Це хтось із моїх друзів колись вивів такий термін з того шевченкового вірша – «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» – «свогонецурайництво». Мовляв, хтось із цієї фрази акцентує на першій частині, про навчання чужому, а хтось наполягає, що важливіша друга частина: свого не цурайтесь. Свогонецурайництво.
І ця наша риса дедалі кріпне й міцнішає. Свогонецурайництво – це коли не тільки плитка й металеві огорожі у центрі міста вироблені фірмами, близькими до мера, а ще коли й монументи, що відверто віддають несмаком (теж виготовлені якимсь знайомим скульптором) намагаються видати за щось естетично привабливе. Щось подібне сталося і в Ірпені, де я мешкаю вже понад чверть століття.
Свогонецурайництво – це коли ощадять на професійній роботі з текстом, і віршика для рекламного ролика пише секретарка, знаходячи у голові своїй виключно примітивні дієслівні рими.
І голосування на місцевих виборах – це теж «свогонецурайництво». Виявляється, можна обратися на посаду мера мегаполіса, не встаючи з ліжка у реанімаційному відділенні.
Свогонецурайництво – це призначати на високі державні посади своїх колишніх партнерів по бізнесу, не в залежності від їхніх професійних якостей, а тому, що «він чоловік хороший». А потім з піною на вустах відмазувати «хорошого чоловіка» за його відверті проколи і провали у роботі. А звільнивши його після численних критичних зауважень, призначити на його місце наступного приятеля, чи родича приятеля, чи родича родича приятеля.
Лист-відповідь якому-небудь Саріку – свогонецурайництво вищої проби. Бо Сарік – чоловік «зі свого кола», тому його зауваження зачепило, і хочеться висловити незгоду, обурення через неправоту кореспондента. А повідомлення не «зі свого світу» – як, наприклад, про загиблих військових на лінії розмежування в період «тиші» – не зачіпають аж так глибоко і не стають причиною багатослівних пояснень.
Свогонецурайництво – це віддавати перевагу шитву подруги або дружини друга, ігноруючи більш професійних дизайнерів і модельєрів одягу, щоб потім дещо дивно виглядати поряд з дружинами лідерів інших держав.
Бо свогонецурайництво дуже часто ходить попід руку з некомпетентністю. І цьому є просте пояснення: давнього друга людина шанує і любить, тому заплющує очі на його можливі недоліки, змирившися з ними за тривалий час спілкування. Як наслідок цього – органи безпеки і військової розвідки в нас очолюють особи без спеціальної підготовки. (Голова СБУ, здається, навіть не мав офіцерського звання, заступаючи на посаду). Журналісти (деякі) успішно працюють в Оборонпромі й наглядовій раді Укрзалізниці. Директорка кінотеатру очолює Держкіно – ну, тут хоч профіль занять співпадає. Перелік цей можна продовжувати.
Неграмотні тексти на біл-бордах (про них ішлося в попередній моїй колонці) – це також прояв свогонецурайництва, сліпа й перебільшена віра у реальні можливості людей свого ближнього кола, помножена на власну самовпевненість і також низьку компетентність.
Свогонецурайництво має часом і позитивні сторони, але вони спрацьовують переважно лиш у короткостроковій перспективі. Хоча серед місцевих партій, окрім блоку Кернеса у Харкові, перемогла ще й партія Гройсмана у Вінниці, а в багатьох інших обласних центрах попередні мери втримали свої позиції – з Києвом включно. Але свогонецурайництво, на жаль, обмежене насамперед сферою «свого». Балансу з «научанням чужому» не спостерігається. У кращому разі все обмежується примітивним копіюванням і буквальним перенесенням запозичень на свій ґрунт, без належної адаптації й осмислення.
Свогонецурайництво мало б стати ідеологією туристичної сфери – особливо на час карантинних обмежень. Воно десь так потрохи і стається – я бачу це, зауважуючи натовпи людей і скопища автівок на набережній у тому ж Ірпені. Набережну, звісно, олюднили, вимостили доріжки, встановили лавочки і ліхтарі. От тільки естетика і ліхтарів, і різних металевих «витинанок» вздовж набережної теж лишає бажати ліпшого. Але річка, яка була периферійним об’єктом у міській інфраструктурі, раптом обросла пересувними кав’ярнями, пунктами прокату різного реманенту, мангалами і всяким подібним. При тому, що річка не посеред міста, а досить таки скраю…
Свогонецурайництво невитравне, попри глобалізацію нашого буремного світу. Воно промовляє з підкірки пересічного українця – того самого, який прийшов у нашій країні до влади торік і вже втомився, але визнавати цього не збирається.
Свогонецурайництво у крові і в генах наших. І тому вареники з картоплею завжди переважать суші і фуа-гру.
Бо «Велесова книга» – це свогонецурайництво. Але й «Кобзар» – це теж свогонецурайництво. Хоча ні, не зовсім. Бо ж ті рядки «і чужого научайтесь» – вони ж саме з «Кобзаря».
09.11.2020