Чи реально повернути Крим? Як вигнати Росію з Чорного моря? Чи вдасться роботам і дронам замінити солдата-піхотинця? Як ловити «зелених чоловічків»? Тези з виступу колишнього командувача сухопутних сил США у Європі Бена Годжеса на Львівському безпековому форумі.
Бен Годжес
Американський військовик, експерт з питань оборони та безпеки, генерал-лейтенант у запасі. Колишній командувач сухопутних сил збройних сил США у Європі. Керівник програми Першинга із стратегічних досліджень Центру дослідження європейської політики (США), співголова Львівського безпекового форуму
Чому Росія має пунктик на мілітаризації Чорного моря?
Так випадково сталося, що я зараз читаю біографію Петра I. Якраз дочитав до того моменту, коли він усвідомлює: Балтійське море контролює Швеція, і єдина можливість для Росії отримати доступ до відкритого моря – через Чорне море. Відтак він почав уважніше придивлятися до Азовського моря.
Росія віддавна намагається домінувати у Чорноморському регіоні. Їм потрібен доступ до Середземного моря, а потім – до Атлантичного океану. Це не питання президента Путіна. Це радше сутність самої Росії.
Чому це залишається важливим донині? Чорне море – це стартовий майданчик для Росії. Москва використовує цей басейн для того, щоб проводити операції у Сирії і підтримувати режим Асада. Щоб проводити операції в Лівії. Всі ці зусилля спрямовані на те, щоб посилити свої позиції і підірвати Захід. Через порти у Криму вони хочуть мати необмежений доступ у Чорному морі і деінде.
Сьогодні Росія чинить великий тиск на Кавказ. Так звані миротворці вже вступили у Нагірний Карабах. Таким чином, російські війська присутні і у Вірменії, і в Азербайджані, і в Грузії – у всіх трьох країнах Кавказу.
Моя думка: Кремль опустив нову залізну завісу. Тепер вони будуть використовувати свої сили проти країн НАТО. Звичайно, Росія не захоче мати прямого конфлікту з НАТО. Одна країна проти тридцяти? Без шансів. Але Росія точно продовжить використовувати силу в Чорноморському регіоні – так, як робила раніше в Україні, в Грузії.
Чорноморський регіон став полем для змагання між заходом та сходом. Ми конкуруємо не лише у військовій сфері, а й одночасно у дипломатичній, інформаційній, економічній галузях. Мусимо показати, що нам залежить на цьому регіоні. Треба залучати сюди ресурси, будувати інфраструктуру, подавати скарги у міжнародні суди. Якщо ми будемо ловити гав, то дамо меседж: робіть що завгодно. Саме тому Росія наважилася застосувати силу проти українських кораблів у листопаді 2018 року. Бо була переконана, що ми не відреагуємо. І мала рацію. Вона була переконана, що ми ніяк не відреагуємо, якщо захопити 20% території Грузії. І теж мала рацію.
Отже, якщо ми розглядаємо Чорне море як поле для змагання, то мусимо змагатися (Примітка Z: В оригіналі Бен Годжес використав англійське слово «cup» – кубок. Тут гра слів, бо кубок – не лише резервуар для рідини, а й змагальний турнір).
Використаю ще одну метафору. Україна – це ключовий камінь для Чорноморського регіону. Як ви знаєте, ключовий камінь в архітектурі – це частина арки чи вікна, яка несе всю вагу склепіння. І це Україна. Росія це добре розуміє. Україна – це те місце, через яке можна контролювати ціле море.
Про «Кримську платформу» і деокупацію півострова
Мені подобається сама ідея створення «Кримської платформи». Вона нагадуватиме всьому світові, що Крим перебуває під незаконною окупацією Росії.
Якщо цього питання не порушувати, то люди просто забудуть про це і житимуть своїм пересічним життям, ніби нічого не сталося. Треба постійно нагадувати міжнародній спільноті, що в Криму перебувають тисячі військовиків з Росії – на українській суверенній території.
Сполучені Штати Америки ніколи не визнавали анексії Естонії, Латвії і Литви Радянським Союзом. Ці країни понад 50 років жили в окупації – але США ні разу не відступилися від своєї позиції. Коли я розмовляю з литовцями, вони досі говорять мені, що це мало для них дуже велике значення. Це, звичайно, лише символічні речі. Але вони дуже важливі.
У 1981 році я був на військовій службі у Німеччині. Я поїхав у Західний Берлін, побачив також і Східний Берлін. І я думав собі, що це буде тривати вічно. Але весь той час Сполучені Штати, і союзники, і мешканці Західної Німеччини залишалися відданими справі возз’єднання країни – і потім це сталося.
Над цими питаннями треба працювати комплексно: в економічній, дипломатичній, військовій сферах. Кінцева мета – досягнути деокупації Криму.
Ми не можемо погоджуватися на якісь часткові варіанти чи сценарії. Щойно ми це зробимо – буде кінець.
Кілька місяців тому Естонія і Литва відмовилися визнавати місцеві вибори, які Росія хотіла провести у Донецьку та Луганську. І це дуже важливо. Пам’ятайте: щойно ви самі почнете приймати такі речі, то тоді і міжнародна спільнота почне їх приймати.
Ще один приклад. Росія вважає водний простір навколо Криму лише своїми водами. Вона поширює такий підхід, наприклад, на морське страхування, на кораблі, які здійснюють розвідку надр. Ми не повинні це їм дарувати.
Ми також знаємо, що в Криму не вистачає питної води. Україна в жодному випадку не повинна відкривати канал. Якщо Росія може дозволити собі збудувати міст через Керченську протоку, то хіба росіяни не спроможні провести трубопровід для забезпечення півострова водою? Не потурайте пропаґанді: жодної провини України в цьому немає.
Треба реалізовувати такі кроки, щоб командувач Чорноморського флоту Росії весь час був стривожений. Щоб кожного ранку, коли він прокидається, він переймався цим. Щоб кожного вечора, коли він іде спати і промовляє молитву, він переймався тим, що американці, британці, румуни та інші союзники можуть вдарити ракетними системами по Севастополю. Він має перейматися корабельними ракетами, які закуповуватимуть Україна і Румунія і які можуть вдарити по їхніх військових кораблях. Вони мають перейматися дронами, безпілотниками, які можуть закладати міни або проводити демінування навіть у складних умовах Чорного моря. Командувач Чорноморського флоту Росії постійно має відчувати тривогу. Ми мусимо взяти ініціативу до своїх рук, а не сидіти й жалітися, що Путін має великі переваги… Коли це станеться, тоді вони почнуть поважати дії й прагнення України.
Як врівноважити розподіл сил?
Важливо, аби країни Чорноморського регіону співпрацювали. Щоб вони були єдиним голосом. Це могло би збити російське диктування. Чому Кремль такий успішний? Тому що вони вміють розділяти, вміють викривлювати інформацію. Так само робив і Сталін, коли стравлював між собою різні республіки та етнічні групи.
Якщо об’єднати зусилля Румунії, України, Грузії, Болгарії, Молдови, а пізніше навіть Туреччини, якщо налагодити співпрацю між ними, розпочати спільну роботу з притягнення Росії до відповідальності – це значно допомогло б змінити баланс сил.
У Росії – потужна енергетика, багато газових компаній. Країни залежні від неї. Наприклад, Грузія відчуває тиск. Саме тому Грузія й дозволила російським літакам скористатися своїм повітряним простором для прольоту російських миротворців у Карабах.
Що ми можемо зробити? Очевидно, що НАТО має збільшити кількість кораблів військово-морського флоту в цьому регіоні. Важливо ініціювати створення військової інфраструктури в Румунії. Я хотів би бачити постійну інфраструктуру в Україні і в Грузії. Не кажу про постійні війська, але принаймні про постійну присутність – ротації, тренування, навчання.
Яка стратегія принесе перемогу над Росією?
Перш за все, треба змусити представників Брюсселю, Парижу, Берліну, Вашінґтону витягнути географічну мапу й знайти на ній Чорне море і зрозуміти, чому воно має стратегічне значення. То перший крок. Звичайно, всі люблять Україну, люблять грузинів. Але більшість людей, які займаються стратегіями та оборонними концепціями у Берліні, Парижі, Брюсселі й Вашінґтоні, не зможуть навіть назвати всіх країн, які розташовані на березі Чорного моря. Вони не зможуть знайти на мапі Нагірний Карабах.
Тому, на мою думку, основний пункт стратегії – пояснити, що відбувається в Чорному морі. Бо те, що відбувається у Чорному морі, не обмежується лише Чорним морем. Це має безпосередній вплив на Париж, Берлін, Брюссель і Вашінґтон. Тому що Росія використовує Чорне море у своїх цілях. Приклад, який мав переконати Європу, – хвиля мігрантів після вступу Росії в конфлікт у Сирії.
Другий елемент стратегії – економічні можливості. Мені комфортно жити у Німеччині, але я не бачу тут людей, які мали би інвестиції у Грузії, яких би переймало, що 20% території Грузії окуповані Росією. Це не тому, що тут злі чи погані люди. А тому, що в них там немає економічних інтересів. Саме це відповідає політиці Росії. Кремль однозначно не хоче, щоби голландський, німецький чи французький бізнес почав інвестувати у Грузію.
Якщо подивитися на карту, то можна побачити, що Кавказ є порталом між Європою і Євразією. Через Кавказ проходять трубопроводи, телекомунікаційні мережі, повітряні коридори. Тому Кремль зробив все можливе, щоб Грузія ніколи не мала тут свого порту. Бо в цей порт припливав би кожен корабель у Чорному морі. Цим коридором зацікавилися би китайці. І тоді всі би почали інвестувати у Грузію. І тоді, наприклад, німці, захищаючи свої торговельні шляхи, почали б цікавитися: на якій підставі у Грузії перебувають російські війська?
До речі, Румунія теж була б потенційним вигодонабувачем. Тому що всі кораблі, які випливали б із Грузії, рухалися б на захід – і річка Дунай знову повернула б свою важливість. Зараз Дунай цікавий лише людям літнього віку, які їздять туди в круїзи. А для комерції ця річка не цікава. Якщо там буде комерція, то люди надаватимуть цій справі більше ваги. Їх перейматимуть справи в Україні та Румунії.
Економічні інвестиції – дуже важливий чинник для безпеки і стабільності в регіоні.
Для безпеки в Чорному морі також обов’язково потрібна Туреччина. Мусимо оновити і перезапустити відносини між Туреччиною і Сполученими Штатами.
Як не проґавити початок «гібридної» агресії?
Найперше наші цивільні лідери мусять визнати, що Росія є носієм поганих, зловісних намірів. Ми не зможемо реагувати вчасно, якщо не засвоїмо цієї думки.
Пам’ятаєте, коли в Криму почали з’являтися «зелені чоловічки», то чиновники ЄС упродовж тижнів повторювали: «Я не вірю, що це можливо…», «Я не вірю, що це Росія...»? Повірте, будь-який новоспечений офіцер у перший же день своєї військової служби міг би розпізнати в тих людях російські спецзагони, добре треновані сили. Але цивільні лідери не змогли розпізнати у «зелених чоловічках» росіян.
Наші очі та вуха повинні бути готові бачити і чути. Лише тоді ми зможемо вчасно відреагувати.
Другий момент – нам треба розуміти, як перехопити ініціативу. Замість того, щоб чекати, коли щось відбудеться, коли вигулькнуть самі «зелені чоловічки», або коли щось трапиться на морській території, – треба брати ініціативу у свої руки. А не сидіти й чекати. Коли ми були малі, то тато нас вчив: якщо хтось на майданчику вас зачіпає, то дайте їм в ніс, і вони відступляться. Я не маю на увазі, що треба бути провокатором. Але треба вчасно реагувати. Що спровокувало ситуацію в Криму? Наша пасивна поведінка. Коли ми нічого не робимо, це заохочує росіян до подальшої агресії.
Третій момент, який я би підкреслив, – треба навчитися реагувати швидко. Росія дійсно діє на «підпороговому» рівні. Треба швидко розпізнавати те, що відбувається, і реагувати раніше, перш ніж стане запізно.
Чи можливий глобальний конфлікт у найближчі роки?
Я передбачаю, що впродовж найближчих п’яти років нас чекатиме конфлікт із Китаєм. Не глобальний. Не такий, до якого задіяно армії та флот по всьому світу. І не ядерний. Але буде задіяно ракети, літаки, кораблі.
Риторика, яку ми чуємо з Пекіна, є дуже агресивною. Комуністична партія Китаю бачить, що Захід не реагує на події в Гонконзі. Ми висловлюємо занепокоєння – але за цим нічого не йде. Китай це розуміє. Тому його заяви стають все жорсткішими. В той же час, США заявили, що вони поважатимуть незалежність Тайваню. Тому я допускаю, що там може щось відбутися. Або в Південнокитайському морі, оскільки Пекін провів мілітаризацію островів... Не скажу, що це невідворотно. Але існує висока ймовірність.
Звичайно, Сполучені Штати не мають можливості займатися всім на світі. Тому нам потрібна чітка надійна підтримка європейських союзників, які будуть протистояти Кремлю, які опікуватимуться справами у Європі, якщо США доведеться зосередитися на Тихому океані.
Війна майбутнього – роботи чи люди?
Я дуже часто чую це питання, коли на полях бою починають використовувати якісь нові технології. Ці технології виявляються дуже ефектними, і зазвичай люди кажуть: «Все, кінець великим арміям». Так уже говорили, коли почали використовувати літаки, ядерну зброю, дрони.
Я переконаний, що всі, хто слухає нас на Львівському безпековому форумі, бачили безконечні відео з дронів, які били по цілях у Нагірному Карабаху чи Сирії. Звичайно, що коли з’являються нові технології, то та сторона, яка може їх швидше освоїти, отримує перевагу. Але з часом інша сторона наздоганяє, і тоді всі все одно повертаються до наземних засобів і наземних військ.
Згадайте Донецький аеропорт. Бої за Донецький аеропорт відбувалися вже у вік дронів. Водночас, ці бої мало відрізнялися від боїв під Сталінградом понад сімдесят років тому. Це та сама жорстока, та сама кривава війна.
Тому я не погоджуся з думкою, що нам нічого, крім дронів, уже не треба. Ми повинні нарощувати достатньо спроможності, щоб стримати будь-яку силу.
Звичайно, технології модернізуються. Наприклад, нинішні німецькі танки надзвичайно важкі – 60-70 тонн. Мало який міст у Європі може витримати таку вагу. З часом танки зазнають видозмін. В кабіні замість людей сидітимуть роботи, які управлятимуть різною зброєю. Відповідно, не буде потреби захищати людей усередині, можна буде зекономити на габаритах і вазі.
Я знаю, що українські солдати навчилися захищатися від виявлення дронами. Вони навчилися камуфлювати виділення тепла, щоб не потрапляти в поле зору тепловізорів, інакше по них завдавали б удару.
Та сторона, яка швидше освоює нові технології, на якийсь момент отримує перевагу – але не постійну. Характер війни змінюється, проте суть війни, її природа не зміниться ніколи. Атаки спрямовані на те, щоб посіяти тривогу, непевність, кожна сторона намагається завдати поразки іншій. І це завжди брудна справа.
Підготував Володимир СЕМКІВ
19.11.2020