Я до кінця не певен, хто чим – або що ким – керує: люди словами чи слова людьми. Адже в різних ситуаціях буває по-різному. Так іноді хочеться думати. Люди, які на щодень працюють зі словами, чудово знайомі з їхньою підступністю, їхньою здатністю повсякчас вимикатися з-під контролю або, навпаки, виявляти надмірну експансивність, а отже, й спромогу цілком заволодівати свідомістю носіїв. Певна річ, слів не існує у відриві від людей, тому всі претензії до них – це передусім претензії до людей: жодної самостійної спромоги слова не мають. Влада слів над людьми – метафорична вигадка, покликана в певний спосіб пом'якшити людську безпорадність. Даруючи суб'єктність і волю словам, людина немовби розписується або у власному невмінні керувати думками, або в недостатньому вмінні виокремити в потоці емоцій і думок найістотніше, або в безсиллі перед невимовним чи таким, що здається невимовним – тим, що існує не у самих словах і навіть не в їхньому поєднанні, а поміж ними. Властиво кажучи, тим, що перетворює текст на літературу.
Від письменників іноді можна почути, що у процесі творення тексту "ними пише". Цей стан – дивну суміш епіфанії та логореї, коли у священному просвітленні, керованому вмінням риторично правильно побудувати фразу, людина знаходить потрібні слова, багато потрібних слів, добре допасованих одне до одного – ще називають натхненням. Пошук натхнення становить головну проблему для людини, яка пише. Але в тому ж таки натхненні закладено головну поразку автора: епіфанія дарує ілюзію сповнености, але не ґарантує простого шляху від наміру до втілення, бо намір – завжди потенційно повніший, а результат – завжди фактично недосконалий. Намір належить тільки тобі, тоді як результат є твоїм лише умовно: як слова не існують окремо від людей, так і література не існує окремо від читачів.
Те, що шукаєш і нібито знаходиш між словами ти, далеко не завжди видно читачеві. Те, що здається щемкою обіцянкою тобі, не конче зрозуміє і прийме читач. А якщо і прийме, зрозумівши, то не конче так, як ти очікував. Тому література, яка промовляє до читача, зрештою, і є квінтесенцією інтерсуб'єктивности філософів: творячи певну стилістично-семантичну спільність за допомогою слів, вона пропонує зв'язок між людьми з різними словниками й досвідами.
Художні тексти – завжди надмірні. Навіть ті з них, що комусь можуть видатися взірцями ощадливости у плані вираження – наприклад, деякі оповідання Селінджера, Бовлза чи Карвера, де, крім прагматично описаних дій, нібито немає нічого зайвого. Одна-дві дрібні детальки перетворюють загалом рівний в емоційному плані текст на щось більше. А іноді цей надмір створюється за допомогою умовчання, несказаного слова або непроявленої дії, які тільки малися на увазі автором. Тому від письменників, поки вони живі, часто вимагають додаткових пояснень і уточнень, ніби самих слів завжди мало. А отже, на питання "що мав на увазі автор?", яке вони часто чули у школі від учителів, тепер доводиться відповідати їм. Поки вони живі.
Нещодавно мав досить анекдотичну ситуацію. У щойно виданій польською мовою збірці "Церебро" є простеньке, мабуть, найпростіше у книжці оповідання "Ґеї – найкращі друзі дівчат". Я ніколи й подумати не міг, що саме з ним сторонній читач матиме найбільше проблем. Сюжет у ньому простий: молодий чоловік виходить з дому і йде через усе місто забирати дружину з пологового. І йдучи, він міркує "вголос": когось зустрічає, згадує дитинство, збирається купити хліб і навмисне видовжує шлях, ніби несвідомо відкладаючи подію, заради якої покинув дім. Головна ж його проблема в тому, що ж він скаже дружині при зустрічі. Ключ до цього оповідання – в останній фразі. Саме в останній фразі – пояснення нервового внутрішнього стану героя, який рятується компульсивною фіксацією на почуттях і спогадах, монологічним "забалакуванням" того, що насправді сидить у ньому, наче гострий цвях.
Польський інтерв'юер, який у процесі підготовки до розмови ретельно прочитав усі оповідання збірки, раптом говорить: "В «Церебро» є один екстатичний текст, тон якого визначають прикінцеві слова: «Ти йдеш, ти йдеш забирати дружину з пологового». Він еманує турботою і теплом, яких немає в інших текстах".
І тут я розумію, що змушений пояснювати очевидне для себе, але чомусь геть не зрозуміле для нього.
Те, що йому здалося батьківською екстатичністю, турботою і теплом, для головного героя позначене цілком протилежною емоцією. Він відверто не може дати собі раду зі станом розгублености, близьким до паніки. Властиво кажучи, увесь текст – це спроба опанувати себе, знайти ґрунт під ногами, відшукати порятунок у словах, якось відтермінувати подію, заради якої він вийшов з дому. Тому він не знає, як привітатися з дружиною, не знає, як їм далі жити разом. І зовсім не тому, що тепер вони втрьох. Навпаки: в реченні "Ти йдеш, ти йдеш забирати дружину з пологового" міститься не радість від нового життя, а трагедія народження мертвої дитини – точніше, трагедія її ненародження. Чулість і ніжність належить дружині, про почуття якої можна лише здогадуватися. І саме її – одну, без дитини – він іде забирати з пологового.
Іноді мені здається, що такі самопояснення йдуть на шкоду літературі – бо пояснюючи, ти ніби власними руками вбиваєш амбівалентність і прагнеш однозначности у стосунках між текстом і читачем, втручаєшся у чужий процес сприйняття, пропонуєш власну інтерпретацію, виступаючи у невластивій собі ролі ще одного читача. З іншого боку, цікаво, чому читач не бачить очевидного, чому не вірить твоїм словам, чому схильний вимагати від тебе речей, до яких мусить дійти сам? Думаю, тому, що й влада людей над словами – така ж ілюзія й метафорична вигадка, як і влада слів над людьми.
01.02.2021