На початку грудня у прокат вийшла стрічка режисера Зази Буадзе. «Мати Апостолів» — військова драма, базована на реальних подіях 2014-го року, коли був збитий український транспортний літак АН-26. Головна героїня фільму Софія Кулик їде в сам епіцентр війни, аби повернути сина, командира збитого літака. Жінка проходить усі кола випробувань і небезпек. Героїня фільму могла би здатися надлюдиною, та воістину людського у ній — надто багато. Наталія Половинка, виконавиця головної ролі у стрічці, погодилася на розмову про те, ким є її героїня, яка думка бринить крізь увесь сюжет фільму і як зрозуміти цей кінопогляд з рівня, що передує війні.
— Наскільки багато вас як Наталі Половинки у цьому фільмі: як жінки, як матері, як людини з певною політичною позицією? Чи є ви цією героїнею чи вона є вами?
— Це загальний принцип акторства. У кожній ролі є твій досвід, твої прозріння, твій біль, твоя радість, твоя позиція. Інша річ, що персонажі, які виникають — різні.
Мій персонаж, Софія Павлівна Кулик — це проста, ніби «знайома» жінка. Мені ж завжди хочеться чогось незвичайного, небуденного, піднесеного. А тут — в одязі, у поведінці, в мові, у погляді на речі мала бути така от звичайна жінка. І це треба було допустити до себе. Так, наприклад, вчить режисер Валерій Більченко: у тобі є всі персонажі, ти дозволяєш зараз оцьому одному проявитися. При цьому твоя сутність спостерігає. Хоч у моїй ролі є біографічні збігання зі мною — співачка, дослідниця традиційної пісні, родом з Вінниччини — та, творячи роль, заново знайомишся з цими реаліями через персонажа, через життя Софії. У тім же і радість професії актора — в цій можливості відкривати життя новими очима!
— Формально це кіно зараховують до фільмів про воєнні події. Але як на мене, війна тут — лише тло. Фільм же про загальнолюдські цінності, про добро.
— Я думаю, що так і є для самого Зази Буадзе. Це спускання в Пекло і спасіння живих душ — образ і біблійний, і міфічний, бо бачимо тут і Орфея... А ще — це просто життя, бо ми знаємо багато таких історій. Про це треба говорити. Такий зараз час, що крізь цю навалу фейку треба більше ділитися добрим, свідчити справжнє, якісне. Люди діляться переживаннями, болями, але рідко — тим, на чому світ стоїть.
— Для мене найбільш показовою і водночас найсильнішою стала сцена, де дві матері, чиї сини по обидва боки барикад, сидять за столом і, ліплячи пиріжки, говорять про синів.
— Коли вперше дивилася фільм — ця сцена найбільше вразила. Оці дві схилені постаті — хто це? Вони собі сидять і тихо бесідують. Такі ангели миру. Де вони сидять? На землі, чи на небі, чи в якомусь неторканому місці? Вони вічно так сидять і говорять. Про Сина.
І тому, знаєте… не те що тут щезає поняття ворога. Мати в пошуках сина чинить, насправді, розвідку в тил ворога. І проходить через мінне поле, і крізь всі біди, бо її веде. Ця сила любові у всі часи перемагає. Фільм базований на реальних історіях чудесного порятунку льотчиків. І ця сцена, і весь фільм, зроблені з такого людського рівня, який, як би це точніше висловити…, — не знає війни. Є в людині така територія — де вмовкають, перестають всі війни.
— «Мати Апостолів» сприйняли досить неоднозначно. Навіть не сама публіка, а ті, хто з певних причин не давав фільмові дістатися глядача. Як Ви думаєте, чому блокували в інформаційному просторі це кіно?
— На жаль, в нас зараз чим вище догори, тим більше «темі війни — табу». Так є у більшості провладних інформаційних каналів. Та ще й оця світова тенденція — всюди мало того, що несе мир. «От про руйнацію, апокаліпсис ми будемо говорити. А про те, що робить людину людиною — промовчимо», бо це «непопулярно» тепер. «Мати Апостолів» — про те, що життя і любов можливі завжди, і в розпал війни. Що є сила, яка перемагає раніше зброї. Так було на Майдані, коли наша молитва, співаний гімн спиняли натиск беркутівців. Пам’ятаю той ранок, коли ми цілу ніч молилися, щоб вистояти, а на ранок вони відступили. Також пам’ятаю, як театр «Слово і Голос» співав пісню «Древо» на Майдані, і перед нами - тисячі людей, і це була не маса, а кожна людина — одна, як промінчик, бриніла. І над ними витала така ясність, таке світло. Так і зараз, перемога молитви стається раніше перемоги зброї.
(Я говорю зараз і розумію, як ці слова дуже легко будь-яким киданням багнюки перетворити в профанні.) Але, тим не менше, я пам’ятаю цей досвід, і я не одна, кожен з нас на якомусь рівні пам’ятає цей досвід Майдану, коли йшла допомога згори.
Коли почалася війна, то ми зрозуміли, що без зброї ніяк. Оцю найпершу зброю ніби відкинуто, але ж вона нікуди не поділася, вона є в нас у кожному. Ця зброя, яка є головним героєм у фільмі, є у нас щодня. Мабуть, ми замало її застосовуємо. Тому фільм не говорить про те, що треба скласти зброю, але він нагадує про оцю найпершу зброю. Фільм просто не потрапляє в це штучне питання «стріляти чи не стріляти». І хоч стрілянини вистачає в кіно, та він найперше говорить: є зона, що передує пострілам. Якщо в неї зайти, війна відступить. В одній людині . В двох. Десятьох. «Якщо знайдеться в цьомі місті десять праведників — не знищу це місто».
Десь у цій зоні діє цей фільм. У цій зоні мій Театральний Центр «Слово і Голос» і всі його проекти, Міжнародний театральний фестиваль Традиції «ДРЕВО», який зараз, до слова, відбувається. Це наш, художників, чин миру.
— Попри не до кінця зрозумілі політичні звинувачення, для мене фільм Зази Буадзе апелює до вслухання в моральне у собі і до спроб знаходити відповіді самотужки, але й говорить про те, що існує фундаментально людський спосіб реагувати на світ, незалежно від того, чи перед нами ворог, чи друг.
— Так, у декого виникали питання: «Чи можна так з ворогом?», «Чи потрібний такий фільм в час війни?». Думаю, що фільм дозволяє побути з цими питаннями, які у нас звучать зараз, наодинці. Одна молода жінка, яка втратила чоловіка, сказала, що для неї це кіно — це місце, де можна прийти і виплакати свій біль. Бо немає такого місця серед людей.
Я б дуже хотіла, щоб з’явилася режисерська версія. Це було б тригодинне кіно, більше притча, ніж драма.. Багато пауз не увійшло, сцена з рікою... Скорочена сцена кульмінаційна, коли мати дізнається про долю свого сина. Заза дуже береже глядача, щоб не надсадити його серце. Тому після цього трудного фільму в людях лишається світло. Розширюється серце і плаче від того, що чується живим, а не від тяжкості.
— У «Матері Апостолів» лейтмотивом стає пісня Софії. Це те, чим Ви живете вже віддавна. Який зв’язок у духовного напіву і народного, чому обидві пісні звучать у фільмі?
— Те, що у фільмі присутній духовний напів і народна пісня, було для мене принциповим. Я пояснюю це собі так, що пісня до Богородиці і пісня Роду творять єдність — таку райдугу, яка тримає і зцілює світ.
Духовний напів — це благодатний дощ, що спадає на землю, бо постійно співають ангели. Земля, пропустивши крізь себе цей спів, народжує його як пісню народну — звернення до неба. Так і м’яка чиста вода, яка падає в землю, набирається солей, мінералів, запахів, і живить все живе, все суще, і знову росою повертається до неба. Як колообіг води, так і колообіг пісні: він і чистить буття, і зцілює, і свідчить.
— У цій стрічці для мене багато театру — в розумінні безпосереднього звернення до глядача, ефекту присутності. У кіно завжди є дистанція до екрана, а тут… Чи є для Вас різниця між театром і кіно? Як це — грати, не відчуваючи живого глядача?
— Справді, багато людей говорять мені про те, що вони були разом з героями, по той бік екрана.
Різниця є в фактурі гри, та і в кіно, і в театрі суть гри одна — присутність. Це оцей «нуль», з якого все починається, нуль, на який наноситься персонаж, що виникає поступово, ніби здобуває плоть. А починається все з того, що ти живеш у цей момент, у всій повноті цього слова. Це і є «нуль»: навколо тебе 30 людей працюють, дихають поруч — ти одна в кадрі, і як тільки починається сцена, ти живеш цю мить, у всій її повноті.
І в театр, перш ніж виникає персонаж, є Ти. З таким носом, таким волоссям, з такими руками – оця людина. Першу хвилину публіка дивиться на платтячко, а тоді дивиться, що це за людина. І якщо вона цікава, то лише тоді виникає персонаж. Але, на жаль, у більшості театрів усе навпаки: починається платтячком і ним закінчується. Дозволити собі просто бути — це найперше для актора. А це значить — чути, що тепер така година, така ось температура повітря, такий от простір. Оце все бачити і чути — це і є початок будь-якого персонажа. Важлива сама якість живості, безпосередність торкання життя.
Розмовляла Ірина Степаняк.
26.12.2020