Казуси з історії магістрату Судової Вишні у 1867-1914 роках
У другій половині ХІХ ст. простежується феномен «народження» міського самоврядування. Цей процес в значній мірі вважають реакцією на бюрократичні та антидемократичні методи урядування освіченого абсолютизму. Пошук нової моделі управління містами в ХІХ ст. витікав також зі швидких технічних та економічних змін, щоправда, менш відчутних у Галичині.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) в межах Галичини існувало більше 300 поселень, які мали міське право¹. Густота міських осередків у цьому регіоні не могла не позначитись на економічній ситуації. Можна ствердити, що власне урбаністична архітектоніка краю найкраще демонструє стан занепаду: невеликі поселення, наділені в різний час міським статусом, були поруйнованими й брудними місцинами з невеликою кількістю мурованих домів. Про каналізацію, бруківку чи тротуари не було й мови².
Впродовж перших кільканадцяти років австрійського панування в управлінні міст не відбулося жодних змін. Владу утримував обраний магістрат, судівництво виконувала війтівсько-лавнича лава. У склад названих органів входили місцеві обивателі, цехові майстри, які, окрім міського писаря (єдиний оплачуваний урядник), дуже часто не вміли писати й читати. На порозі ХІХ ст. настала реорганізація міської влади. Міські ради перетворили у відділи, а виконавчу владу – у магістрати. Магістрати складалися з радників та бурмістра, котрих спочатку обирали на 4 роки, з можливістю переобрання. З 1805 р. вибір урядників замінено їх номінацією, себто призначенням. Ліквідація міського самоврядування призвела до щораз більшого регулювання міського життя згідно державних розпоряджень. У віданні магістратів був міський маєток з прибутками, адміністрація та судівництво. Опіку та контроль над містами здійснювали циркулярні уряди.
Згідно адміністративної реформи 1867 р. були ліквідовані циркули та 178 менших адміністративно-судових одиниць. Натомість впроваджено нові адміністративні одиниці – 74 політичні повіти. Також утворено більше 100 судових повітів. Реформа жодним чином не торкнула міської мережі. Надалі існувала величезна частина міст і містечок, які такими були лише зі статусу. До не одного з них можна було віднести злісну приказку, що «mieszkańcy w obawie przed złodziejami chowali na noc swój ratusz do piwnicy lub przywiązywali go łańcuchem do pnia lipy»³.
***
Судова Вишня, яка зберігала міський статус з 1368 р., як і більшість інших поселень ремісничо-рільничого типу Галичини, упродовж ХІХ ст. перебувала у затяжній стагнації. Адміністративна реформа і право обирати міське управління не стали каталізатором хоча б трохи відчутних змін. Звісно, життя у місті дещо пожвавилось, зокрема, через вибори. В тогочасній пресі знаходимо декілька повідомлень, які проливають світло на особливості міського управління в Судовій Вишні останньої третини ХІХ – початку ХХ ст.
Відомо, що на затвердження результатів виборів 1867 р. судововишнянській громаді довелось трохи почекати. Врешті ц-к. Намісництво затвердило 24 обраних до ради осіб. Серед них були католицький та греко-католицький священики та 5 євреїв. Є згадка про протест, скерований до Намісництва; його відхилили. Повітове управління у Мостиськах отримало завдання організувати вибори керівника ґміни.
Вибори відбулися 11 квітня, після урочистого богослужіння в церкві та костелі. Процедуру обрання очолював найстарший член ґмінної ради, колишній презес міста Юзеф Світальський в присутності повітового комісара п. Бесядецького. Одноголосно обрано Леона Бейковського, колишнього капітана гусарів, «чоловіка гідного з усякого погляду». Його заступником став Юзеф Світальський. У «Шематизмі» в рубриці «Ратуша», окрім Леона Бейковського, вписано також касира Юзефа Кальманна, секретаря Корнеля Полошиновича, лікаря Германа Фреуденберга та акушерку Магдалену Трусевич⁴.
Автор допису зазначав, що у Судовій Вишні «завдяки щораз більше ширеній освіті і певним обивательським почуттям… кожен розуміє, що важко завжди бути дітьми, яких потрібно водити за руку»⁵. Далі читаємо, що у місті діяла тривіальна школа, яку отримували власним коштом «упродовж останніх ста років»⁶. Також у місті функціонував шпиталь для хворих та убогих⁷. Проте до виборів ґмінної ради у місті поставились з певними побоюваннями. Недовіра з боку «спокійних та працьовитих міщан», як зазначено, у статті, була пов’язана з тим, що вони «пам'ятали про 1848 р. та публікації конституції». Відтак вони усунулись з процесу. Це було не кращим рішенням – міське управління було обране кільканадцятьмя крикунами. За порядкування у міській касі взялися люди, які у цьому мало тямили. Після першого року такого урядування у касі ще залишилось декілька гульденів, наступного року ситуація не змінилась, а на третій – дефіцит становив 4 000 злотих.
У місті невдоволених ставало щораз більше. Врешті одна «заздрісна особа», як іронічно висловився кореспондент, схопила злодія за руку. 31 жовтня 1869 р. ц.-к. Намісництво спеціальним декретом розпустило ґмінне управління і раду за «марнування і розкрадання публічних коштів». Призначили нові вибори, проте вони радикально не змінили ситуацію. Агітація розпочалась з «заливання виборців трунками». Автор допису зазначав, що «у школі замість науки пили горівку і заїдали ковбасою». Єврей, званий «аптекарем», один із активних агітаторів, розповідав про «небесний мигдаль, а п'яна чернь кивала головою». Ще один єврейський агітатор «поставив у себе столи, які гнулись від ковбас, солонини і сала». Автор дивувався з цього, вказуючи, що той був ортодоксом. Агітація виявилась результативною:
«Під час виборів у містечку розлягався дикий шум п'яних, цілі групи людей хиталися на ногах. У результаті більшість із розпущеної ради знову потрапили у неї. Частина виборців, протверезівши, протестувала до Ц.-К. Намісництва. Інша частина вимагала нових виборів, сподіваючись на нову оказію пиятики і поїдання ковбас і сала»⁸.
Про ті ж події знаходимо у пресі зовсім протилежний погляд. Мовляв, упродовж 1868-1870 рр. у місті обрали для управління людей, які добре знали потреби міщан. Зокрема, у суді вдалося завершити на користь міста суперечку щодо лісу і пасовища, яка тянулася майже 60 років. Справу завершили добровільною згодою (нічого більшого про це поки невідомо). Також заслугою тодішнього керівництва називали створення позичкової каси на базі міського фонду⁹. Однак, ідилія тривала недовго – у дописі вказано на якусь особу, яка зуміла добитись, аби повітовий виділ у Мостиськах звільнив від обов’язків міську раду у листопаді 1869 р. Нові вибори призначили на 18 січня 1870 р. Автор вказує, що «здоровий глузд переміг і більшість колишніх радних увійшло в склад ради міста», та відзначає «об'єктивність та такт ц.к. урядового комісара із Мостиськ пана Маєвського, завдяки якому вибори пройшли чесно»¹⁰.
В 1871 р. бурмістром став знову Леон Бейковський, а його заступником – Шимон Торський. 1872 року знову відбулися вибори, в результаті яких ґміну очолив Торський. З 1873 по 1875 рр. бурмістром був Павло Свіщовський; упродовж 1876-1878 рр. ця посада залишалась вакантною, а заступником бурмістра був Теофіл Паєцький. 1879 р. бурмістром знову став Ш. Торський, який займав цю посаду до 1909 року¹¹.
Про чергову кризу в управлінні ґміною дізнаємося з газетних публікацій 1906 року¹². 26 липня 1906 р. в залі, де традиційно засідала рада ґміни у Судовій Вишні, відбулося таємне зібрання, на яке презес повітової ради граф Станіслав Стадницький запросив старосту Євгенія Свободу та кільканадцять жителів міста. Предметом обговорення були справи, пов’язані з самоврядуванням ґміни. Згромаджені у залі шукали способу, як вийти з непростого фінансового й управлінського становища. У дописі зазначено, що «колись заможне містечко» було доведене до руїни завдяки фатальному урядуванню «немічного старця-бурмістра». Той, як читаємо, фактично не керував ґміною самостійно, а слухався деяких осіб із магістрату.
Автор допису розповів, що після останніх виборів, організованих, щоправда, на підставі старих виборчих списків, до ради увійшла інтелігенція, яка з самого початку прагнула «спільною працею оздоровити місцеві відносини». Проте намірами та внесками цієї жменьки осіб «охочих і доброї волі» з самого початку нехтували. Інтелігенцію швидко майоризували, тому їй не вдавалось впливати на управління ґміною. На одному із перших засідань ця група осіб подала внесок щодо створення комісії для оцінки маєтку ґміни, який складається з «ґрунтів, пляців, будинків і т.д.». В результаті мали створити відповідний інвентар. Із 30 членів ради внесок підтримали лише 5. Відтак, через своє марґінальне становище у раді, група інтелігенції (та «декілька чесно мислячих і роботящих міщан», що примкнули до неї) зрезиґнувала зі своїх мандатів у раді.
Вихід із ради не означав капітуляції. Інтелігенція почала збирати збори, на яких висловлювали вотум недовіри діючій раді ґміни, вносили подання до староства, під якими підписувались сотні осіб. Опозиціонери сподівались, що у старостві перевірять внесені скарги і закиди, відтак ініціюють вибори на підставі нового списку, а стару раду розпустять. У старостві таки заявили, що беруть містечко під свою опіку. Відбувались якісь перевірки, бо як пише автор допису, староство «нагромадило цілі стоси актів і усіх їх направило повітовій раді, підтримуючи таким чином прагнення мешканців міста».
Результатом усіх тих старань власне і було таємне зібрання 26 липня 1906 р. Презес повітової ради заявив, що він не отримав від згромаджених достатніх доказів, аби прийняти рішення про розпуск ради. І заявив, що мусить також вислухати другу сторону, себто діючий магістрат і раду ґміни. Опозиціонери наполягали на розпуску ради й виборах. На їхню думку, поки нових виборів немає, урядування в місті слід передати комісареві або ж урядовому делегатові. Такі ініціативи могли спричинити до додатковиих витрат, тому один із тутешніх власників двору запевнив, що покриє видатки з власної кишені. Його імені в дописі не вказано, проте цілком можливо, що ним був саме судововишнянський дідич Ян Марс. Презес повітової ради прагнув погодити обидві сторони. Тому вдавався до напівзаходів, які ні до чого не привели. Судововишнянські опозиціонери, знаючи енергійність графа Стадницького, сподівались від нього рішучого кроку.
Справа не вирішувалась. У листопаді того ж року з’явився черговий допис про ситуацію у Судовій Вишні. Його автор відверто зазначив, що «за посередництвом преси ми зуміємо зацікавити компетентну владу ситуацією у місті»¹³. Зокрема зазначив, що староста Є. Свобода підтримує опозицію, проте мусить узгоджувати свої рішення з презесом ґміни графом Стадницьким, який почав демонструвати байдужість до цієї справи.
У дописі досить яскраво, хоч стисло, змальована ситуація у місті. Зокрема, пише, що Судова Вишня:
«…належить до тих білих круків між містами, яким вистачає дохід з власного маєтку і не потребує випорожнювати кишені своїм мешканцям через впровадження ґмінних додатків. Отже, здавалося б, що у місті справжній рай. Насправді ж кожний обиватель згодився б заплатити також і додаток ґмінний, аби не бути змушеним бродити по коліна у болоті, практично неосвітленими вулицями, аби мати якусь воду для пиття, м'ясо, придатне для їжі, не бачити довкола себе смітників та нечистот».
У такому невтішному становищі ґміни звинувачували 80-літнього старця бурмістра Шимона Торського і його фінансового потентата Сторха (очевидно, йдеться про Мойсея Сторха, місцевого купця, який займався торгівлею деревом¹⁴):
«Що пан Сторх хоче, то в ґміні й діється. А оскільки Сторх не хоче, аби в ґміні було чисто, не хоче тротуарів, ані світла, то ж ми ходимо по болоті, в потемку, і носи нам пухнуть від смердоти. Сторх має на своїй стороні і бурмістра, і всіх радних євреїв. Оскільки інтелігентна частина ради нічого не могла вдіяти більшості, і вийшла, всі рішення далі приймає рада на чолі зі Сторхом… Уже декілька місяців ми звертаємо увагу повітового виділу, староства і навіть намісництва на цілий ряд фактів, котрі доводять шкідливість та недолугість міського господарювання, та нездатність ради, яка складається майже із самих анальфабетів, ефективно працювати. Проте нічого не допомагає, навіть попри те, що люстратор краєвого виділу засвідчив, що доходи міста з року у рік падають».
Судововишнянські опозиціонери скаржились, що нічого не можуть вдіяти, бо Сторх має впливового протектора, який відкрито на зборах заявив (очевидно, граф Стадницький – презес повітової ради), що Мойсей Сторх «дуже порядна людина і чудово господарює»¹⁵.
Боротьба не припинялась. 1910 року раду ґміни таки розпустили. Тимчасове урядування здійснював конципіст ц.к. Намісництва Владислав Вейссброд, пізніше – почесний громадянин Судової Вишні¹⁶. Виборів бурмістра не проводили – з 1911 по 1914 р. керівником ґміни був місцевий дідич Ян Марс¹⁷.
_____________________
¹ Karpiniec J. Ilość osad miejskich w byłej Galicji i podział ich na miasta i miasteczka // Roczniki Dziejów Społecznych i Gospodarczych. 1932-1933. R. 2.
² Broński K. Rola samorządu w rozwoju prowincjonalnych miast galicyjskich w dobie autonomicznej // Zeszyty Naukowe Akademii Ekonomicznej w Krakowie. 2000. Nr 548. S. 62-63.
³ «мешканці з остерігаючись злодіїв ховали на ніч свою ратушу до пивниці або прив'язували її ланцюгом до пня липи» (Broński K. Rola samorządu w rozwoju prowincjonalnych miast galicyjskich w dobie autonomicznej // Zeszyty Naukowe Akademii Ekonomicznej w Krakowie. 2000. Nr 548. S. 63-64)
⁴ Galizisches Provinzial Handbuch für das jahr 1968. Lemberg. S. 91.
⁵ Gazeta Narodowa. Lwów, 18 kwietnia 1867. R. VII. Nr. 90. S. 3.
⁶ У Судовій Вишні з 1795 р. діяла школа з польською мовою викладання. У другій половині ХІХ ст. із 670 дітей шкільного віку лише 105 були її учнями. Див.: Історія міст і сіл Української РСР. У 26 т. Львівська область / редкол.: П. Т. Тронько (голова) та ін. Київ, 1968. С. 487.
⁷ Шпиталь для убогих у Судовій Вишні організували 1841 року. Він був розрахований на утримання 6 убогих та 3 хворих. Управляв закладом місцевий пробощ. Див.: Dodatek Tygodniowy przy Gazecie Lwowskiej. 1857. Nr 45. S. 183.
⁸ Gazeta Narodowa. Lwów, 8 marca 1870. Rok IX. Nr. 65. S. 2.
⁹ У статистичному збірнику господарських і заробіткових товариств про цю позичкову касу нічого не сказано. Ощадну касу («Надія») у місті організували 1879 року. Див.: Szósty rocznik stowarzyszeń zarobkowych i gospodarczych w Galicyi i W. Ks. Krakowskiem. Lwów, 1880. S. 4.
¹⁰ Gazeta Narodowa. Lwów, 22 lutego 1870. R. IX. Nr. 51. S. 3.
¹¹ Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok 1871. Lwów, 1871. S. 42; 1872. S. 41; 1873. S. 42; 1874. S. 42; 1875. S. 41; 1876. S. 41; 1877. S. 319; 1878. S. 304; 1879. S. 294; 1880. S. 299; 1881. S. 301; 1882. S. 302; 1883. S. 307; 1884. S. 285; 1885. S. 285; 1886. S. 285; 1887. S. 285; 1888. S. 285; 1889. S. 315; 1890. S. 315; 1891. S. 315; 1892. S. 315; 1893. S. 315; 1894. S. 315; 1895. S. 315; 1896. S. 315; 1897. S. 315; 1898. S. 377; 1899. S. 377; 1900. S. 377; 1901. S. 377; 1902. S. 401; 1903. S. 401; 1904. S. 401; 1905. S. 401; 1906. S. 412; 1907. S. 412; 1908. S. 412; 1909. S. 450.
¹² Słowo Polskie. Lwów, 9 sierpnia 1906. R. XI. Nr. 356. S. 6-7.
¹³ Słowo Polskie. Lwów, 21 listopada 1906. R. XI. Nr. 530. S. 5-6.
¹⁴ Burger J. Galicyjska księga adresowa jbejmująca adresy fabrykantów, przemysłowców, przedsiębiorstw górniczych, artystów, kupców i t.p. posiadających swe zakłady w Galicyi. Lwów, 1896. S. 272.
¹⁵ Słowo Polskie. Lwów, 21 listopada 1906. R. XI. Nr. 530. S. 5-6.
¹⁶ Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem księstwem krakowskiem na rok 1910. Lwów, 1910. S. 450.
¹⁷ Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem księstwem krakowskiem na rok 1911. Lwów, 1911. S. 465; 1912. S. 464; 1913. S. 519; 1914. S. 522.
03.12.2020