На кладьбища спускає небо тіни / І присипляє надмогильну тугу. / Проснулись coви і гукають: пугу! / А вітер дзвонить в струни мандоліни.

Порвім на кобзах струни скорби й туги / І не співаймо тренів надмогильних! / Заграймо громом дикої потуги / І визвім з гробу лицарів всесильних!

Усе як в казці.

(La morte dei forti e spettacolo di dignitа.) З проклямації Г. Чернускі 1848 р.

Благословенна будь священна хвиля, / Благословенні невмірущі дні! / Ви розповили Велетня з безсилля / І сили люду, скамянілі в сні, / Збудили дивом на геройське діло.

В цьому криється загадка усіх періпетій українського державного питання, усіх народніх зривів, невдач і несподіванок. А усе зводится до одного: ми не знаємо й не розуміємо душі народу. А може й не хочемо її розуміти...

Історія наша, на наше горе все повторюєся. А в цілій історіі Украіни на перший плян вибивається цей нещасний лєгендарний Марко Проклятий, котрий у якійсь заілій впертости руйнував всякий розумний, благородний порив і нівечив всі кращі наміри.

У ч. 22 "Укр. Вістий" була поміщена замітка про наші дипльоматичні місіі в Европі, яка рисує невеселу картину ix діяльности за границею, картину, котроі правдивість годі на жаль заперечити.

Ми вкинули в горно весь пристрасний пал / Що спалював прадідні груди...

Ми довго страждали! Хоч біль нас ломив / І ми під хрестом примлівали, / Ми все несли в серці нестримний порив / І втомлені смерти не звали.