Від 2 по 4 жовтня у м. Луцьку відбувся ІІІ Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера». Але ні, не просто відбувся, він пройшов в живому форматі, в фізичному просторі, з фізичною присутністю майже всіх авторів та з реальною публікою – офлайн, як тепер на таке кажуть. І це, мабуть, найважливіше з усього, що хочеться сказати. Бо згадайте, наскільки це добре – змогти одразу ж запитати щось в автора, підписати книгу, обійняти, не губитися в затримці звуку і шумах, спричинених онлайн-дзвінками. Просто згадайте це щастя від спілкування про літературу офлайн і ось вам буде «Фронтера» – неймовірно тепла, неймовірно жива.
Перша подія першого дня почалась за теперішніми мірками цілком нормально – через онлайн-включення Вітольда Шабловського, автора “Як нагодувати диктатора”, та Андрія Бондаря, перекладача книги. Однак далі відвідувачі фестивалю вже мали змогу слухати, якщо так можна сказати, реальних і присутніх фізично Миколу Рябчука та Тетяну Терен, які говорили про “Феномен Пограниччя: стіни, мости, фронтири”, а також про міфи, про Галичину і Дві України, розмірковували про упередження та постколоніалізм. Після чого відбулась презентація книги “Вільнюський покер” Річарда Ґавяліся за участі Маріанни Кіяновської та Остапа Сливинського і запальна віршопаті з Артемом Полежакою та Дмитром Лазуткіним, яка цілком замінила і виправдала відсутність Сергія Жадана на фестивалі. І тут мушу трошки забігти наперед, сказавши, що в цьому тексті не буду переповідати, що саме відбувалось на більшості з подій, адже деякі розмови не можна передати словами, особливо, коли йдеться про літературу, їх треба слухати (і зрештою можна подивитись всі записи на сторінці Фронтери в fb).
Другий день Фронтери розпочався саджанням ясенів у міському парку авторами-учасниками фестивалю, оскільки цьогоріч природні катаклізми зруйнували “Лесин ясен” біля Луцького замку таким чином, себто висаджуванням нової алеї ясенів, організатори хотіли продовжити традицію існування письменницьких дерев у рідному місті. Далі ж процесія перемістилась у Музей сучасного українського мистецтва Корсаків на околиці міста, де Марія Мартисевич і Андрій Хаданович (за допомогою прямого включення) говорили про теперішню ситуацію в Білорусі, революцію та писання віршів на політичну тематику. За ними про “Літературну археологію”, а точніш про романи “Ключі Марії” (в співавторстві з Андрієм Курковим) та “Нічний репортер” розповідав Юрій Винничук; того ж дня Софія Андрухович вперше презентувала свій роман “Амадока” офлайн та розповідала про пам’ять і все, що ховається під нею; польський письменник Яцек Денель ж продовжував попередню подію, говорячи про те, що “ховається на споді”, а також про ґеїв та читачів у Польщі; чеська поетеса Яна Орлова (з прямим включенням) читала свої компрометуючі “Падло та інші вірші”, модерував її Юрій Завадський, а перекладала Софія Челяк, і на завершення Андрій Любка презентував та читав уривки з свого нового “Малого українського роману” та відповідав на запитання Юрія Андруховича про цей же роман.
Третього дня відвідувачі мали змогу відвідати презентацію та обговорення книги “Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала” за участю автора Мірослава Влеклого. Опісля про свої книги “Готель “Велика Пруссія””, “Експрес до Галіції”, “Моцарт із Лемберга” та ранкову гімнастику мазохістів за часів Австро-Угорщини розповідав Богдан Коломійчук, Ганна Улюра ж розказувала про “Ніч на Венері” і забутих жінок в літературі. А на останок Юрій Андрухович майже цілих 45 хвилин! просто читав (і трошки пояснював) уривки з свого нового роману “Радіо Ніч”, який з’явиться у продажу аж 13-ого грудня цього року. Окремо додам, всі події розпочинав та закінчував блискучий ведучий Артем Албул, з яким було надзвичайно цікаво поговорити в перервах між подіями, за що окремо дякую організаторам фестивалю.
А тепер більше про Фронтеру як дещо цікавіше, ніж низку презентацій, віршувань та розмов, і те особливе, котре вартує того, щоби про неї, Фронтеру, розповідати.
Локації та учасники
Як би нам не хотілось, але COVID-19 ставить цього року тільки свої вимоги, тому організаторам фестивалю довелось вдатись до небачених експериментів, наприклад, сумарно більшість подій фестивалю відбувались лиш на двох локаціях, тобто впродовж одного фестивлаьного дня всі події відбувались саме в одному й тому ж місці. Ніяких вам театрів та блукань по місту, ніяких екзотизмів, ніяких головоломок на мапі, просто приходиш на зазначену адресу і сидиш там, і слухаєш, і не маєш куди дітись. Дивним чином такий підхід не викликав сподіваного занудження й надмірного позіхання, а навпаки – спонукав не губитись десь в кнайпах по дорозі від однієї локації до іншої, а сидіти на одному й тому ж місці, та хоч по трохи, але бути присутнім на майже всіх дискусіях та презентаціях. Особливою казкою та ідеальним організаторським рішенням було проведення другого дня фестивалю у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків на околиці міста. По-перше, звідти дійсно нікуди не втечеш, хіба викличеш таксі з розумінням, що тоді вже треба буде попрощатись зі всіма наступними подіями того дня, по-друге, замість того, щоб кудись тікати, ти можеш в перервах між подіями (або замість деяких з них) блукати виставковими залами і наповнювати свою душу добірним сучасним українським мистецтвом. Я не знаю, чи можна придумати краще рішення для відвідувачів, які таким чином мали змогу весь день перебувати посеред прекрасного і поєднувати в собі літературу й художнє мистецтво. І взагалі Музей Корсаків – це велика любов і я дуже дякую Фронтері за те, що відкриває його учасникам та відвідувачам фестивалю другий рік поспіль.
А тепер вибачте за в’їдливість, але як же добре бути на літературному фестивалі, де серед учасників нема Сергія Жадана. Без образ і водночас з усією любов’ю, але направду наскільки ж легше, коли організатори фестивалю не закривають ним, тобто Жаданом, всі лакуни і не використовують як приманку для збільшення кількості слухачів – а їх і так було достатньо впродовж цьогорічного фестивалю, адже на жодній з подій кількість пустих місць не переважала кількість заповнених. Тим більше, що ти, як відвідувач чи журналіст, таким чином відчуваєш повагу до себе, бо ти бачиш, як з року в рік змінюються учасники, що організатори сумарно тобі вже пропонували, окрім Жадана, ще й Забужко, і Кідрука, і двох Андруховичів, а ще Бондаря, Винничука, Савку, Прохаська, Калитко, Коломійчука та багатьох інших, єдиним, хто тут протримався і був учасником всіх трьох Фронтер, здається, є тільки Андрій Любка, але, надіємось, і це зміниться, а його місце займе, наприклад, Любко Дереш.
Продовження розмов і живий формат
То було, здається, другого дня фестивалю, коли Андрій Любка модерував Яцека Денеля. Тоді мої думки раптом повернулись на рік назад, на попередній фестиваль Фронтера, в подію в цій же залі, також із поляком – Мачеєм Робертом. І здалось, що насправді одна розмова є продовженням іншої, точніше, що це одна й та ж розмова, що ніякого року різниці, що взагалі не було ніякої пандемії та карантину, що ми всі просто вийшли на пару хвилин попити каву, провітритись і просто повернулись на свої місця. І потім з’явилось також відчуття, що й розмова Тетяни Терен є продовженням розмов із взагалі першого фестивалю Фронтера, на якому Кшиштоф Чижевський говорив про пограниччя й мости, що ось ніби вчора, а не три роки тому тут була й Оксана Забужко, що Софія Андрухович продовжила те, про що говорила Катя Калитко 12 місяців тому, що Олександр Бойченко десь просто вийшов на перекур і попросив Андрія Любку замінити його в модераціях, що ось за тим же Бойченком вийшов Тарас Прохасько і замість них тепер про свої книги розповідають Юрко Винничук та Андрухович. Та й самі розмови трьох днів цьогорічного фестивалю тісно переплетені між собою, бо от Софія Андрухович та Андрій Любка розповідають про те, як очікували, що їхні нові романи спричинять більше дискусій, а Юрій Андрухович про те, що ніяких скандалів його “Радіо Ніч” не спричинить – хоч мені здається, що таки буде навпаки, – адже проблема в тому, що ті українці, котрі справді читають не є тими, які прагнуть скандалів і т.д.
І власне це й вабить в Фронтері – вона просто продовжується з року в рік, тече, як ріка, існує поза межами видавничих скандалів і не розтрачується на дрібниці, вона просто пливе, наповнюючи себе все новими й новими розмовами, не забуваючи, що її основною темою є пограниччя, інші та їхні переплетення. У такому складному 2020-му ІІІ Міжнародний літературний фестиваль Фронтера також і показав, що література – це щось значно більше і її не візьмеш ніяким карантином та пандемією, що її не обходять ці незначні труднощі, що вона можна бути вищою за це – проте з дотриманням всіх карантинних норм. Тому організаторам хочеться аплодувати стоячи, адже, погодьтесь, нагадати всій країні, що література має повернутись до існування в фізичному просторі тут і зараз – це неабиякий подвиг і навіть зухвалість. Бо поки більші літературні фестивалі країни скасовували живі формати, аби догодити ґрантодавцям, маленька команда з Луцька взяла і запропонувала ґрантодавцям те, що хотіла і отримала своє, і дала письменникам та читачам усвідомлення того, що література не може бути зустріччю в Zoom. Адже література – це щось настільки метафізичне, що потребує сакрального існування поза межами цифрових технологій для того, щоб продовжувати жити.
Загалом з Фронтерою складається так, що не настільки важливо, бо неможливо, передати зміст усіх подій, всі емоції, розмови та атмосферу – тим більше, що про атмосферу я писала минулого року і відтоді вона залишилась такою ж неймовірною і без надмірного пафосу. З нею складається просто так, що на ній треба бути, точніше в неї треба ввійти і відчути особисто, бо найпрекрасніше з того, що я цьогоріч усвідомила є наступне: Фронтера – це не фестиваль, це літературна ріка. І я запрошую вас усіх наступного року увійти в неї і зрозуміти, що саме я маю тут на увазі.
Фото: Людмила Герасимюк, Жанна Бащук, Макс Тарківський.
07.10.2020