У кожного покоління – своя класика. Саме у цій універсальній пластичності – її феномен актуальності, коли кількасотрічний твір можна перевідкривати і перепрочитувати відповідно до нових запитів часу без формальних і моральних втрат.  

Колись цей дзвінко-барвистий, «усміхнений» світ народної ікони зустрічав «своїх» і гостей майже в кожній українській хаті. Мальовані сільським майстром поміж клопотами з господаркою, худобою, полем\лісом, ці життєрадісно рум’яні Бог-отці, Ісуси, Богородиці, Миколаї, Юрії, Варвари не осуджували, а, скорше, співчували і підбадьорювали, що все так не буде... Бо хто краще за них мав розуміти, як непросто живеться простому селянинові поміж законами небесними і земними.

Виставка хатніх ікон «Коли святі усміхаються» відкриється 11 грудня в Національному музеї імені Андрея Шептицького, повідомляє Gazeta.ua.   До експозиції увійдуть ікони з різних куточків України, датовані другою половиною ХІХ – початком ХХ ст.: з Буковини, Гуцульщини, Покуття. Образи, мальовні на дошці, зберігались у приватних колекціях і державних фондах. Загалом львів’янам покажуть близько 150 ікон.  

1997 рік. Мої діти (7 і 6 рочків) повертаються зі школи (1-й клас, сш № 8, Львів) з конкретним питанням: «Вчителька сказала, що Шевченко – це наш Бог, а ти казала, що Бог – це в церкві...???»  

Це був саме той варіант, коли імпульсом для знайомства з людиною стала її творчість. Думаю у кожного хоч раз виникало бажання зустріти того чоловіка, що намалював ось цю картину, поспілкуватись з письменником, що написав саме цей роман, подискутувати з автором аналітичної статті в журналі чи газеті… Саме таке бажання познайомитись з автором у мене виникло після відвідин виставки «Покров Пресвятої Богородиці» в галереї ICONART в жовтні цього року. Виставку презентувала «Українська спілка іконописців».

Візуальні коди Євромайдану  

Ініціативна група молодих львівських художників створила проект до 80-ї річниці Голодомору у Музеї історії релігії, і назвала лаконічно – «Хліб». Автори вважають, що про голодну смерть мільйонів українців час говорити без патетики.  Тому вони не ілюструють, а створюють асоціативні ряди, щоби відвідувачі змогли спробувати відчути і переосмислити історію національної трагедії на особистому рівні, з тим, аби більше з нами такого не повторилося.