Нарікати на мовну колоніальну спадщину України в часи Незалежності стало для наших інтелектуалів добрим тоном, визначальним трендом, ба більше – священним обов’язком. Для усіх без винятку, хто зачіпає цю болючу тему (включно і з автором цього тексту), бідкання щодо упослідженої української мови, нагородження її епітетами «телячої», «бидлячої», «селючої», «хлопської», «рагулячої», «когутячої», ба навіть «рабської», «чорної» чи «негритячої», як віддзеркалення реального ставлення до неї найширших верств «білих», «багатих» і «культурних» російськомовних «панів», стало доволі звичною, навіть банальною справою.
Українська мова в Україні й надалі відіграє доволі кепську роль «бідної родички» у власній хаті, бідної у прямому розумінні цього слова. Хто володіє майже всіма капіталами і матеріальними багатствами в Україні, хто купує найдорожчі й найвишуканіші автівки й товари, хто користується послугами найрозкішніших салонів, хто ходить вечеряти у «Велюр», хто може дозволити собі путівки на Мальдіви, Домінікани, Куршавель і т. д.? Питання риторичне. Ну, і аби дуже коротко й дуже дохідливо: кому навіть у майже цілковито україномовній Галичині, і зокрема у Львові, належить у масі своїй великий бізнес? Можливо, тим, для кого українська мова рідна? Звичайно, що ні. Вулична торгівля, дрібні крамнички, дрібні послуги, ремонти помешкань etc. – так, це україномовна сфера, а там, де починають крутитися великі гроші, – це вже, вибачте…
Та й загалом соціологічні дослідження років Незалежності свідчать про те, що російськомовні громадяни заробляють в Україні більше, аніж україномовні. І це стосується не лише промислових районів Півдня і Сходу, де зарплатня на великих металургійних підприємствах і шахтах, зрозуміло, значно більша, аніж у сільськогосподарських галузях Львівської чи Тернопільської областей. Це стосується фактично усіх сфер ринку праці, де власне мовний чинник спричиняє нерівність в оплаті праці, звичайно ж, на користь російської мови. Можливо, новий закон «Про забезпечення функціонування української мови» у сферах обслуговування населення внесе деякі корективи у цю тенденцію. Зрештою, наступні три роки це мають показати.
Але, здається, я знову починаю, як зазвичай, посипати голову попелом і перемелювати те, що вже було сотні й тисячі разів перемелене. Тож гляньмо на цю проблему трохи з іншого боку. Років із 40-50 тому в Білорусі носіїв білоруської мови називали «вонючая деревня», а вже останніми роками «вонючие интеллигенты», приблизно така ж сама тенденція простежується і в Україні, бо ще в радянські часи був крилатий вислів про те, що українську мову в Києві можна було почути лише на Бессарабці і у Спілці письменників України. Отож, не викликає жодних сумнівів, що носіями гарної української мови у Києві, Наддніпрянщині й будь-де поза межами Західної України є люди культурні, освічені, моральні, духовні, такі, як, наприклад, телеведуча «Громадського» Мирослава Барчук, яка розповіла про свою життєву психологічну травму через цькування її за українську мову зі самого дитинства, або політолог Віктор Таран, який згадує про аналогічні цькування і кпини з його української мови в школі й у виші. І це все, зважте, у Києві, а що вже казати про Харків, Одесу чи Запоріжжя.
І таким високоосвіченим і високодуховним людям протистоїть відверта голота, хоча й з посадами, політичним впливом і баблом, тому стає аж занадто зрозумілим, що всі попередньо наведені епітети щодо носіїв української мови можна зі стовідсотковою впевненістю переадресувати у протилежний бік, а саме: російськомовним «панам», бо це саме вони – носії недолугої, кепської, покаліченої, хохляїзованої російської мови, є насправді отим бидлом, рагулями, когутами, селюхами, але вже без лапок. Міф про «культурну» російську мову в Україні і «безкультурну» українську – це міф із міфів.
Російська мова усіляких упосліджених інтелектуально і морально кив, дубінських, бужанських, портнових – ім’я їм легіон – з потужним хахляцьким акцентом, з кричуще некультурною лексикою – це явна ознака деградації, психологічної дезадаптації, якщо не цілковитої олігофренії. Російська мова в Україні – це здебільшого мова (як би це нікого не образити) людей, які не занадто полюбляють читання книжок (навіть російських), а натомість аж занадто полюбляють вживання напоїв, заборонених до продажу з 23:00 до 10:00. Це мова більшості злочинців і шахраїв, від дрібноти й до високопосадовців, які наживаються на бідах українського народу, це мова відвертих ворогів України.
Якщо б ми мали можливість провести в Україні серйозне соціологічне дослідження щодо того, яка мова – українська чи російська – є рідною для більшості злочинців, алкоголіків, наркоманів, шахраїв, тих, хто чинить насильство у своїх родинах, тих, хто кидає дітей напризволяще, і т. д. і т. п., то хто би сумнівався у висліді такого дослідження. Так, звісно, є і серед україномовних алкоголіки, наркомани й злодії, а також існують незаперечні тенденції, які видно навіть неозброєним оком.
Як би нам із міркувань політкоректності не хотілося заглушити, заретушувати відверту боротьбу не на життя, а на смерть між українською і російською мовами в Україні, ця боротьба нікуди не зникне. І тема ця насправді невичерпна, ба більше, з огляду на останню, вочевидь, ретельно зрежисовану Кремлем і його посіпаками в Україні навалу ворожих дій, спрямованих проти закону «Про забезпечення функціонування української мови» і внесених Кабміном поправок до українського правопису. Але тут хотілося б зупинитися лише на одному окремому, вузькому аспекті цієї теми, а власне, на важкості переходу з російської мови на українську для тих, хто цього щиро прагне, або лишень вдає, що прагне.
Українська мова в Україні у тих сферах, де вона законодавчо закріплена, є просто такою собі банальною роботою. Бо частину нашого життя ми працюємо, а інша частина нашого життя призначена для відпочинку. У сфері державного управління від найвищого до найнижчого рівня, у законодавчій, освітній, інформаційній, деяких інших сферах без перебільшення для дев’яноста відсотків працівників (за винятком Західної України) українська мова – це такий собі обтяжливий спецодяг, який після роботи хочеться якнайшвидше скинути й жбурнути подалі, натомість одягнувши зручний халат і пантофлі. Або водолаз, який у скафандрі й шоломі працює під водою, коли він виходить на суходіл, і йому б заманулося й далі перебувати у цьому скафандрі, йти кудись до супермаркету чи на вечірку, то на нього інші б дивилися принаймні підозріло.
Та й у процесі самої цієї обтяжливої роботи, якщо якимось чином випадає вільна хвилинка чи навіть декілька секунд, то у свідомості закоренілих російськомовних одразу на рівні рефлексу спрацьовує спеціальний «тумблер» перемикання на російську. Я, напевно, останні тридцять років майже щодня приблизно 3-4 години на день дивлюся телевізор (маю такий гріх), і за цей час був свідком принаймні двох десятків ситуацій, коли внаслідок якогось технічного форс-мажору чи несподіваного увімкнення після рекламного блоку лунає російська мова тих журналістів, які щойно так гарно на камеру щебетали українською.
Відома телеведуча каналу «1+1», родом зі Львова, етнічна українка на сто відсотків і на сто відсотків україномовна під час прямого включення, думаючи, що її не чують глядачі, хапається обома руками за свої навушники і волає: «Нічіво ні слишна!» Але це вже на тему «з вовками жити», а щодо телевізійників киян, харків’ян і т. п., там і говорити дарма. Це цікавий феномен – ведучі ранкових програм на усіх без винятку українських телеканалах годинами говорять українською, говорять швидко й навіть непогано, але щойно випадає якась позаефірна хвилинка – миттєво переходять на російщину.
Єдиний нетиповий випадок за всю історію моїх телеспостережень стався нещодавно, я аж підскочив від несподіванки, і хочу, аби це горде ім’я прозвучало на всю Україну. Під час прямого включення з Вашингтона про інавгурацію Байдена зник ефір і майже одразу відновився, а журналістка Ольга Кошаленко, думаючи, що вона поза ефіром, спілкувалася зі своїм режисером українською. Маю досвід почутої позаефірної російщини і з українських закордонних радіостанцій, зокрема славнозвісних «Голосу Америки», «Радіо Свобода» і ВВС. Журналіст Любко Петренко розповідав, що, коли він працював у Німеччині в українському бюро «Німецької хвилі», то, окрім нього, усі тамтешні журналісти поза ефіром спілкувалися лише «на опщєпанятнам». Це так обурило німецьке керівництво радіостанції, що цим журналістам була висунута вимога на роботі і поза ефіром спілкуватися українською, але, здається, це знаного успіху не мало. Журналістка «Радіо Люкс» Юлія Сенишин, будучи на практиці в Лондоні в українській службі ВВС, розповідала, що за весь цей час не почула в ньюзрумі жодного разу іншої мови, окрім російської.
Про журналістів доста, тепер трохи про вчителів. Наводжу дослівний фрагмент з повідомлення на УП: «У більшості українських шкіл простір спілкування є двомовним. У той час, коли уроки проводяться українською мовою, на перервах учні та вчителі спілкуються російською. Такими є результати дослідження, проведеного Інститутом української мови. Винятком є освітні заклади в західних областях. Про ситуацію розповіла кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ Оксана Данилевська під час Національного круглого столу «Мова»: «…правило має бути одне, загальне для всіх: якщо це школа з українською мовою навчання, то, безумовно, вчителі мають користуватися цією мовою, не демонструючи подвійних стандартів, коли вони у класній кімнаті користуються українською, а лише лунає дзвоник, виходять у коридор і перемикаються на російську».
А перемикає їх на російську оцей чарівний «тумблер» виходу з некомфортної зони у зону комфорту, хоч не надовго, бо ж треба хоч трохи надихатися «свіжим» повітрям перед тим, як знову зануритись у сперту й задушливу «хохляччину». І ще один цікавий випадок із нещодавніх. Чільним українським публічним політикам завше треба бути на сторожі, але від проколів ніхто не застрахований. Хто б міг подумати, що на летовищі якогось забутого Богом міста Гуаякіль в Еквадорі, дорогою на Галапагоські острови, з’явиться підступний телефон з камерою, який зафіксує, як у родині Порошенків спілкуються російською. Безумовно, Порошенко зараз є провідним проукраїнським політиком, діяльність якого незаперечно корисна для України, а мова спілкування в родині – це приватна сфера, але ж ну хоча б для покращення далеко не досконалої української мови Марини Порошенко, яка їй конче потрібна для роботи у Київраді, не можна «па пріколу» спілкуватися українською не лише перед камерами телеканалів, а й вдома? Хоч трісни, не дає оцей проклятий «тумблер».
Ну і останній просто вбивчий приклад. Це насправді драматичні кадри. Адвокат Юлії Кузьменко, незаконно утримуваної під вартою у справі вбивства журналіста Павла Шеремета, Владислав Добош, явно на сто відсотків україномовний, у несамовитій люті починає говорити російською. Дуже правильний патріотичний українець з гарною українською мовою. Як таке можливо? І чи не мав рації українофоб з українофобів, лавреат Нобеля Йосиф Бродський, коли писав: «Только когда придет и вам помирать, бугаи, будете вы хрипеть, царапая край матраса, строчки из Александра, а не брехню Тараса».
Утім, здається, ситуація не така вже й розпачлива і трагічна. Невиліковне підспудне російське мовне нутро багатьох етнічних українців зникне, «як роса на сонці», коли їм на зміну прийде, неодмінно прийде, нове покоління освічених, розумних, моральних молодих українців, яких зараз обмаль, але яких, безумовно, побільшає в майбутньому. Українська мова поза межами Західної України у сфері живого спілкування нині не є функціональною, її тут важко застосувати, вона є такою собі нікому не потрібною розкішшю. Артур Шопенгауер, бажаючи якомога дохідливіше змалювати непридатність істинного філософа для реального матеріального життя, порівняв цього філософа з телескопом у театрі.
Українська мова є зараз тим самим непридатним телескопом у театрі, театрі жалюгідних картонних фігурок усіляких медведчуків, рабиновичів, шуфричів, дубінських, шаріїв та решти усілякої сволоти. Але щойно заваляться стіни й стеля цього театру, поховавши під собою назавжди ці нікчемні фігурки, об’єктив цього телескопа опиниться просто неба – вічного, глибокого, неозорого та безкрайого, і нарешті буде виконувати ту місію, для якої він і був створений, – видивлятися далекі, сяючі, величні зірки майбутнього України.
08.02.2021