Малий фейлєтон
Не затирається в моїй памяти одна картина з дуже недавних днів.
Я читав у всіх майже польських денниках, про збігців з "малопольської" землі, а одної днини дивився я на них власними очима.
Одного ранку їхали з Личакова вози. Я стрінув повозку запряжену четвернею. В повозці сиділа гарна, расова жінка в соломяній пастирці, поруч неї високий добре відгодований пан з бундючними вусами і очима шляхотно вродженого тумана. Цілонічна їзда мабуть підчеркнула гарні очі жінки синявим каблучком легкої втоми.
За повозкою їхав другий двірський віз наладований високою горою шкарлатних подушок, з білими поволічками, жовтих куфрів, саквояжів, клунків.
За тим возом котився ще оден, на ньому двоє свиней, коєць повний курей, гусей, качок. За возом йшло на припоні три корови.
За хороводом двірських возів у приличнім віддаленню їхав знов оден віз. Сидів на ньому мущина з півінтеліґентним виглядом лиця, з недобрими очима, з насупленими бровами. Коло нього жінка з тонкими затисненими устами. На возі кромі погонича було ще двоє молодих дівчат з цікавими задертими носиками. Читали "Слово польске". Він нервово переривав читання кидав якесь слово і оглядався поза себе. То був певно якийсь аптикар, маломістечковий діяч і голова всіх народових рад, поготівель і подібних авантур.
І їхав ще оден довгий віз — мужицький. Їхали Мазури. Ма возі дівчата зі здоровими мідяними лицями, білими зубами. Брудна, запорошена жінка йшла поруч воза, спираючися на драбину. За возом йшов сам ґазда. Скрипіли колеса, а в їх скрипіт вплітався плач дитини.
Все те пересунулося перед моїми очима в дуже короткому часі.
Котилися вози; люде втікали перед наближаючимся ворогом. Втікали з землі, на яку примандрували або їх батьки, або що йно вони самі.
Тарахкотіли вози, дзвонили трамваї, грали самоходи.
І серед шуму стрівоженого міста хотіло заридати моє спочуття для сих збігців. Та инший спомин переслонив мої очі. Мені пригадалися давні події з передвоєнних часів, коли з сеї землі теж втікали люде. Цілі громади наших селян, яким життя щораз то стіснялося між двором, корінною й податковим урядом, продавали останні клаптики прадідівських вигонів і їхали в далекий світ, в чужину, ба й за море — шукати кращої долі, або бодай прожитку. Везли в душі камінний смуток і крівавий жаль, на грудях платинку з грудкою землі забраною з дорогої могили...
А опісля серед воєнного шуму від 1914. року знов котились вози наших селян...
І пригадалися мені всі ті наші жертви, що з кровію відривалися від своєї рідної землі — і спомин про них прислонив мої очі такою густою заслоною, що я, сівши коло памятника Ґловацкого, не бачив вже ні самого Ґловацкого, ні возів, що їхали, тарахкотіли і скрипіли без перерви...
Громадська думка
27.08.1920