Українці направду під одним оглядом щасливий нарід: мають два нові роки. Один першого січня, другий чотирнацятого.   — Мені знаменито почався новий рік — казав мені тому тиждень один мій знайомий.   — Першого січня виграв я в бріджа два золоті, другого дістав від рідні з села індика, а пятого віддав мені товариш сто золотих.   — Боже! Коби вже той старий рік скінчився! — скаржився вчора другий мій знайомий.   — Та він уже скінчився! — відповідаю.  

Щороку появляється в "Ділі" ціла одна сторінка святочних побажань. "Родичам, Знайомим, Приятелям...", або "Рідні, Приятелям, Знайомим...", або "Милій Родині, Дорогим Друзям, Всім Знайомим..."  

Високоповажана Пані!   Мушу вам отверто виявити, що Ваші відвідини були для мене дуже прикрі. Не дивуйтеся, що так кажу, але я чоловік щирий — що на умі те на язиці. Особливо тоді, коли не маю страху перед наслідками! В нашім випадку наслідок може бути хіба той, що ви більше до мене не покажетеся, а я — правду сказати — не маю нічого проти.   Наша знайомість не нова. Пригадую собі як нині: тому пятнацять років пізнав я вас на одних вечерницях, над раном і тоді ми навіть разом вийшли з забави.  

Передімною свіже число часопису. Щойно вискочило з друкарні, ще духу не може перевести від обіймів, якими його вщасливлювала ротаційна машина. Свіжий друк ще світиться, папір ще теплий від руху, а часопис пахне ще друкарською фарбою.  

Щороку, коли стукне друга половина грудня, приходить на нашу грішну землю св. Миколай. Угодник Божий був — як відомо з переказів — великим приятелем мялих дітей, спомагав незаможну дріботу чим міг і завжди носив при собі солодощі.   З цього пішов звичай дарунків у день св. Миколая, тільки що той звичай пішов дещо скісно. Претенсії до дарунків мають не тільки малі діти, але й більші, до сивих включно, а дістають дарунки переважно ті, які без них можуть обійтися.  

Іосіф Віссаріоновіч Сталін, перший громадянин С.С.С.Р., любимий вождь усіх народів, а батько й опікун совітського народу, ґеніяльний присмирник білої і червоної контрреволюції, могутня правица большевицької справедливости, автор найкращої конституції і пр. і пр. кивнув рукою. На той кивок грузин Мордокідзе, ангел-хоронитель диктатора, витягнув нагай і сховався за котарою, в якій "для прикраси", на висоті людського ока були викроєні дірки.

Кожний нарід, кожний гурт, кожна людина має свої інтереси і на те нема ради. Як то свого часу мовили старі люди: "Кожна Тереса має свої інтереси". Тому мені зовсім не дивно, що польська преса має інакші інтереси, як українська і — навпаки. Зате дуже мені дивно, що польська преса дивується цьому. Це вже траплялося нераз, але ніколи так сильно, так виразисто, як при справі Карпатської України. Маленька гірська країна зо Карпатами дістала територіяльну автономію. Заселена вона українцями (чи як п. Роїк зі "Слова Передового" каже: русинами.

Хто з нас не знає Черча! Коли не був у ньому, то начитався про нього. Черче — знаменитий живець! — скаже один... Черче — приємне місце відпочинку! — скаже другий, друга, чи друге. — Черче — незле місце на концерти! — признасть кожний артист.   Про таке Черче я нині не вибираюся писати, бо поперше невідповідний час, а подруге не багато нового дав би після того, як появився "Полин під ногами".  

Останній paз пишу фейлетон на старий лад. Який той лад був то був, але був час до нього звикнути, пізнати, пристосуватися. Я писав і тільки було жури, щоб так якось крутити, аби на другий день не появилася на цьому місці біла пляма. Колиж і появилася, то тільки й було прикрости, що кисла міна дирекції видавництва і недобрий погляд головного редактора.  

Особисто не люблю радія. Іде мені на нерви не тільки тому, що хрипить, тріскотить, пищить і виє, але й тому, що говорить, співає і грає те, що воно хоче, а не те, що я хочу. Всетаки проти радія не аґітую, бо знаю, що осмішив би себе не менше, як наприклад Войцєховскі виборами. Адже грубі тисячі українців мають радія і люблять йoгo вислухати від дошки до дошки. Навіть такі, що спромоглися тільки на детектор і здані на ласку львівської радіостації, на її смак чи радше несмак.