«Хорти чи лягаві»

Кармен Посадас

“Чи існують чоловіки і жінки? Який розмір грудей ми мусимо мати, щоб бути чоловіком або жінкою? Який рівень гормонів потрібен для того, щоб нас вважали чоловіками чи жінками?” Такі аргументи наводила міністр у справах гендерного рівноправ'я Ірене Монтеро, намагаючись пояснити деталі одного зі своїх славнозвісних проєктів: Загального закону про транссексуальність. Закону, який дозволить будь-якому громадянину визначати свою статеву ідентичність попросту особистим рішенням – без необхідності попереднього вживання гормональних препаратів чи медичного висновку, як це було досі. Ця ідея не сподобалася феміністичному загалу і, схоже, не надто переконала рядових та активних соціалістів. Феміністки зажадали відставки Монтеро, посилаючись на те, що “міністр, яка запитує себе, чи існують жінки, мусить негайно покинути свій пост, бо у найкращому випадку вона є невігласкою”. Соціалісти, зі свого боку, повелися ухильно, зробивши висновок, що політичним суб'єктом фемінізму є жінки, і відхилили право на статеве самовизначення, бо, на їхню думку, це розмиває їх як політичний і юридичний суб'єкт. Аби пояснити свою позицію, в представленому ними документі вони поставили питання: якщо буде досить, аби чоловік заявив, що почувається жінкою, то чи не призведе це до виникнення парадоксальних ситуацій, як та, коли ґвалтівник зможе оголосити себе жінкою і таким чином уникнути суду за свої злочини? Гротескна і мізерна ймовірність? Ні, фактично це вже було в Англії, де такий собі Стівен Вуд, чоловік, засуджений за зґвалтування, в законний спосіб перетворився на Карен Вайт і, опинившись у жіночій в'язниці, чинив насильство проти чотирьох арештанток. Як і треба було сподіватися, Платформа Транс, зі свого боку, висловила обурення трансфобським змістом документа соціалістів, який, на їхню думку, “вписується у ту саму ідеологічну лінію ультраправих, заперечуючи легітимність транс-осіб”. Аби втихомирити бурління вод, Пабло Еченіке написав у Твіттері коментар, в якому запевняв, що “Ірене Монтеро дуже чітко розуміє, що її ціль – завжди, завжди, завжди захищати тих, хто зазнає найбільших утисків (у цьому випадку – жахливо дискримінованих транс-осіб); це і є фемінізм. Бо фемінізм – це опіка”. Опіка??? – розлютилися вслід феміністки. “Це ніщо інше, як увічнення архаїчних стереотипів, які зводять фемінізм до опіки. Фемінізм – це значно більше: від інженерки, яка творить, до жінки, яка витирає тобі слину (без нелегальної оплати, ясна річ)”.

Так виглядали півнячі бої поміж мені подібними на початку весни, і гадаю, знову так виглядатимуть, коли прийде осінь, бо Міністерство у справах гендерного рівноправ’я вже заявило, що це пріоритетний закон, який так чи так мають схвалити. Отож, поки Ірене Монтеро, феміністки і транс-громада намагаються дійти згоди про те, що таке жінка і яким має бути розмір її бюстгальтера; поки заявляють, що кожен, хто хоче належати до жіночої статі, має про це тільки сказати – і але оп! – ґвалтівник Стівен Вуд перетворюється на праведну Карен Вайт; поки з'ясовують: жінка є біологічним фактом чи тільки конструктом; і чи порочні статеві дискримінації “є хортами чи лягавими”, очевидно, що нікому в тому міністерстві не спадає на думку зайнятися тим, що справді є важливим: надати законної сили політиці, спрямованій на усунення тих труднощів, які однаково зачіпають усіх нас, незалежно від того, є ми біологічними жінками чи з вибору, феміністками чи не феміністками, транс чи не транс. Я говорю про суміщення трудової діяльності, ефективну підтримку малого бізнесу, а ще про вічну боротьбу за подолання розриву між зарплатами чоловіків і жінок. Та, певна річ, працювати заради таких цілей тяжко і нудно. Краще вигадувати дурнуваті, зате заманливі і резонансні закони. Навіть якщо вони нікого не задовольняють. Навіть якщо вони надаються тільки для того, аби створювалося враження, що ми не можемо дійти згоди між собою, постійно сваримося і що жіноча справа є тільки шарварком. Перепрошую, я хотіла сказати шарваркою.