Дві України

Якось у розпал літа – що, однак, загалом виявилося не таким уже й спекотним – наша родина вирушила в гори. Певна річ, карпатські, бо до кримських, навіть якби й туди нам дуже кортіло, зась. І не до польських із румунськими чи австрійськими, бо туди теж не пускав коронавірус і всі супутні обмеження. Але навіть якби й можна було податися деінде, ми б усе одно вибрали Карпати, бо, по-перше, нема нічого солодшого в наш час, як сісти до авта й без жодних перешкод переїхати з пункту a до пункту b, а по-друге, нічого ліпшого за відпочинок саме там, в околицях Великого Яремчого, для нас немає.

Велике Яремче – назва умовна, бо насправді саме Микуличин великий, тобто довгий. Подейкують, це найдовше в Україні село – 25 кілометрів завдовжки. І якщо вже брати не за адміністративним рахунком, а за якимось внутрішнім переконанням, то з Яремчого тільки все починається, точніше, з Дори, а ще точніше – з Делятина.

З Делятина – бо там дідизна Тараса і Юрка Прохаськів, напівмітичне місце на моїй внутрішній мапі, де між їхнім городом і місцевим цвинтарем ходить живущий доказ невмирущости австро-угорської цивілізації на наших землях – поїзд Рахів-Харків. Ніби перетинаючи навпіл сфери літературної пам'яті, де коріння Тарасового "відчуття присутності" й усього його Ялівецького міта, і пам'яті вічної, якою все на цім світі закінчується, він, цей поїзд, там час від часу буває, як буває на цьому світі життя – між мітом і смертю. З Дори – бо там двоє маленьких дівчаток з Софіїного "Фелікса" – Аделя і Стефа – проводили літні вакації. Я вже не перший рік при в'їзді до Дори оголошую дочці Варварі: "Тут Аделя і Стефа бували влітку". Ніби це правда. Бо саме в ту мить для мене літературна реальність стає реальнішою за реальну, бо реальної Дори я не знаю – лише вигадану. Як не знаю і реального Яремчого, яке для мене теж має винятково літературні асоціяції, бо звідти походить письменниця Ірена Карпа, яка тепер у Парижі. Я знаю, що її батьки тримають там приватний готелик, і полюбляю, щоразу буваючи там проїздом, надавати все новим і новим санаторійним будівлям ознак Карпиної власности. Думаю, Ірені буде приємно, що в моїй уяві вони з сестрою володіють доброю половиною яремчанських готелів. Сподіваюся, сестри не посваряться через такі солідні маєтності.

Між Яремчем і Микуличиним – Ямна. В її околицях саме цього разу ми нарешті знайшли шлях на гору Маковицю – мабуть, найпопулярнішу з довколишніх гір. З неї відкривається розкішний краєвид, який дозволяє побачити, з чого починаються українські Карпати і чим вони не закінчуються. Схожі враження залишає микулинецько-ворохтянська Ягідна, на якій теж від цієї гірської тотальности забиває дух. Але – на відміну від Ягідної, до якої легко і приємно йти, – Маковиця потребує неабияких фізичних зусиль. Особливо якщо ти взагалі-то не турист і якщо ти йдеш туди з боку Ямної в розпал найспекотнішого літнього дня.

Ми йшли, кружляючи між гуцульськими обійстями десь із добру годину, і заблукали. Це від самого початку була авантюрна виправа, бо йшли ми в обідню пору, коли найсильніше пражило сонце і не рятувала літепла вода, що з кожною хвилиною перетворювалася на теплу. Нам здавалося, що ось-ось має бути якась пряма дорога чи стежка з вказівником популярного туристичного маршруту, але щоразу виходили на нову полонинку зі скромним зрубом і кількома дерев'яними господарськими прибудовами. Аж поки не опинилися в ярку, де одним-одна паслася серед палючого сонця корова бурої масті.

Вже трохи втомлені від сонця й невідомости, ми зупинились і втупили погляди в цю корову, ніби вона могла нам вказати шлях. Але вона нам нічого не вказала. Вона стояла, як нульовий орієнтир, символ тимчасової розпуки чотирьох невдатних подорожніх, які втратили 4G-зв'язок і опинилися посеред живого селянського життя.

Прив'язана до ланцюга, вона не могла знайти ні острівця тіні. Під її ногами була пріла моква і благенькі кущики пожовклої трави. Навіть пастися вона не мала чим. Та й не могла. Все її життєве зусилля концентрувалося на одному: брудна, худорлява, вона була обліплена полчищем ґедзів і отримувала сотні укусів за секунду. Їй мало допомагав хвіст, бо, належачи такій збідованій істоті, він поводився так само охляло. У цю мить здалося, що якщо й існує на світі образ абсолютного страждання, то ось він – тут, просто перед нами, чотирма подорожніми, які зупинилися перед цим образом, наче загіпнотизовані, і не знають, куди далі йти. І знають, що вони вже прийшли.

Це був один із образів України. Тої, що страждає і дозволяє страждати тим, хто поруч. Тої, що неуважна до себе і до тих, хто поруч. Тої, що не любить себе і зневажає, бо звикла жити в колі цих страждань із діда-прадіда і нічого змінювати не хоче. Тої, що сприймає всіх довколишніх істот як доказ свого плачевного становища. Тої, що байдужа до цієї конкретної корови аж настільки, що не може її перевести в інше місце, де більше трави і менше палить сонце. Тої, яка нарікає, що в неї погана корова, яка чомусь дає погане молоко. Тої, яка ніколи не зізнається сама собі, що ніхто, крім неї, не винен у цій неуважності і безрукості. Тої, якій винні всі навколо, бо таке "житє". І от саме це "житє" обсіло цю стражденну корову, якій ніхто в цілім світі не годен допомогти.

Й от стоїмо ми посеред цього безсилля і раптом чуємо бадьорий гук з іншого обійстя. Молодий дебелий хлоп показує нам, як вийти на стежку до Маковиці.  Ми залишаємо корову сам-на-сам з її ґедзями, виходимо нарешті на биту дорогу і, стікаючи потами, прямуємо до вершини.

Помилувавшись унікальною панорамою українських Карпат і вдихнувши аромати безглуздих "ніссан-патролів" і не менш ідіотичних – і так само заборонених у заповідній зоні – квадроциклів із галасливими туристами на борту, ми вирішуємо йти навмання у бік Микуличина. Просуваючись хребтом, ми помічаємо стадо корів. Нібито там була якась сироварня – туди вказав знак. Ми йшли в напрямку тих вершинних корів, тримаючи в голові ту буру корову. Ми йшли, чекаючи на схожу картину злиднів і розпачу.

Але це були зовсім інші корови. Без пастуха, самопасом, на багатій травою полонині – вільні, задбані, чисті корови різної масті з дзвіночками і спеціяльними чіпами у вухах. Ніби з якогось іншого світу. Таких можна побачити на гірських полонинах Австрії або Швейцарії. Це була цілком альтернативна картина. Як глум, як насмішка з усієї нашої премордіяльної безголовости і приречености. Ніби ми опинилися в попсовій ілюстрації з журналу "Вартова башта", де люди разом із тваринами читають Біблію й радісно чекають на останню битву сил світла і темряви, після якої, либонь, має настати по-справжньому вічне життя. Але та корова в ярку вже ніколи не вийде з моєї голови.