Якою ж складною у своїй простоті є людська істота. І якої різноманітності всьому цьому елементарному мурашникові надають мутації контексту

Усі делікатні почуття, прагнення, радощі, пристрасті, з одного боку, невиражальні – а з іншого, вони й самі прагнуть залишитись невиражальними

Вони приходять зі школи і не бачать книжок. Хоча і в електронному вигляді у них в дворі також ніхто не читає нічого.

«Воньми їх стону…» – чудовий зразок інвокацій, зразок високого (отже й глибокого) стилю української мови, як його розумів, як відчував Шевченко.

Та Україна, яку ми збережемо, буде нашою. Та Україна, яку ми не відвоюємо, надовго стане чужою – сподіваюсь, що не назавжди.

Самотність як клінічна смерть, такий своєрідний перепочинок, тайм-аут, щоби перебувши в ній, повернутися до веремії подій та голосів.

Осінь – рафінація понять. Вже не враження важать, хоч і зовсім не збираються вгамуватися. Не вгавають...

І тепер по руїнах, квітках, по сльозах і пластунських вітрах, по музичних ламких перехрестях білі скриньки і білі хрести нам, дівчатка, за вами нести аж до другого, білі, пришестя...