Веденє книг метрикальних в державі австрійскій поручено духовенству у всїх христіяньских віроисповіданях, а лиш метрики жидівскі ведуть т. зв. "матрікельфірери". Не знаємо лише, хто властиво веде метрики людей без віроисповіданя; трудно припустити, щоби се було в руках якого-небудь христіяньского духовеньства, тим менше можна думати, щоби безвіроисповідних вписували жиди. Але се справа меншої ваги і впрочім нас она не обходить.
У веденю книг метрикальних лежить справа инша, вельми важна, о котрій нехай менї буде вільно висказати свою гадку, а думаю, що знайде ся може хто иншій, що справу сю піднесе і з иншої точки погляду — може науково-историчного, може і з поля політичного, ґенеальогічного і т. д.
Чим є метрики? Метрики для людей політично дозрілих є книгами хронікарскими житя поодиноких людей, і більше нїчо. Они нотують день уродин тїлесних а у христіян і душевних уродин поодиноких людей, день вінчаня, день смерти. Так оно єсть для поодиноких людей, а держава, віддаючи тую важну річ духовеньству, або в инших державах людям зі свого рамени без огляду на стан — приписала форми книг для тих метрик, надала им силу документів публичних, за котрих віродостойність сама ручить і на них яко на актї документнім опирає ся, ну а тим самим мусїла і функціонарів метрикальних зробити одвічальними так, що нинї пофальшованє метрик підпадає карі за злочин, а за неточне вписанє акту метрикального нераз потягають до строгої одвічальности. Тож зваживши вагу, яку метрики мають взагалї, повинні ведучі метрики сповняти той уряд з всякою точностію, хоть-би для того самого, що за занедбанє сего можуть зайти в немилі відносини з прокуратором державним, а що найменше можуть бути змушені зложити неоднократну візиту ц. к. старостї, у котрого авдієнції є що-правда почестні, але не все, а бодай не в тих випадках.
Кромі инших прав обовязуючих щодо внїшної форми метрик єсть також і то право, що метрики ведені католицким духовеньством мають бути писані в мові латиньскій. Се річ невигідна для профанів і взагалї для людей, не знаючих клясичного латиньского язика, але то не робить жадних трудностій для урядників, що покінчили студії ґімназіяльні, в часї котрих набула досить знаня тої мови, а й на цїле житє дістанесь им єї на стілько, що прочитанє і порозумінє метрики написаної латиною буде єму легке. Тим менше трудностій представляє веденє метрик в латиньскій мові для духовних, котрі через студії ґімназіяльні і богословскі набули знов стілько відомостій, що зі всїх студій переважно осталась им латина [хотяй по-декуди можна ще подибати "inflammatio pulminorum"].
І не знати, чи "преизобиліє" тої латини зробило то, що в метриках пише ся по латинї все — не лиш то, що приписане, але і то, що не повинно бути златинщене і що не дасть ся по латиньски віддати, — чи може байдужність до свого уряду, чи може зарозумілість на високій степень интеліґенції та охота зближеня до освіти західно европейскої. Нехай то толкують психіятри або фільольоґи, бо річи сеї прецїнь не можуть порішити люде звичайні, тим менше такі котрі за для любови свого питомого слова вправдї не погорджують чужим, але — стають односторонними.
Нинї не виходять уже з друку шематизми гр.-кат. епархій галицких в латиньскім язицї, — а се би дало нам нагоду зібрати много-премного матеріялів, котрі доказали би, які ми биті в язицї латиньскім. Але б Нїмцї, котрі і по предсказаню Шевченка скажуть нам неодно, скажуть нам: хто ми і чиї ми дїти; они і розказують нам, о скілько ми за богато вживаємо тої латини, котра всюди-всюди, як шило з мішка вилїзає і вказує, що ми лихі дїти своєї матери; себе пізнати і своє ушанувати — до того ми не доросли. Хоть, що правда, ми не чуємо того від Нїмців в заповіданих фільольоґічних відчитах, анї не прочитаємо того в тяжко-мудрих томах якого Athenеum, але — встид і признати ся нам, на чім учать нас Нїмцї самих себе пізнавати. Чи подуріли? Хиба-ж ми дїти?
А от приходить якійсь анонс красною книжкою з прегарною вінєтою. Писар громадскій відіслав сей анонс, враз з посилковою опаскою до "ксьондза на клємбанію", а ксьондз читає адресу на опасцї та не вірить своїм очам, що оно до него — не може пізнати себе в адресї написаній нїмецким купцем.
— Як то? се до мене? — і вже хотїв звернути лист назад, до "ґміни", аж ось підбігла осьми-лїтна дївчинка і прочитала адресу голосно, що правда зле по нїмецки, але чисто руским акцентом: "Sr. Hochwurden Nedetewycz Pfarrer іn Medwediwka".
— Ааа! — викрикнув пан-отець здивований, — се до мене! — і завернув письмо до себе.
От! і чому пан-отець не міг себе на адресї прочитати? Бо адреса була писана латиньскими буквами, а коли пише ся латиньскими буквами адресу до того пан-отця, то й люде і він сам пише инакше — пише: "Niedzielewicz іn Niedzwiedziówka". Се так повинно би бути і на адресї нїмецкого анонсу, і тому пан-отець себе самого не пізнав. Але й не дивуйте ся, мої паньство, нї пан-отцеви нї Нїмцеви. Пан отець — то вже знаєте, чому він не пізнав; от, бо навик до иншої фотоґрафії свого имени і назвиска, а звістно, коли-б хто в снї н. пр. взяв о. Неделевича і перебрав в ризи міссальні латиньскі або хоть-би ино в контуш з вильотами та й так єго відфотоґрафував і єму предложив єго лице — він сам не пізнав би себе, а мала єго дитинка, що знає добре черти свого вітця, придивилась би добре і таки сказала би: "Та-ж се татунцьо!" А Нїмець?... От звичайно як дурний Нїмець. Для власного интересу купив собі за 1 зр. шематизм "руского клира", а ще дурнїйшій — навчив ся читати. Але він дурень, прошу паньства! — от, вибачте, такій як Русин, що також навчив ся по велико-руски читати, а слів вимовляти не вміє. І Нїмець акуратно такій: чи то він жиє в нашім краю, межи нами, і чи то можна навчити ся якої-небудь мови ино з самої книжки? Він же лише з книжки навчив ся по руски і не знає, що Недїлевич читає ся "Niedzielewiez" а Медведивка "Niedźwiedziówka". От і попсував Нїмець о. Недїлевичеви гумор на цїлий вечер, бо й як же можна так писати! се зробить хиба дурний Нїмець...
О. Недїлевич не був знов чоловік без христіяньских засад; він вибачав живо і забував всякі обиди, особливо коли єму лучилось яке инше дїло і єму єго негуморні гадки перервало. І сим разом стало ся таке, бо власне відчинив двері канцелярії парохіяльної якійсь щасливий христіянин котрого обдарувала жінка сином, отже прийшов, щоби "косаря новородженого в святий хрест увести".
О. Недїлевич взяв метрику, замочив в чорнилї перо і почав писати, випитуючи вітця о дотичні подрібности.
— Ви називаєте ся?
— Стах Кривицкій, — відказав щасливий отець.
О. Недїлевич записав по латинї: "Stanislaus Krzywiecki" — і голосно повторив написане.
Свіжо спольщений Русин несміло замітив:
— Прошу єгомоетя: мене кличуть "Стах", але не з польска, а з руска "Евстахій".
— Но! но! то вже моя річ, як маю записати... А жінка з якого роду?
— Ксенька з Салів.
Пан-отець скрупулятно вписав: "Хеnes [siс!] nata Sadło.
І так дальше... Але ми знову не будемо описувати всього, бо знаємо, що наша редакція "нуждаєть ся в пінязех", а ми не гадаємо забирати їй місця на папери [котрий мабуть ще не заплачений?], тож покинемо скрупулятного руского пан-отця, що з певностію латину знає знаменито, коли ось так совістно навіть имена і прозвиска переводить на мову латиньску.
Отже бери Петре на розум і вчи ся латини! — тілько не з ґраматики затвердженої ц. к. краєвою радою шкільною, анї з Корнелів, Гораців та Вірґіліїв, анї навіть з латини богословскої, котра тобі, нужденний священику рускій, пхала ся на силу в уши так, що ти скінчивши студії богословскі мусиш на-ново починати, щоби собі присвоїти хоч по кілька цитатів з руского Письма святого, — але бери ще "урльоп" і студіюй латину один курс у о. Недїлевича. Лише біда, що зелїзниця до самої Медведівки не доходить, а о. Недїлевич бідний та своїх коней не має, тож пішки годї там зайти; друге-ж знов мешканє в Медведівцї за тїсне, щоби більше духовників руских могло користати з того висшого курсу латиньского язика. Га, коли так, то вже лучше потрудитись до архівів консисторіяльних, де стосами лежать манускрипти тої клясичної літератури, а то у віддїлї копій метрикальних. Начитаєш ся — ну і навчиш ся всього доволї.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.01.1896]
(Конец.)
Стоси копій метрикальних в архівах консисторских — се мабуть єдиний "искуственний" плід духа руского на чужих язиках. Бо хоч і як читанє тих копій єсть для самого референта річ нудна і томляча, то знов для слїдителя розвою руского народу єсть оно річію займаючою. Так легко виречи ся навіть свого власного назвиска — ледви чи зможе хто-небудь иншій. Сего не могли навіть Чехи за часів Валлєнштайна, бо й они задержали бодай в своїх назвисках свій народний характер. Я — негідний собою називати ся — думаю, що кожда народність має якусь свою внїшну характеристику; до сего належать мова і ноша.
Що-до мови — ся річ у нас аж надто обговорювана. Для рускої мови спеціяльно єсть много а много привілеїв. Межи иншими є й такій привілей, що хто не підписав власноручно зобовязаня, що буде все і всюди в переписках до ц. к. властій писати по руски, той не потребує придержуватись того народного обовязку. А хто підписав таке зобовязанє, той неконечно мусить так робити, хоч-би до підпису докинув ще в додатку і слово чести...
Що-до внїшної форми мови — то у нас она, як відомо, розходить ся в двох напрямах — "ъ" і "ї". Буча чей уляжесь, від коли стало відомо, що якісь чистої крови Россіяне також загадали доїхати кінця неблагонадеждному "ѣ", котрий здаєть ся діждесь також поступованя в "адміністративнім порядку" і незадовго — як заручають наші часописи — опинить ся враз зі своїм політичним клеврітом "ъ" десь в далеких каторгах. Не знаємо, яку там ладить им "Галичанин" овацію, але тая овація була би за певностію більша, наколи-б они оба побідили, нїж як би их там де в Сахалинї при тачках задавили, або й потаємно в якім монастирі як бл. п. Калниша чи Калнишевского голодом заморили. Нам не вільно мішати ся у внутрішні справи чужої держави, тим менше россійскої, хотяй за то п. прокуратор державний нїчого би нам не зробив, бо яко Галичане могли би ми виробити собі протекцію у міністрів справ внїшних, внутрішних, фінансів — у міністрів, котрі є нашими "родаками", а котрих вскорі буде ще більше.
Нам ходить тепер о ношу, яко характеристику народности. Але не думайте, що я буду описувати форму і барву кожухів та сїраків, які носить наш нарід. Щоби их описати, треба би иx видїти, а щоби их увидїти, треба би доперва старатись о позволенє бодай у п. Коритовского, бо всї кожухи й сїраки рускі — одні засеквестровані за податки, шарварки, такси війскові, за непосиланє дїтей до школи і т. д., а другі, що лїпші, позабирали наші селяне до Удіне, де стягають их з плечей услужні функціонарі републики бразилійскої. Бо й прошу вас! чи витримає наш хлоп в кожусї або хоч-би в сїраку там в такім горячім кліматї? Власти не тілько наші, але й бразилійскі дбають о стан селяньскій, — таж се підвалина держави!
Я маю на гадцї тую ношу, яку повинні би ми носити і тогдї, коли нашого достойного культурного лиця не видко. От на при мір в тих часописях, що всюди свої три дутки пхають, знайде ся опись, що там а там, н. пр. у намістника, були на обідї такі а такі панове, — отже я би хотїв уже з самого спису пізнати, що там були й Русини. Бо коли исторія польска згадує про Наливайка, Кривоноса, Богуна, Залїзняка і инших, то я вже знаю, що ті люде не були анї з Ґданьска анї з инфлянтів, але з Руси-України та й боролись не за Польщу або за Монако, але за Русь і рускій нарід. Коли читаю, що був колись граф Kinsky, ну то знаю, що він не був гербу анї Leliwa анї Cholewa, а як читаю про якого Bаnfy, то вже знаю, що він знову не Нїмець. Хоч і то правда — жиємо в часах, де тая народна ноша так вже помішала ся, що і нам часом в голові мішає ся: як се оно, що Carneri дуже пристрастно воює з Irrident-ою италійскою, принявши цїлком Kulturtrаger-ство під свій карнерівскій плащик, а знов як може якійсь там Strossmayer так кріпко боронити нарід славяньскій проти власне таких Нїмцїв, як Carneri. Бо нинї все помішало ся: і идеї, і кров, і назвиска, а з ними помішали ся й народности, і стремлїня, і люде. Правда, є й такі назвиска, що хоть би встав з гробу і найзнаменитшій сучасний лінґвіст Мікльосич, мусїв би добре нашукати ся в санскритї, або де над берегами Іордану, щоби збагнути корінь назвиска. От на пр. Айм. Нехай менї хто скаже: що то за назвиско і до якої народности належить властитель сего назвиска? А хоть би ми запросили якого цадика десь аж з Сучави та замкнули єго на цїлий місяць самого, — він зісвітив би 100 кільо лою, а таки не відгадав би, що Айм — як запевнює один наш посол новокурсний — є жид, і то молодо-чес кій, хоть міг би бути й старо-ческим. Але що нас Айм обходить! він може собі належати і до антісемітів; нас би то анї не здивувало анї не злякало, коли-б ми прочитали в "Народнім Часописї", що він одної гадки і на одній лаві сидить з д-ром Люеґером.
Навіть ходить лиш о наше. Ба, але бо цїкавий той нарід Рутенцїв! не дурно они мають аж два назвиска: Russi і Rutheni — Русини і Руснаки. Коли-ж уже загальна назва народу є подвійна, то чому-ж і кождий Русин з-окрема не може мати подвійного назвиска? Але не гадайте, що так як от Tyszkiewiez-Tyzenhaus, Czarnkowski-Golejewski, Lewicki-Siemieński або Fernandez de los Rios d'Estramadura або якій барон Kopf von Kopfensсhmerz, — ми не аристократи і всїх аристократів цураймось, як они давнїйше нас відцурались, — але ми собі знов не дуже то й демократи; ми собі от так, як в давнину біднїйшій шляхтич; коли єго запросив маґнат на вибори, то він взяв боброву шапку і кармазиновий контуш, а як повернув від ІМС. księcia pana і треба було взятись знов за соху або самому гнати воли до Соколівки, то надяг сермягу або простий кожух. Тож і ми так: як до пана колятора на именини, то йде Niedzielewicz z Niedźwiedziówki, а як хлоп просить на поминки, то до него йде Недїлевич з Медведівки. Тож оно так: як пише ся до шематизму, то так як до Ивана на поминки, а як пише ся до метрики або до власти якої, та ще й по польски, то так, як до двора на віста.
У нас, з валикої кречности всьо робить ся так, аби нас не ганили, а що часами наступлять, вибачте, запятком на саму чуприну, то що ж? таж се пан староста, пан комісар, пан контрольор і т. д. і тому ми маємо ось такі дива: Перемишль у нас по латиньски Przemyśl, Львів — Lwów [перепрашаю — Leopolis! але знаєте, чому не Lwów? Бо не Русини переложили то слово на латиньске], Золочів — Złoczów, Городок — Gródek, Селище — Siedliska, Лешнїв — Leszniów і т. д. і т. д. Так само Недельскій — Niedzielski, Медвецкій — Niedźwieсki, Голодиньскій або Глодиньскій — Głodziński, Кривицкій — Krzywiecki, Заячківскій — Zajączkowski, Мійскій — Miejski, Любинецкій — Lubieniecki, Одїжиньскій — Odzieżyński, Долиньскій — Doliński, Клосевич — Кłоsiewicz, Калинець — Каlіnіес і т. д. і т. д. Чому той Русин не хоче розуміти, що він чи по руски чи по польски чи навіть по латинї повинен би писати ся: Nedelskyj, Mijskyj, Lubyneckyj, Dołyńskij, Kłosewycz, Kałyneć і т. д.? Видко, що Русин встидає ся тої народної характеристики, котра єсть свого рода ношею, а котрої нїколи зі своєго назвиска не повинно ся скидати. Кождий нарід славяньскій має в назвищах свої кінцївки і не встидаєсь их, лиш одні Русини, немов хотячи укрити своє походженє, перемінюють своє "ич" на "іч", а з "скій" викидають тото бідне "й", котре прецїнь повинно би остатись на віка зросле з назвиском, бо в найдальших поколїнях, винародовлених і "виобрядованих", оно осталось би яко памятка національного доходженя.
І хто ж всему тому винен? Нїде! правди дїти — винно наше духовеньство, бо лиш оно одно веде метрики і переводить назви міст, сїл і людей — на латиньске. Але коли оно таке латинолюбиве, чому-ж не переложить також назв декотрих місцевостій ще незлатинщених? Не штука переложити Довге на Długie, Голубова на Gołębiów а Кути на Konty або Kąty, але нехай оно переложить Гусятин на Gąsiacin, Обертин на Obrócin, Красне на Piękne а Галич на Kawków! Я би навів ще тисячі назв, котрі треба би конечно ще переложити, та все оглядаю ся на редактора і на єго друковане заявленє, що фабрики тиснуть єго за папір, длятого покину сі мої студії; впрочім менї самому вже знудило ся ломити собі перо.
Уявім собі такій образ: Колись-колись, за лїт пару сот, а бодай в тім часї, коли вже перестануть еміґрувати Русини [урядники на Мазури а селяне з св. Рафаїлом до Бразилії або з д-ром Олеськовом до Канади] а Мазури на Русь без Русинів, розпічне якійсь учений етнольоґічні студії над всхідною половиною "Ґаліції" — ну і оглянесь за жерелами. Уявім собі: Наші церкви стратили царскі врата яко "нащадок архаїчний"; на хорах, де нинї наш реєнт, заживаючи табачки, виводить фасольки, стали веселі і душу розрадуючі "орґани'', а "с хухи праведними" з хлїбом заступило "de profundis'' з порожною трумною... Польскій парох Міллєр або Бавер засїв над книгами метрикальними і студіює. А висновки тих студій виходять не инші, як то, що в краю званім "Ґаліція" сидїв — від непамятних часів скрізь нарід польскій часто латиньского обряду. Бо й як же заключати инакше, коли слово "gr.-kath." лиш на окладинках, котрі чей-же треба буде колись змінити, бо зуб часу і черв також для них неумолимий, а навіть в серединї метрики в рубриках під заголовком "catcholica — acatholica" знаходить ся лише в першій мала непоказна, поздовжна павза...
Не так, як ми, роблять народи инші. Они бережуть і найменшу черту зі своєї ноші, не опустять навіть одної черточки, хоть-би приходило власти их над кождою буквою. Мав би ся не з аби-як латиньскій священик н. пр. Нїмець, наколи-би вписав у метрику назвиско якого Чеха не так, як він сам пише ся. Думаю, що й наші Поляки [але ті, що не так то давно хрещені, або котрі перед недавним часом не каритою анї кіньми, але розумієсь і не зелїзницею сюди приїхали] не дуже то позволили би латиньскому священикови вписувати свої назвиска виговором польским, н. пр. Fajersztajn, Rоzеnkrаnс, Pfajfer, Sztajn, Kin і т. п., але кріпко обстали би за своїм правом, не питаючи, чи священик знає нїмецку мову чи нї. Ба й люде других народностій тут заакліматизовані не дозволили би писати себе н. пр. Dаbankur, Deloż, але показали би, що пише ся d'Abancourt, Da Loges і т. д. А кoли-б лучило ся польскому шляхтичеви хреститись або женити ся в Чехії — то як би ческій священик поважив ся записати якою своєю правописью н. пр. Źulkewsky або Kasinsky, — дізнав би ся, якiй степень термометричний має в собі кров кармазина...
Тож берім собі за примір инші народности і від духовеньства домагаймо ся свого без огляду на то, чи оно писане буквами рускими чи латиньскими. Поправмо, що занедбали, а духовний нехай добре слухає як єго парохіянин вимовляє своє назвиско та назву своєї місцевости й нехай запише так, як то чує — буква за буквою. Чехи, Словінцї, Хорвати — они добре вже обезпечені і вже не боять ся того, щоби веденє метрик віддано учителям і писарям громадским, котрі...
Перепрашаю, але менї свічка згасла.
[Дѣло, 10.01.1895]
10.01.1896