З моря житейського.

Новий відділ про стару тему. Большевицька преса про Україну. "Самое больное мѣсто" совітської влади на Україні. Большевицька провокація, або "кумбіда". Большевицький Наполеон в ролі фел'єтоніста. Отець Бон в ролі артілерійського інтенданта У.Н.Р. "Самоопредєленіє" з дозволу городового. Чого "чубаються" ес-ери й се-деки. Крок вперед, а два назад. Програма minimum. Українська справа й український сенат в кафе Herrenhof.

Пригадуються страшні, незабутні часи. В глуху осінню ніч наш крейсер стояв в морі, на сторожі, коло мінної загорожі, у Фінській затоці. Була буря, страшна осіння буря, з одноманітним свистом вітру в високих щоглах, з залізними ударами хвиль у борт і з далеким жалібним голосінням сірени на березі. І зрідка доносився ніби з під землі якийсь гул. А потім глухий стук у борт крейсера. То вибухали підводні міни, бурею з якорів зірвані і хвилями до берега прибиті. Кожну хвилину таку міну могло прибити й до нашого крейсера. І тоді... Так скілька місяців, майже без перерви, зі дня на день, з ночі в ніч.

Сувора осіння ніч панує зараз над Україною. На далекі аванпости винесли хвилі й нас, з таким маленьким човником. З великого громадського голосу української преси уцілів поки що тут один наш журнальчик. Життя многогранне й ріжнобарвне. Кожду течію його мусимо занотувати, оберігаючи національні аванпости. В бурю й нас кидає хвиля то в один, то в другий бік. Але у всякого корабля є межі стійкости "предєльний крен". Є вона й у нас — це межі української державности. Всякий корабель має свою мету. Є вона й у нас. Починаючи новий відділ, покищо неперіодичний, ми сподіваємося в цьому короткими штрихами, з тиждня в тиждень, як кажуть моряки, "прокладати шлях" державної української ідеї в цю страшну для нас осінню непогоду.

***

Є старий, як світ, трюїзм: преса, її ріжнобарвність, богацтво змісту є покажчик культури народа. Передімною, старим читачем російської, надзвичайно богатої й змістом, і технікою преси, лежить зараз дві купки газет — одна большевицька — "Извєстия" "Правда" — московські і петроградські, "Красная Ґазета"; та ин. і антібольшевицькі, закордонні. З жалем проглядаю я большевицьку пресу: як у пустелі Сахарі. В петроградських — з числа в число один і той же автор — В. Бистрянський на всіх амплуа. В московських — Стеклов. Де ділась славетна колись російська журналістика? Де ділись талановиті письменники? Зрідка попадається віршик Демяна Бєднаго. Дарма я шукав хроніки. А в ній звісток з України. Дарма перелистував я величезні, як простирадла, аркуші большевицьких офіціозів, шукаючи статті по українському питанню. Коли не рахувати двох-трьох заміток в скілько десятків рядків та одної-однісенької статейки Л. Троцького проте, як римський папа помагає Петлюрі набоями проти большевиків, то можна думати, що в большевицькій пресі істнує спеціяльна заборона що до України. Бо це питання занадто слизьке для большевицьких публіцістів. Але і в тих двох замітках вони посковзнулися з перших же рядків.

— Деревня — это самое больное место Советской Украины!... скаржиться якийсь п. Л. в 219 ч. Московських "Известий", в стат'і під оглавом "Разслоение украинской деревни". "Во все периоды советской власти в этой стране с найбольшими трудностями пришлось столкнуться именно среди украинского крестьянства!..." Бо головною причиною неудач було ніби то те, що "клясової діференціяції в українських селян не істнувало зовсім". Большевикам довелось завести принціп divide et impera, розбити селян, бо "вооруженой рукой здесь было трудно что-либо достигнуть". І ось їх аґітатори перенесли досвід організації "комбедов" з московського села в українське село, назвавши їх "комнезаможами" — комітетами незаможнього селянства. Правда — нашим селянам більше сподобалось перше назвище, з маленькою зміною — "кумбіда". З 1-го липня до 10. вересня, коли вірити "Известиям", в 8 губ. українських большевикам удалось заснувати 6510 таких "кумбід". Для большевиків "кумбіди" викачують хліб з села. А для селянина ця орґанізація стала дійсною "кумбідою", і сімпатіями його, як видно і з "Известий", не користується. "В цілій низці місцевостей ці комітети українських бідняків зустрічаються кулаками вороже; в инших місцях орґанізації комітетів перешкоджає розвинувшийся бандитизм; бувають випадки, коли й самі незаможні селяне не хотять йти в комітет." І ось, щоб притягти їх, большевики висилають товари з міст тілько в ті села, де є "кумбіда"; і тілько на руки "кумбіди". Але й це мало помагає. На цьому кінчається правда "Известий" про Україну, коли ту статистику мертвих душ рахувати за правду. Дальше починає безсоромна брехня, розрахована на повну непоінформованість читачів. Стат'я друга "Известий" (ч. 215) присвячена... Вранґельові, як новому українському самостійникові ("Новий печальник українськой самостійности"). А стат'я третя є звичайною хлестаковщиною Л. Троцького. Большевицький Наполеон знаходить час писати фел'єтон в "Красной Газетє". Доставши до рук відкритий лист славнозвісного Моркотуна, надрукований в "Общем Дѣлѣ", де цей муж ізоблічає Петлюру в масонстві, Л. Троцькій оповіщає, що нібито "особий отдел юго-зап. фронта" доставив йому надзвичайно цінні матер'ял. А власне, що Петлюра отримав амуніцію, набої й зброю з двох протилежних джерел... від римського престола, і від французьких франк-масонів!... Правда — хитрий хахол? Троцький розуміє, що здивований читач може запитати: як давно папа римський почав патрони виробляти? На це у большевицького Наполеона є своя відповідь. Римський папа, бачте, давав гроші на процент італійському королеві під час війни, а той йому грішми не міг повернути; та повернув патронами, котрі папа, теж мабуть не без процентів, позичив Петлюрі. А за це Петлюра, теж, як і римський король, гольтіпака порядний, мав би заплатити не грішми, а згодою на улаштування в Київі "престола римского кардинала". Що до франк-масонів, то Троцький хвалиться, що в його розпорядженню є навіть власноручні листи Петлюри і Бонара та Пеліс'є. Само собою, що мова в них — тілько про "патроны и снаряды только для борьбы с большевиками" ("Кр. Газ." ч. 232.)

То то здивується мабуть смирений отець Бон, представник У.Н.Р. при святім престолі, довідавшись про свої нові функції — артілерійського інтенданта... Дивно тілько, "за кого держит" як кажуть одесіти, п. Троцький читачів "Красной Газеты"? Чи за безнадійних ідіотів, чи за природжених кретинів.

Російська закордонна преса уявляє з себе точну копію старої московської. Але що до української справи, то її поінформованість межує з нульом. Правда — в цьому багато винні наші офіціяльні бюра, що рахують зайвим посилати свої бюлетені навіть до українських часописів. Ми, напр., й досі ще в очі не бачили ні одного бюлетеня славнозвісної "пресової галицької служби": хоч би на показ прислали!...

В останніх числах і "Общ. Дѣла" і "Воли Росіи" попадається чимало цікавих інформацій, і навіть статей по українському питанню. В одній з тих інформацій відомий голова вранґелівського "Укр. Haц. Комітету" в Парижі, Моркотун, не знаючи вже, чим би досадити урядові У.Н.Р., заявляє, що головою мирової делєґації в Бересті був... Андрій Лівицький, теперішній прем'єр міністр У.Н.Р. Від голови "Укр. Нац. Ком." можна було би чекати більшої поінформованости.

В статтях принціпіяльних від правого "Общаго Дѣла" до есеровської "Воли Росіи" панує надзвичайна однодушність що до нашої справи. І та і друга часопись стоять на старій позіції — що Україна може відділитись тілько за згодою російських установчих зборів. Навіть більше того — "Воля Росіи", надрукувавши передовицю про право Українців "на самоопредѣленіе вплоть до отдѣленія", правда, з дозволу московського околоточного, на третій сторінці друкує надзвичайно ганебну статтю якогось полковника Махина, де автор пише про Угорську Україну в таких істино-руських тонах, що йому позавидували би навіть "Кіевлянин" та "Новое Время". І це в той час, коли наші есери чубляться поміж собою та зводять рахунки, хто, коли й на яку квоту "накрив державну скарбницю''.

Але чубання це зараз так би сказати "модное занятіе" не тілько серед есерів, а і серед більш культурних есдеків. Після того, як по милостям большевиків, майже вся українська нація пішла в старці, ми моглиб мати дуже міцну представницю хочби інтеліґентного пролєтаріята. На жаль, цього немає — за браком вождів, що ніяк не зуміли ще й досі вирости з пуху партійного сектанства й непомислія і дорости до стану европейських політиків. Найкращими ілюстраціями цього "недомислія" я рахую дві останніх резолюції У.С.-Д.Р.П., ухвалені за кордоном. Коли їх читати окремо, не порівнючи, можна з багатьома пунктами авторів не погожуватись. Але не можна не визнати деякої їх льоґічности. Коли ж скласти їх до купи, то лишається дивуватись, чого над ними стоїть та сама назва партії. Я не буду розглядати їх цілком — це далеко завело би мене — спинюсь на одній деталі — на утворенню єдиного національного фронту. Скілька місяців перед цим автори в першій резолюції цілком відкинули ідею якогось єдино-національного орґану за кордоном, рахуючи, що такий орґан може викликати тілько нові українські скандали і компромітацію нашої ідеї в Европі. Зараз вони ставлять першою і головною точкою свого "вірую" скликання такої "Національної Ради". На їх думку, ініціятиву в цій справі мусить виявити навіть не яка небудь громадська інституція, а уряд, до котрого У.С.-Д.Р.П. останньою резолюцією висловлює "цілком негативне відношення". Чому? Тому, що есдеки А. Лівицький і С. Тимошенко не найшли в собі мужности, як це зробив Безпалко й Мазепа, в критичному хвилину повного краху уготованого есдеками й есерами польсько-українського аліянса втікти в підворотню, а випили чашу до дна. Автори резолюції спускаються ще нижче — кидають камінням в свого старого товариша по партії В. Садовського, одного із найстарших основоположників У.С.-Д.Р.П. за його необережність чи тимчасову помилку, забувши, що в партії крім Матюшенка й Шадлуна ще залишились такі орли як Скнар, Порш, зараз ввійшов А. Крушельницький, et tutti quanti, котрим місце давно вже уготовано де завгодно, тілько не серед чесних і порядних людей.

В надзвичайно тяжкий момент нашої історії партія, претендуюча на репутацію найбільш інтеліґентної, займається "оціжуванням комаря". Виступати зараз, сидячи в Берліні, від імені українського робітництва, коли навіть від центрального комітету партії залишилось півтретя чоловік незкомпромітованих — досить дивно й не зовсім чесно. Як не чесно зараз підіймати питання про недовіря і демісію, знаючи, що ніхто на місце здемісіонувавших не піде. Це взагалі та руїницька робота, на котру ми — українські інтеліґенти — так здатні по своїм вихованню в щілинах російського "подпол'я". У нас хватає тілько фантазії на резолюції, на дебати про щось краще. Але енерґії бракує навіть на малі діла.

Це з'явище тим сумніще, що одною ногою У.С.-Д.Р.П. спустилась з хмар фантазії і стала на ґрунт реальности. Перша половина резолюції про негайне скликання "Національної Ради" звучить досить розумно. Партія тверезо подивилась на діло.

Ще Мих. Драгоманів казав, що у кожної партії мусить бути проґрама-максімум і проґрама-мінімум. Перша конденсує партійні пляни та ідеали на далеку майбутність. Друга бере з них тілько те, що мусить і може бути виконано в найближчий час. В цей момент для українських інтеліґентських гуртків, що так, иноді несподівано для себе, перехрестились в "партії", спільним програмом-мінімум може бути одно — негайна допомога українському селянинові в його тяжкий боротьбі з чужинецькою навалою і за здобуття йому прав на вільне самостійне життя. На цьому пункті мусять обєднатись всі національні елєменти від крайньої лівої до крайньої правої, забувши про всі ті права й привілеї, які виходять в нормальнім політичнім життю від становища лідера або члена Ц.К. Бо зараз немає у нас ні такого життя, ні партійних мас. А є одні партійні претензії й самолюбства. Наші партійні інтеліґентські гуртки не мало і так накоїли злочинств перед нацією. Одна дипльоматична діяльність Севрюків, Поршів, Антоновичів, Голіцинських, Бачинських, Стаховських, Гасенок — а все це незаурядні партійні діячі, за котрих партія перед нацією колись ручилась — стоїть Україні зараз її добробуту. Бо хто його знає, чи не була б зараз Україна самостійною, як би таких "дипльоматів" та поменше у нас було.

Ad-hoc — що до наших місій.

Кожен раз, коли згадую про них, встає образ російського ґеніяльного поета А.С. Пушкина. Як відомо, його покарано було на деякий час засланням у Бесарабію, офіціяльно для ознайомлення зі шкодою, що наробила сарана.

Приїхавши там, написав до Петрограду такого рапорта:

Саранча летѣла, летѣла и сѣла!

Сидѣла, сидѣла, все съѣла и назад полетѣла!

Наші дипльомати не тільки з'їли все, що було; але і досить напакостили. Ось один з них — колишний секретарь анґлійської місії, потім ґерманської, а потім "шарже д'афер" у Німеччині. Інформації про нього подає саме наше посольство в Берліні. Інформації такого сорту, що краще б про них помовчати. Але раз вони попали вже в руки російських журналістів, то мусимо й ми про них згадати. Ось вони дослівно:

"Відомий в українських дипломатичних колах, як український "шарже д'афер" у Німеччині, а потім у Швеції, п. Омелян Козій перед трьома місяцями остаточно виступив з української державної служби й виїхав з Берліну "в невідомім напрямі".

По відїзді п. Козія почали один за другим одкриватись такі факти з його діяльности, які малюють цю постать у зовсім недвозначнім світі. Перш всього надійшла скарга від д-ра А. Собочинського (бувшого юрисконсульта торговельної палати в Ляйпцігу), якому п. Козій обіцяв посаду українського консула, а тимчасом скористувався його звязками в Німеччині, щоб полагодити якісь власні комерційні справи. П. Собочинський має векселі п. Козія на 150.000, але не може їх з'ужиткувати, бо вони нічого неварті. Тепер п. Собочинський має до українського уряду претензію на кілька сот тисяч марок.

Згодом прийшов лист од литовського посла в Штокгольмі, в якого п. Козій позичив на вічне віддання 3850 шведських корон. Посол також править ці гроші від українського уряду.

Далі надійшла скарга від п. Германа Тіме з Маґдебурґу, в якого п. Козій позичив 140.000 марок, видавши йому на 160 тисяч векселів. Одночасно надійшла скарга від автомобільної фірми Флоріян у Берліні, в якої п. Козій купив авто на 180.000 марок; виявилось, що п. Козій у банку нічого не має.

Виявилось окрім того, що О. Козій поробив, надуживаючи своїм урядовим становищем, неясні справи, причім його вексель на 30.000 німецьких марок опинився в руках п. Когана.

Зі Швеції тимчасом надійшли відомости, що загальна сума боргів, нароблених п. Козієм у Штокгольмі, досягає 68.000 шведських корон (около 750.000 німецьких марок).

Наприкінці виявився ще один гарний вчинок п. Козія. Урядовець української дипльоматичної Місії в Льодоні п. Шафаренко минулої весни залишив у помешканні п. Козія в Берліні куфер з річами. Повернувшись недавно до Берліну, п. Шафаренко Козія вже не застав, а свій куфер знайшов розрізаним і спорожненим. Операцію над куфром зробив п. Козій, як це потверджують свідки.

Де тепер перебуває й кого тепер дурить п. Козій, — цього ніхто не знає. Треба, одначе, сподіватись, що українська кар'єра п. Козія є тепер остаточно скінчена, з якою метою й подається до відома загалу цей його короткий життєпис".

Як бачите, читачу, чоловік виник, як з піни морської і не без рекомендації якоїсь партії або партійного кума чи свата! Почав кар'єру з "намісника посла" в Великій Державі, а скінчив тим, чим не скінчали навіть большевицькі дипльомати — "заосмотрився в штани" свого приятеля. Російський уряд таких адміністраторів здавав потихенько "в Сенат". Нашим Сенатом стало Віденське Кафе Herrenhof. Можливо, що і новий український "сенатор" з'явиться там в гурті инших "нумізматів" і запишеться навіть в комуністичну або ес-деківську партію, разом з відомими фаховцями по нафті та иншою "саранчою".

Але Україні від усього не стане легче, поки наші партійні діячі не відкажуться від своїх дотеперішніх функцій — "літати" й "їсти". А в цьому повинні навіть найбільш чесні із них. Принаймні, коли Портові хтось докоряв:

— Ви всі, еc-деки, прокрались!

Він скромно відповів:

— А Матюшенко у нас ще не прокрався!.. Остання резолюція У.С.-Д.Р.П. є наслідок останнього "нальоту" на Україну із Берліна двох ес-деківських Аяксів — Матюшенка і Шадлуна, людей до "саранчі" може й непричетних, але значіння і серьозность свої ролі поводирів й тяжкости момента не дооцінюючих.

[Воля, 11.12.1920]