Саме культура дає відповідь на одне дуже важливе запитання: «Хто ми є?»
Уляна Мороз від 2017-го року працює на посаді директорки-художньої керівниці Львівського обласного академічного театру ляльок. Пані Уляна має три вищі освіти: режисер драматичного театру (КНУТКІТ ім. І. Карпенка-Карого), художник художнього текстилю (ЛКДУМ ім. І Труша), художник-графік, оформлення книги (УАД). У 2007–10-х рр. була режисеркою-постановницею у Львівському обласному академічному театрі ім. Ю. Дрогобича, де здійснила постановки: «Суперники» М. Манохіна, «Бременські музиканти», «Замок Броуді».
Від 2007-го по 2016-й рр. була головною режисеркою фестивалю середньовічної культури «Тустань». З 2008-го року організувала фестивалі: авторської пісні «Бескиди» та «Героїчна Тустань», а у 2008, 2014, 2015 – зрежисувала фестиваль «Зашків». З 2010-го по 2017-й роки – організатор і керівник Майстерні «Мистецький простір».
Уляна Мороз має у своєму творчому доробку низку вистав, серед яких документальні драми: «Двадцятилітні», «Кордон», лялькові вистави: «Ляльковий вертеп», «Чому Кіт не з’їв мишу», «Князь Данило і його блазень Олелько» (за Ю. Винничуком), драматичні: «Чарівне зілля львівського аптекаря Яна Піпес- Поратинського», «Золота любов».
2020-го року Львівська міська рада відзначила діяльність Уляни Мороз премією як «Кращого менеджера в галузі культури».
– Пані Уляно, тепер Театру ляльок доводиться працювати в непростих умовах воєнного часу. З початку повномасштабного вторгнення ваш театр відкрив двері для численних біженців з усієї України, актори театру взяли участь у волонтерській діяльності. Дехто з біженців був залучений до театрального процесу. На матеріалі розповідей людей, які були вимушені покинути свої домівки через війну та окупацію, драматург Андрій Бондаренко написав п’єсу «Шмата. Одного вечора у бомбосховищі». Скажіть, будь ласка, цей драматичний досвід відкрив для вас інші шляхи розвитку театральної діяльності? Також колектив Львівського театру ляльок можна привітати з вдалою колаборацією з колегами з Харківського театру ляльок, нещодавно в Харкові відбулася прем’єра «Вертепу». Могли би ви трохи розповісти й про цю співпрацю?
– Львівський театр ляльок від початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України став шукати формат роботи, який буде корисним для людей. Тому що театр існує для людей, і якщо рівень людських потреб опускається до найнижчого рівня піраміди Маслоу: від культури до забезпечення базових потреб: безпеки, ночівлі, харчування, туалету, – значить театр має бути з людьми! І всі працівники нашого театру були залучені до цього процесу, всі допомагали біженцям – з одного боку, це нас дуже об’єднало, з іншого – випалювало.
Тоді ми вирішили віднайти формат, який допоможе нам бути корисними і на території культури. Так в нашому театрі народилося три актуальних проєкти. «Шмата. Одного вечора у бомбосховищі»: ми шукали творчий формат, за допомогою якого можна було зняти навантаження від роботи, якою ми переймалися весь час. Ми вже більше не могли плакати, ми хотіли створити виставу в гумористичному жанрі, щоб через гумор дати вихід наболілому, вихід накопиченій люті проти російських окупантів. І форма вистави «Шмата. Одного вечора в бомбосховищі» – це плід творчого пошуку відповіді на питання: А хто ми є? Що таке довіра в суспільстві один до одного? Що нам допоможе вийти з цих совкових кіл недовіри, пасивної агресії, байдужості? Як будується громадянське суспільство? І це мало бути створено з актуальним гумором.
Уляна Мороз із лялькою до бейбі-вистави "Веселі Ангелята", за книжкою Марічки Крижанівської, режисура і сценічна адаптація Уляни Мороз, художник Єлизавета Черкес.
Проте, першою виставою, яка повертала нас потроху до творчості стала вистава «Сонячне небо», яку поставила режисерка Ірина Запольська, котра була і автором ідеї, автором декорацій, і також вона підбирала музику до своєї вистави. Вистава відбувається без тексту, за допомогою музичного ряду виникає набір ненав’язливих образів, який допомагає занурити дітей у майже медитативний спокій, ми наче огортаємо їх опікою, щоб в дітей створилося відчуття безпеки. «Сонячне небо» гралося одразу в бомбосховищі, таким чином, хід вистави не залежав від повітряних тривог. Якщо під час тривоги приходило більше людей, то просто в нас було більше глядачів. І коли після вистави ми запитували в дітей: «А про що була вистава?» Діти казали: «Про щастя!» І це було однією з ознак, наскільки потрібною та своєчасною була ця вистава. Прем’єра «Сонячного неба» відбулася до Дня театру для дітей 20-го березня 2022-го року. На першій репетиції, коли пролунала ця музика, і ми почали рухатися, ці емоції, що звільнялися зі втомленого тіла, вони були надзвичайними!
Таким чином народилися два перших проєкти.
Третій проект народився вже восени 2022-го року, коли ми зателефонували до Харківського театру ляльок і запитали, чи можемо ми їм якось допомогти. І харківські колеги розповіли, що в них злетів весь репертуар. Вони попросили, що якщо ми зможемо знайти кошти і можливість, щоб Харківський театр ляльок поставив у Львові нову виставу, що варто створити таку колаборацію. І харків’яни запропонували формат режисерської лабораторії, в результаті цього партнерства народився «Вертеп».
Сама форма вертепу дуже живуча, вона прожила багато сотень років, тому що демонструє завжди актуальне і найважливіше: вона карає зло і дає надію, що Вища сила з нами. І оця можливість покарати зло, оця впевненість, що зло буде покаране, – це є однією з найважливіших рис вертепу. І в харківській колаборації із режисеркою Оксаною Дмітрієвою було привнесено справжнє відчуття цієї страшної і безглуздої війни. Наші львів’яни навіть казали, що «ця вистава, вона така «чорна», хочеться світла», але для Харкова це – реальність. Нам хочеться світла, а їм хочеться перетворити цю жорстоку і агресивну реальність на образ, символ. І цей «Вертеп» народжує, перетворює це агресивне середовище в надію. І набір образів і символів, створених художником Костянтином Зоркіним, які були вирізані з дерева та через намиста, що змінюють свої образи: від пуповини до нитки спасіння, або перетворюються на крила та кров. Цей проєкт дав нам величезну творчу синергію, об’єднав наші колективи, подарував відчуття, що ми можемо бути корисні навіть тоді, коли проєкт безпосередньо не залишається у нашому театрі.
Очевидно, що війна змінила ставлення до творчості, тому що тепер ми маємо значно менші ресурси, ми маємо значно менше часу на опрацювання й обмірковування певних моментів. Можливо, ці проєкти не були занадто глибокими чи скрупульозно продуманими, але вони були потрібні колективу. Хочеться вірити, що вони потрібні так само і глядачам.
Уляна Мороз на тлі музейної колекції ляльок, створених з 1950-х років до перших вистав театру ляльок Сергієм Сташенком.
Для нас як для театру ляльок дуже важливо залишатися в межах цього виду мистецтва, де головною "силою" є оживлення предмету, оживлення ляльки. Війна змусила нас трохи спростити процес виготовлення ляльок, ми не мали часу естетизувати, механізувати, придумувати нові технології чи робити складні ляльки. Реквізит «Сонячного неба» взагалі складають тазики, кульки і тканини, за допомогою яких створюються образи.
У «Шматі» є лише одна лялька – собака і декорації на сітці. У «Вертепі» задіяно вже трохи більше декорацій, і там є ящики з-під снарядів, в які вмонтоване світло. Там є достатньо складний трон й скульптури, вирізані з дерева. Проте, це все одно достатньо спрощено.
Велика заслуга наших творчих досягнень у цих трьох виставах полягає в тому, що були залучені люди не тільки з основного колективу, а й вимушені переселенці, які опинилися в прихистку театру. І в «Сонячному небі», і в «Шматі» були зайняті студенти Київського університету театру та кіно, лялькарі, була запрошена актриса із Запорізького театру. Ці люди привнесли у створення вистав щось своє неповторне, щось особистісне.
– Чи робота в прихистку об’єднала колектив?
– Я би сказала, що ми відчували себе дуже цілісно, ми перебували на дуже високому рівні довіри одне до одного, ми готові були довірити одне одному своїх дітей, своє життя, у буденному процесі зазвичай немає такої потреби. Ми сподіваємося, що це відчуття близькості, яке ми відчули в нашому колективі під час роботи з біженцями, воно має зберегтися. Ми єдині були не тільки з колективом, а й з людьми, які проживали в прихистку.
Добре, що всі допомагали нам організувати цей непростий процес, як розташувати багато людей у приміщенні, неадаптованому для проживання, для ночівлі, для прання величезної кількості постільної білизни, для душу, для приготування їжі, – все це вимагало надзвичайно багато сил.
– Які ви тепер бачите перспективи театрального процесу в Україні в умовах війни? Відвідування театру може стати психологічними ліками для людей, які вже перебувають на межі через пережитий травматичний досвід? Колективна творчість на прикладі створення «Шмати» також може допомогти людям повернутись до себе? Театр сьогодні дуже потрібний нам всім.
– Це дуже важливе питання, і дуже важливо, щоб усі державні інституції зрозуміли, яку силу має культура, тим більше в умовах таких важких загострених стресових ситуацій і катаклізмів, які принесла з собою війна.
Саме культура дає відповідь на одне дуже важливе запитання: «Хто ми є?» і «Якою є візія нашого спільного майбутнього?». Культура – це те, що формувало і об’єднувало нас віками, дало можливість не розчинитися, коли не мали своєї держави. І це не є якоюсь константою. Як ми змінилися від 24 лютого 2022-го року? І ми вже точно інші, ніж ті, якими ми були до початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України. І ми маємо знайти нову ідентичність, сенси, що здатні нас об’єднувати, нову цінність у нашій країні, в свободі, у волі висловлюватися, у відчутті гідности. І всі ці питання відносяться до сфери культури.
Про що має говорити сьогодні театр? Яким чином він має давати відповіді на всі ці питання? Яким чином театр може підтримати людей у ці складні часи?
Найсумніше, коли театри вважають, що найважливіше для них – це заробити гроші, тому вони демонструють лише якісь добре перевірені старенькі комедії, де застосовуються якісь банальні жарти, геги, тільки щоб був хороший збір.
Важливо втримати театральні заклади на плаву, бо зараз чимало українських театрів взагалі простоюють, колективи недоотримують заробітну платню, люди не мають за що закрити своїх елементарних потреб, вони йдуть працювати до інших галузей. Сфера культури тепер втрачає велику кількість кадрів. Багато молодих акторів пішли на фронт, а жінки з дітьми виїжджають за кордон. І за цих умов культурні інституції треба зберегти, тому що війна колись закінчиться, і тоді виявиться, що в цій галузі немає кому працювати. Просто досвідчених професіоналів вже не вистачатиме.
Проте, з іншого боку, чи використовує сфера культури всю силу, яку має, для того, щоб ми перемогли у цій війні? Що ми можемо, як культурна інституція, як команда професіоналів дати людям?
Уляна Мороз із проєктом дитячого театру "Юрашки", котрий збирав кошти на лікування дівчинки з відсутністю зору.
Нехай це буде комедійна вистава, нехай це буде легкий жанр або музичний формат. Але нехай це стане якимось чином відповідями на питання: Хто ми сьогоднішні? Що об’єднує нову велику Україну? Якою ми хочемо бачити Україну через 50–100 років? Чим ми єдині, яку суперсилу єдності ми отримали такою дорогою ціною, ціною величезної кількості жертв? Тому це є однією з місій мистецтва.
Інша місія театру – це допомогти пережити травматичний досвід. Такі кейси має, наприклад, ізраїльський театр, де колективи працюють вже з посттравматичним синдромом, зокрема і з дитячими психотравмами, і ми можемо перейняти цей досвід, ми можемо створювати свій. Ми можемо робити колаборації з психологами і шукати свої способи мистецького висловлювання, мистецького занурення, мистецької можливості дистанціюватися від травми і відділити її від себе.
Наведу маленький приклад: коли ми поставили «Сонячне небо», психолог пояснила нам, що асоціації, які виникають у травмованих дітей у процесі спостереження за мистецьким твором – це перший крок для звільнення дитини від травматичного досвіду.
На початку вистави на сцені лежать актори, накриті прозорою тканиною. Й коли до залу зайшли діти з евакуйованого харківського сиротинця, перше, що вони сказали: «це трупи…». Потім одна дівчинка років чотирьох з цього ж сиротинця схопила тазик зі сцени, вдягла собі на голову і сказала: «Це моя хатка!» І ніхто з акторів, при тому, що в них були обмеження, вони не могли говорити на сцені, вони не могли вмовити дитину зняти той тазик, вони й просили її, давали дитині кульки, пропонували якісь інші обє’кти, щоби переключити її увагу. Проте, у дитини була настільки сильна потреба закритися в безпечному просторі, що вона використала цей тазик для імітації затишку й безпеки. І, з одного боку, для нас як для творців досвід цієї вистави з участю дівчинки з сиротинця був шокуючим, тому що ми закладали в неї зовсім інші сенси та образи.
Психолог пояснила нам, що перетворення цих травматичних образів на певне мистецьке втілення дасть дітям інший досвід, ніж той травматичний, з яким вони приїхали до Львова, адже люди встануть з-під цієї тканини, оживуть, будуть рухатися, перетворять цю тканину в небо. А потім у воду.
Культурні проекти, зокрема театр, можуть створювати обличчя сучасної України в світі, і це також великий обсяг роботи, який створює бренд України і від якого залежить активність залучення інших країн у нашу перемогу.
Тому театр потрібен. Потрібен театр актуальний, живий, театр, який формуватиме сьогоднішнє суспільство. А не суспільство зразку часів Старицького чи Кропивницького, коли існувала тисяча обмежень: що можна говорити, а що не можна говорити, тому що матриці столітньої давнини з їхніми обмеженнями та їхніми травмами не можна переносити на сучасного глядача без переосмислення й говорити: «Тішся! Забудь про війну!»
Уляна Мороз із лялькою Орестою з вистави "Засвітнє танго" за мотивами роману Юрія Винничука «Танго смерті», режисер Уляна Мороз, художниця Інесса Кульчицька.
– У театрі з’явився дуже цікавий експериментальний майданчик «Нижній Зал», який дає можливість демонструвати вистави й ховатися від бомбардувань водночас, також тут проходять фестивалі й концертні виступи. Чия це була спочатку ідея створити такий новий незвичайний простір? Які ще цікаві заходи плануються на цій сцені в найближчі місяці? У січні, наприклад, в цьому просторі відбувся чудовий фестиваль «Розколяда в театрі ляльок», який проходить вже втретє. Чи є в творчих планах цього театрального сезону проведення ще подібних заходів?
– Нижня сцена Львівського театру ляльок – це простір, в якому в 1990-х роках зароджувалася українська андеграундна музика, звідти, із клубу «Лялька», вийшли «Скрябін», «Океан Ельзи», «Мертвий півень», Тарас Чубай і «Плач Єремії», це була така тусовка, яка гуртувалася навколо Маркіяна Іващишина. І це була велика командна сила, яка творила нову українську рок-музику зразка 1990-х років.
Для нас, покоління 40–50-річних, згадування про той клуб зараз має присмак ностальгії: «А пам’ятаєш «Ляльку»? «А ти бував у «Ляльці»? Команда «Ляльки» була дуже міцною субкультурою у Львові.
Пізніше цей простір вилучили у театру і віддали у пряму оренду іншим орендодавцям, і концепція використання простору тоді дуже сильно змінилася. Там було організовано клуб-караоке, можна сказати “ватного”, спрямування. І коли я стала директоркою Львівського театру ляльок, постійно воювала з цим клубом, тому що там реально фізично били людей, які протестували проти цього дикого рашизму.
Коли нам вдалося позбутися того караоке, ми стали шукати новий формат для цього простору й визначили його як майданчик камерно-експериментальних культурних заходів. Тут можуть існувати як музичні гурти, так і театральні проекти, сценічні читання п’єс, ательє драматургії, яким керує наш завідувач літературною частиною театру Андрій Бондаренко. Також тут можуть створюватися інші театральні експерименти, щоби цей майданчик був максимально відкритий, щоби ми могли провадити тут різні заходи.
– Пані Уляно, наскільки мені відомо, ви спочатку навчалися за фахом як художник-графік, а потім пішли вчитися на режисера. Чи виникає інколи бажання займатися й художньою творчістю? Чи саме режисерська діяльність захопила вас найбільше?
– Так, спочатку я навчалася в Коледжі декоративного і ужиткового мистецтва ім. Івана Труша, за спеціальністю “художній текстиль” та в Українській академії друкарства і графіки за спеціальністю “оформлення книги”, а потім я здобула другу вищу освіту в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого за спеціальністю “режисура драматичного театру”.
Звісно, мені хочеться займатися також і художньою творчістю, й працювати як режисер. У Львівському театрі ляльок я поставила спектакль «Засвітнє танго» і бейбі-виставу для дітей від 0 до 3-х років «Веселі ангелята». І планую ще ставити різні вистави, тому що займатися творчою роботою для мене як для митця є життєво необхідно.
Директорство для мене це теж мистецтво великої режисури, у інших масштабах. Ти не можеш лише занурюватися й смакувати якісь окремі деталі чи створювати окремий продукт. Ти вже модеруєш цикл продуктів. Я можу створювати обличчя цілого театру, підбирати команду, яка його творитиме. І тому мені також дуже подобається бути директоркою і художньою керівницею театру, тому що це також є режисурою. А як художник я малюю, як тільки знаходжу час.
– Розкажіть, будь ласка, трохи про досвід вашої роботи, коли ви були головною режисеркою фестивалю середньовічної культури «ТуСтань», що цінного для себе ви відкрили тоді?
– Для мене Тустань – це місце сили. Я з дитинства пам’ятаю це місце як загадкове, як зашифроване послання, передане через тисячоліття. Архітектор Михайло Рожко відтворив, яким чином там була побудована величезна фортеця, заввишки як 11-поверховий будинок. А загадка полягає в тому, що фортеці там зараз немає. Залишилися лише скелі, проте на тих скелях є записаний код, ребус, який може допомогти відтворити фортецю, яка існувала тисячу років тому, за часів Київської Русі, коли був розквіт державності на цій території, панував лицарський дух. Цю фортецю ніколи ніхто не штурмував, тому що вона була розташована на скелях, вона знаходилася на торговому шляху. І розсипалася ця фортеця тому, що змінилися торговельні шляхи, тоді її існування втратило актуальність. І саме оце відчуття вістки з історії, мене дуже захоплювало й мене дуже захоплювала команда, яка на той момент займалася розбудовою й створенням заповідника «Тустань». Вони мене залучили до створення там фестивалю. І так сталося, що я була одним з творців цього фестивалю, його режисером та арт-директором впродовж десяти років: від 2008-го практично до 2018-го років.
Вогнедишні дракони фестивалю "ТуСтань", 2009й р. за участю акторів театру ім. Ю. Дрогобича.
І оцей момент пошуку, про що має розповідати цей фестиваль, яким чином репрезентувати ці історичні події тими засобами, якими я володію як режисер – це було моїм завданням тоді. І найвиразніше я це відчула, коли в 2014-му році почалася війна. Ми зрозуміли, що відтепер фестиваль в Тустані не може існувати в такому вигляді, як раніше: розважальному, концертному. Проте, фестиваль мав свою місію не лише об’єднати людей, а й відтворити дух лицарства, дух сили землі, яка несе в собі нашу державність. Мені потрібно було продумати іншу концепцію фестивалю, де відсутня концертна сцена, немає розваг, скоморохів, жартів, драконів, яких я робила до того моменту, якихось великих музичних композицій.
І тоді на фестивалі з’явилися такі окремі сцени, як середньовічний інститут, майстерні, ремісничий ярмарок.
У 2015 році на фестивалі в Тустані ми ставили 12 історій, об’єднаних під назвою «Історії наших перемог». І аналізуючи, а які були ці історичні перемоги, ми дослідили таку закономірність, що ті військові перемоги мали термін своєї сили, своєї безпеки, своєї актуальності до п'ятдесяти років. Наприклад, один з князів розбив печенігів, але на їхнє місце прийшли татари. Тобто, до приходу татарів панував мир, але коли вони прийшли – перемога над печенігами через п’ятдесят років перестала вважатися перемогою. І аналізуючи та шукаючи відповідь на питання: «Що таке перемога в історичному контексті?», виявилося, що найстабільнішими перемогами були освіта й культура.
Сцена з вистави "Купала", 2012 р. Проєкт Майстерні "Мистецький простір" в співорганізації з ГО "Спадщина" і підтримкою заповідника "Тустань".
І коли ми проаналізували перелік подій, з’ясувалося, що коли Володимир Великий прийняв християнство, той вплив і об’єднання, яке дало сприйняття християнства для цих територій, було значно потужнішим, ніж програні чи виграні війни Володимиром Великим, хоча їх результати також були дуже важливими. Проте заснування бібліотек, іконописних шкіл, заснування університетів, створення згодом Києво-Могилянської академії, поява такого філософа, як Григорій Сковорода, і такого поета, як Тарас Шевченко, – це стало великими «перемогами» українського народу.
Як приклад, Тарас Шевченко, який в ресурсах не мав нічого (ні своєї держави, ні свободи робити що хоче, грошей…), крім таланту письменника, у текстах повторював неймовірну кількість разів слово “Воля” і слово “Україна”. У своїх творах Тарас Шевченко написав історію України. Він розказав, що Україна була і Україна буде. Козаччина це наш “рай Волі”, який ми втратили, тож можемо повернути! Тобто Тарас Шевченко створив спільну візію майбутнього – Вільна Україна буде! Це дало дуже сильний поштовх для відновлення України як незалежної держави в подальші часи.
І саме під час роботи над створенням щорічних фестивалів у заповіднику «Тустань» я відкрила для себе цей феномен, що сила культури полягає в об’єднанні, і ті культурні речі, які стають символами сили, символами ідентифікації, тими символами, до яких хоче приєднатися чимала кількість людей – у цьому й полягає одна з найважливіших місій культури. І вони настільки міцні, що століттями зберігають культуру народу, навіть в окупації.
– Чи могли би ви з нами поділитися найближчими творчими планами у Львівському театрі ляльок? Над підготовкою яких прем’єр зараз працює колектив театру?
– Окрім вже запланованих вистав, ми працюємо над створенням інтерактивної вистави, свого роду вистави-екскурсії, яка має оживлювати історію приміщення Театру ляльок, тому що наше приміщення є дуже цікавим, а історія заснування Львівського театру ляльок – фантастична.
Ми маємо втілити історію, про яку можуть розповісти стіни споруди театру, а в цьому будинку, крім театру, розташовані також і житлові квартири. Цінність цього проекту також полягає в тому, що ми глибше досліджуємо історію створення Львівського театру ляльок, тому що про це існує дуже мало інформації. Оскільки засновниця театру Антоніна Мацкевич навчалася у Леся Курбаса, за радянських часів ніхто не хотів досліджувати цю історію.
Уляна Мороз із лялькою засновниці Львівського театру ляльок Антоніни Мацкевич.
Але найважливішим для мене тепер є завдання сформувати стійку команду, яка зможе проаналізувати, якими є актуальні потреби глядацької аудиторії, яким чином ми можемо створити арт-терапевтичний напрям у роботі театру, де нам знайти кошти на розвиток цього напряму. Яким чином наші вистави зможуть виконувати й психотерапевтичну дію, лікуватимуть травмовані війною душі людей.
Для того, щоб побудувати стратегію, як це зробити правильно, нам з командою ще треба багато що вивчити, налагодити комунікативні процеси. Моя найбільша мрія – мати можливість обговорювати важливість гуманітарних цінностей в команді однодумців, дослідити, як вони транслюються назовні як цінності колективу, яким чином ми будемо й надалі в демократичному порядку формувати репертуар театру, щоб це не було лише моїм рішенням як керівника, я хочу максимально залучити в цей процес всю нашу команду.
Нам потрібний ще час, якого через війну дуже бракує. Але волонтеримо й працюємо!
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця, письменниця, журналістка
22.03.2023