Протягом місяця відвідувачі Львівської філармонії двічі мали непересічну можливість розкошувати фа-мінорним фортепіанним концертом Фридерика Шопена. Цікаво, яким би хлопцем був Шопен у наш час, час онлайну? Адже Шопенові було всього 19 років, коли він писав цей один з найбільш технічно-вимогливих для виконавця, але ще й вельми емоційно заряджений концерт.
Лунає фа-мінорний фортепіанний концерт Фридерика Шопена.
Уявіть собі хлопця 19-ти років. Симпатичний і освічений, живе в столиці. Родина не бідна, у ній трохи французів, трохи поляків. Знає кілька мов. У сім’ї його дуже люблять, а талант підтримують, тож дитячим травмам місця немає. Він має багато колєґ, проводить час у шляхетних домах і любить подорожувати. Вимальовується образ перспективного молодого франта – впевненого в собі і дещо зухвалого. Ще юнак любить музику і вміє грати на фортепіано – музику люблять романтики, бо вона хвилює тільки бентежні душі, а виконавство свідчить про терплячість, бо ж гра на інструменті не для непосидючих. Взагалі-то він і сам пише музику, а це свідчить про вразливість нашого героя, ну і взагалі робить образ дуже творчим. А ще відважним – екзгібіціонувати на публіці емоції і пориви – заняття не для слабких духом. Щоб вдосконалюватись в майстерному викладі думок треба бути ще й працьовитим, а зважаючи на кількість вже написаних творів – і цієї риси йому також не бракує. Що вразливіша душа, то багатше переживає усю палітру почуттів. Він відчайдушно переймається відтінками радостей і різко реагує на межі бентеги, хвилева задумливість може статися трагедією, а опісля опанування себе обернутися меланхолійною замальовкою. Хлопчина видається непересічним, його талант і винятковість якісь надто очевидні, – такі справді трапляються не часто.
У часи без ґаджетів і надміру інформації люди також вміли прокрастинувати. За доби романтиків і самокопання у нагоді ставала задума, туга і філософські роздуми про нендзність та марноту життя. Зараз ми страждаємо від того, що часу нема, а тоді інтелігенція страждала від того, що він є. А як його заповнити – ідей не є! Ким, властиво, я є, як розуміти себе, як змінювати себе і чи варто – усі ці думки Байрон свого часу підкинув наступним молодим умам Європи, посіявши сумніви й розчарування. Ідеалізовуючи кохання, задекларував самопожертву, одно слово: сублімував все те, що влучно промовляє до молодої людини, знудженої класицистичними порядками, правилами й чеснотами. І навіть у зрощеному в любові й теплі Шопені ці гасла знаходять відгук. Отже йому 19, він вже опірений музикант і до цього моменту написав кілька опусів мазурок, концертні етюди. Твори для фортепіано з оркестром вже також написані, вони були вільної форми, як то «Краков’як» чи «Варіації», а от тепер - цілий концерт!
Дама серця юного композитора – Констанція Ґладковська – його ровесниця, співачка, з котрою взаємности Шопен не пізнає. Тим не менш, це не завадило Фридерикові ідеалізувати образ коханої, а результатом цих юнацьких мук стають обидва фортепіанні концерти. Тут ще немає журливої туги, яка пізніше чутиметься у творах, написаних у Франції чи на Майорці, зате присутні бурхливі реакції та емоційні сплески на радість зустрічі, на спогад, часом на гнів чи безпорадність. Ґеній композитора проявляється у вмінні почути себе, впорядкувати ці почуття та покласти на ноти.
Сучасна плакатна Шопеніана із Польщі.
Чи мав би Шопен час так тонко відчувати і так ретельно записувати власні спостереження, якби його раз по раз відволікали сповіщення із інстаґраму? Чи з Констанцією вони би мали тісніший зв’язок, якби познайомилися на Тіндері? Що обговорював би він із другом Титусом Войчєховським на шляхтянських вечірках? Наш світ так змінився, але люди продовжують відчувати. Продовжують кохати і розчаровуватись. Є якісь константи, яким непідвладний час. І музика, написана в солодкій прокрастинації, досі промовляє до нас і закликає досліджувати власні відчуття.
Окрім композитора є той, хто ретранслює його музику нам – інтерпретатор. Без посередника ми в більшості своїй не вміємо сприймати музику. Нам потрібен професіонал, який розбереться із глибинним посилом автора, який додасть свого темпераменту й інтелекту, упорядкує хаос та із-зовні увіллє у наші вуха емоції й думки. І для справжнього ефекту транслятор і отримувач повинні знаходитись у фізичній досяжности одне до одного , – я маю на увазі перебування в одному просторі в момент перформансу. Концерт! – кластер моментів взаємного викиду/поглинання енергії.
Концерт фестивалю Людомирського у Львівській філармонії.
На концерт фестивалю Людомирського я запросила товаришку. Професійно вона не пов’язана з культурою, проте любить класичну музику й іноді відвідує такі заходи. На велике здивування – і її, і моє - вона сказала, що ЗАБУЛА, що в філармонію можна ПРИЙТИ!.. Виявляється зовсім мало часу треба, щоб з нашої свідомости стерти певний патерн проведення часу, можливість побути в чужому місці на одинці з собою, заглибитися у музику і у власні відчуття. Хтось вирішив, що там – потенційна небезпека, і ми просто викреслили цей сеґмент нашого життя, бо він не є життєво необхідний, без цього можна обійтися. Та боюся, що за деякий час ми зіткнемося із наслідками дефіциту психо-емоційної поживи: після безкінечного сидіння вдома і псевдо-насичення прослуховуванням музики «фоново» ми відчуємо, що всередині вже нічого не відбувається, – там сформується незаповнена величезна лакуна і брак фізичного переживання емоційного посилу ззовні. Це своєю чергою може спровокувати у психологічно-незрілих людей викиди агресії, в більш зрілих – брак емпатії.
Середньостатистичний львів’янин відвідує культурні події приблизно 2-3 рази в рік: виставка, концерт, спектакль. Загалом,за співвідношенням кількості населення до пропозиції – це співмірно. У цьогорічний час обмежень і дистанцій, стогнучи від браку спілкування та нарікаючи на онлайн, ми гаряче відстоювали право на ресторани і забави (дивним чином, там ті обмеження залишились таки мало видимими), а от за концертні майданчики львів’яни не так щоб особливо й боролися. Можливо, пам’ятаючи, що майже всі ці заклади – бюджетні установи і шкодувати їх нічого, то може тому й тепер, коли доступ до них є – не цінують. Музиканти обирають для себе шлях митця, бо інакше не можуть: їм потрібно виливати свої невербальні думки і школити навички, тому їм майже не важливо, скільки людей прийде то слухати. І здавалось би, онлайн трансляції вже цілком звична річ, але впливають вони на нас – слухачів значно «лайтовіше», ніж у момент фізичного єднання з джерелом.
Польський піаніст Пйотр Салайчик.
Фа-мінорний концерт звучав 20 жовтня у виконанні піаніста Пйотра Салайчика та оркестру Львівської філармонії під диригуванням Себастіяна Перловського. З Пйотром я знайома давно, проте востаннє чула його на студіях в Катовіцах, де ми перетнулися 2009 року, і тепер, знаючи про всі його успіхи і затребуваність на концертних естрадах, мала велику цікавість почути в його виконанні саме Шопена. Цікавість була задоволена і ще й винагороджена. Пйотр грав впевнено, романтично, рішуче і з напругою. Шопен, незважаючи на душевність, буває ж і рвучкий, і спонтанний. І якщо соліст відважний, якщо майстерно бере слухача «за руку» і веде у свій світ, стають зрозуміліші інтенції композитора. Окремі шопенівські теми музиканти беруть за основу до джазових імпровізацій, а Пйотр, не відходячи від оригіналу, додавав краплину джазової фривольності, котра (о диво!) пасувала атмосфері й підкреслювали молодіжність і сучасність твору. Іноді піаніст настільки зливався в потоці, що створювалося відчуття, що це його власна композиція, це його думки і переживання. Годі говорити про біглість пальців чи ведення фраз – тут все це по замовчуванню присутнє, а от емоційна цілісність і так званий «широкий мазок» – те, чого давно не чула я у виконаннях творів Шопена – високий клас культури, де єднається класична технічність і індивідуальна спонтанність.
Пйотр Салайчик – сучасний інтерпретатор Шопена за роялем у залі Львівської філармонії.
Удруге послухати концерт Шопена можна було 19 листопада, – він мав вигляд трансформованого концерту вже не на соліста в супроводі оркестру, а у вигляді фортепіанного квінтету у виконанні львівського піаніста Данила Саєнка та струнного квартету в складі Марка Комонька, Марії Ткачик, Устима Жука й Оксани Литвиненко.
Фантазійність Шопена у музиці для фортепіано безкрая, а от на оркестр його вже не вистачало, тому оркестровка часто йде в унісон і подекуди просто банальна, та все ж масштабна. Зреалізувати потугу великого оркестрового звучання за допомогою квартету – завдання непросте: треба неперефорсувати динаміку й підтримати майже безперервний рух фортепіанної партії.
Львівський піаніст Данило Саєнко.
Данило Саєнко – піаніст досвідчений, із широким репертуаром, та саме цей концерт Шопена для нього був того вечора дебютом. Отже в такій атмосфері нових викликів і концерт, і соліст, і квартет видимо притиралися одне до одного. Слухала я сю музику юнака Шопена, дивилась на зосереджені лиця виконавців і подумала, що подібну тривогу дебюту можна спостерігати в молодих коханців, котрі опісля кількох побачень/репетицій осягають момент зближення/концерту: вони бажають пізнати й показати себе, та все ще соромляться. Вже хочуть розкошувати, а на ділі часами відчувається непевність і розбалансованість, – у цьому випадку по темпах чи по різноманітності фразотворення. Але все то, звісно, питання практики і спостережливости. Алюзії такого плану можуть виникати по відношенню тільки до тих музикантів, потенціал котрих є очевидним. У їхньому виконанні я б охоче послухала ту ж програму десь за пів року, коли ейфорія ще присутня, а впевнености прибуде.
У ХХІ столітті більше не потрібні стерильність і капсульність. Отримавши необмежений доступ в життя інших, ми більше не віримо в абсолют кумира. Нам, сучасним людям, потрібно справжнє життя, але насичене і яскраве, весь час змінне і часом несподіване – з людськими слабкостями й міццю духу, з ураганами і рецептами, як їх збороти. Нам потрібна жива мотивація, емоція, котра промовляє, – суб’єктивно-об’єктивна музика з краплиною джазу і дрібкою впорядкованості.
У передмові збірки есеїв Володимира Єрмоленка «Далекі-близькі» автор пише, що сприймає давніх філософів, як своїх друзів, яких можна запросити в гості на душевну розмову. Це добрий рецепт сприйняття і композиторів також: не ідеалізувати та не відривати їх від життя, бо ж музика і є життя.
25.11.2020