹ Городецький І. Михайло Мороз: Золотий ювілей мистецької праці (1925-1975), – Визвольний шлях, (Лондон), 1976, ч.2, с.243.

¹² Див.: Каталог-альманах III виставки Спілки Праці Українських  Образотворчих Мистців, Львів,1943.

¹³ Звіринський К. Мистецько- Промислова школа у Львові: Спогад. Львівська Академія Мистецтв: Альманах 95/96. Львів, 1997, с.68.

¹⁴ Скороч.: Бен. Виставка Промислово- Мистецької школи у Львові. – Краківські вісті, (Краків), 1942, 18 серпня, с.5.

¹⁵ Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові як феномен відродження національного художнього шкільництва у Галичині. /зб. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: До 75-ліття заснування: Наукові статті, каталоги, виставки. – Львів, 2000., с.3-35.

¹⁶ Звіринський К. Мистецько- Промислова школа у Львові: Спогад. – Львівська Академія Мистецтв: Альманах 95/96. Львів, 1997, с.68.

¹⁷ М.М. Де виростають майбутні майстри: Річний огляд праці Мистецько-Промислової школи. //Наші дні, (Львів), 1943, – ч,7, с.8-9.

¹⁸ Подібна тактика ліквідації шляхом «реорганізації» буде згодом широко практикована тоталітарним совєтським режимом в українських вузах, особливо на західних теренах України.

¹⁹ Паньківський К. Роки німецької окупації. Нью-Йорк, 1965, с.430.

²⁰ Волошин Л. Учень Пимоненка, товариш Холодного. – Просвіта, (Львів), 1997, ч.2, с.З.

²¹ Драган М. Третя виставка Спілки Українських Образотворчих Мистців. – Наші дні, (Львів), 1943, ч.2, с.8-9.

²² Через невиразність фотографії сумніваємось, хто сидить справа від В.Кричевського біля М.Козика. Скоріш усього, це М.Азовський, або ж тодішній директор Інституту Народної Творчості – о.Сапрун, який в тих роках підтримував активні контакти з Академією.

²³ Книга творчости українських мистців поза Батьківщиною. – Філадельфія, 1981, сс. 16-150, 203, 264.

²⁴ Проживаючи останні роки свого життя на Заході України, М.Козик неодноразово робив спроби реабілітувати себе, відновити у професорському званні та отримати дозвіл на викладання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Йому було відмовлено. Усунений із русла тодішнього офіційного художнього життя, відкинутий своїми колишніми колегами із Києва і Харкова, художник раптово помер у Львові в січні 1947 року.

²⁵ Усним спогадам світлої пам’яті К.Звіринського, що були занотовані мною ще в 1993 р., завдячуємо ряд інформацій, приведених у даній статті.