Життя в червоній зоні, окрім усіх інших небезпек, втрат і незручностей, передбачає обмеження права на пересування. І то не лише на пересування далеко за кордон, а й іноді до розташованого поблизу приміського села. Скасували туди громадський транспорт – і все: або йди пішки, або, якщо треба швидше, зазнавай матеріальних збитків і їдь на таксі. Мені цього разу треба було швидше. Таксист трапився, сказати б (а чому сказати б саме так – з’ясується трохи згодом), амбівалентний: приблизно мого віку; народжений, як і я, в Чернівцях; затято російськомовний, але не агресивний.
А варто нагадати, що до Першої світової війни російської мови в Чернівцях було, певно, не більше, ніж української десь у Костромі чи Рязані. Українська в Чернівцях була, але, звісно, не домінувала, відносно мирно співіснуючи з головною німецькою, а також із польською, румунською та їдишем. Після Першої світової чернівецька мовна поліфонія загалом збереглася, тільки місце головної – бо державної – посіла румунська, тоді як польської ставало дедалі менше. Польща здобула незалежність, тож буковинські поляки закономірно почали перебиратися на відновлену батьківщину: навіть кіньми за годину-дві можна було дістатися до Снятина чи Заліщиків і опинитись у власній державі.
Після Другої світової війни у спорожнілі Чернівці масово (якщо це слово доречне у випадку невеликого містечка) вселилися росіяни, російськомовні українці зі Сходу та російськомовні ж євреї. Українці й румуни з довколишніх сіл, отримуючи житло в місті, теж зазвичай – а у вуличному просторі ледь не поголовно – переходили на російську. Так у дивовижно стрімкому темпі, якого, мабуть, і Москва не сподівалася, Чернівці русифікувалися і – попри відчутні зміни останніх двох десятиліть – досі залишаються найбільш російськомовним містом Західної України.
Коротше, народжений у Чернівцях російськомовний таксист є або нащадком «визволителів», які русифікували місто, або нащадком селян, русифікованих уже самим містом. Крізь правильно надягнуту маску таксист у міру ввічливо запитав, чи не буду я проти, якщо він увімкне музику. Захотівши довідатись, що він слухає, я відповів, що не буду. Музика виявилась ані надто доброю, ані надто поганою, але попервах я не міг збагнути логіки, за якою вона підібрана. Віктор Цой, рання Анжеліка Варум, «Луч солнца золотого» з мультфільму «Бременские музыканты», нейтральні мелодії і ритми зарубіжної естради – з тих, що пускали колись у телепередачі «Утренняя почта». Бачите між ними якийсь зв’язок? А він є.
Зрозуміти, що поєднує улюблені ним композиції, мені допоміг своїм монологом сам таксист. Отже, ми їхали вулицею Сторожинецькою, а далі – через Заволоку й Михальчу – до села Кам’яна, де жив, помер і похований Василь Кожелянко.
– Вот здесь, – вказав таксист на новий офісний центр або щось подібне, – когда-то стоял пивбар (від себе додам, що це чиста правда: схожий на змальований Андруховичем у «Московіаді» гадючник славився тим, що сечоподібний напій тут наливали в півлітрові слоїки з помальованим білою фарбою дном). А мы, пацаны, садились на велосипеды, ловили в речке Вонючке раков, варили их в ведре и продавали под баром по двадцать пять копеек штука. Это ж были приличные заработки, не то, что теперь… А в этом лесу я собирал грибы, вооот такие белые, ну и опята там всякие, подосиновики, да. А посмотрите на это озеро, заросло черт-те чем, а я здесь вооот таких карпов удил… Я вам так скажу: мы с вами – последнее счастливое поколение в этой стране.
Як легко здогадатися, голосував таксист за Зеленського. Чи вже розчарувався? Не те щоб особисто в Зеленському, бо той щиро хоче повернути в нашу дійсність багато хорошого з дійсності радянської. Але йому заважають. Оточення, депутати, міністри, саботаж на місцях. Тому шансів мало. І в кожному разі так добре, як було тоді, коли раки продавалися під пивбаром на Сторожинецькій по двадцять п’ять копійок за штуку, а вся єдина країна від Сахаліну до Калінінграда черпала свої музичні смаки з передачі «Утренняя почта», вже не буде. Так думає чернівецький таксист, який голосував за Зеленського.
Тим часом Микола Рябчук прочитав у Харкові лекцію «Від Малоросії до України: українська ідентичність». Прочитав, як завжди, чітко, структуровано й переконливо, аж майже немає до чого вчепитися. Про Мірослава Гроха та його трифазну схему розвитку бездержавних центральноєвропейських народів; про малоросійство не як патологію, а як перший – необхідний – цього розвитку етап; про Шевченка, який «встиг створити Україну, але не встиг її заселити», а відтак про послідовне придушення Російською імперією та Радянським Союзом другого етапу – саме того, на якому і мала б сформуватися українська нація, проте недоформувалася і несподівано для себе перескочила в 1991 році до етапу третього, тобто до державної незалежності.
Все це – факти очевидні, з ними не посперечаєшся. Як і з кількома іншими тезами Миколиної лекції. Передусім – про Референдум і президентські вибори 1 грудня 1991 року. Що нам разом показали ці дві одночасні події? Що понад 90% населення України підтримали ідею незалежності, але при цьому понад 61% хотів бачити на чолі держави радянського партійного функціонера Кравчука. Дисиденти і борці за волю України – Чорновіл і Лук’яненко – в сумі набрали під 28%. Запам’ятаймо ці цифри, які є промовистим свідченням того, що станом на 1 грудня 1991 року громадяни України з погляду ідентичності були поділені на дві основні групи: 28% висловили прагнення завершити насильно перерваний Росією і Радянським Союзом другий етап українського націєтворення, натомість 61% продемонстрував свою амбівалентну українсько-радянську сутність.
Байдуже, через які косметичні трансформації ця група потім проходила і яке означення сьогодні могло б точніше охарактеризувати її ідентичність. Важливо – що вона, як доводив усю дорогу згадуваний таксист, є родом із Російської імперії і Радянського Союзу. І навіть якщо це дві дещо різні ідентичності – проросійська і прорадянська, – в одному вони збігаються: у намаганні не допустити перемоги в Україні української національної ідентичності, що й підтвердили президентські вибори 2019 року. Абстрагуючись від решти плюсів і мінусів кандидатів, можна сказати так: Порошенко запропонував виборцям довести до логічного закінчення процес націєтворення, Зеленський запропонував повернутися до ідентичнісної амбівалентності. У грудні 1991 року перша пропозиція програла другій з відривом у 33%. На двадцять восьмому році існування незалежної української держави відрив – зокрема й за рахунок молодого та українськомовного, але від того не менш «креольського» електорату – зріс до 49%.
А що на цьому тлі каже Микола Рябчук? Микола Рябчук каже, що немає ніякого «відкату». А на тлі нинішнього вісімнадцятивідсоткового рейтингу Бойка й ОПЗЖ – що немає й «України проросійської». І, сам визнавши, що «електорат партії "Слуга народу" – це абсолютно середньоарифметичний український електорат», вважає, що не варто драматизувати.
Справді? Що ж, може, й не варто. Бо, може, нам – тим, хто переконаний, що другий грохівський етап мусить бути завершений, – варто на наступних виборах проголосувати якраз за Бойка чи хто там тоді буде ставлеником Кремля? Щоб наші амбівалентні креоли – особливо ті, котрі з причини малолітства не пізнали на власному досвіді радянського «щастя», – змогли в найближчому майбутньому сповна відчути на собі переваги окупаційного режиму, порівняти їх із порошенківськими «утисками» і усвідомити, наскільки безглуздою є їхня амбівалентність в умовах, коли Радянський Союз давно завалився, залишивши по собі таку ж смертельно ворожу до української ідентичності Росію. А усвідомивши, все-таки спробували визначитися, чиї армія, мова і віра є для них своїми.
14.09.2020