Від дуже-дуже давна знаю, що ґази неприємна річ. Зачемеричать чоловікові голову, що аж очі стовпом стають. Навіть бориславські чи дашавські гази, що приносять одним людям гроші, а другим світло і паливо, мають погану рису затроювати людям орґанізм.   На тім кінчилися мої відомости про ґази.  

Вчора був я слідком траґічної сцени. Каритка поготівля стояла коло якогось дому, а з брами виводили якогось чоловіка. Чоловік був блідий як папір, оброслий як медвідь, водив непритомно вибалушеними очима і ревів нелюдським голосом.   — Ще бийте мене, ще! — кричав. — Ні, не бийте, а погладьте, поцілуйте... О! дощ падає... ні, чудово сонце світить... Ух! Як мені зимно... Дайте рукавиці, бо руки відморожу... Ой, не витримаю: одушуся. Горяч така, ой!...  

Малярські гулі.   Прийшла до мене в редакцію молода панночка з просьбою, щоби зробити прислугу малярам.   — У вівторок, 14. ІІ. дають малярі вечірку. Будь ласка, напишіть фейлєтон...   — Про малярів чи про вечірку?   — Я не зна... Як вам ліпше! — і почервонілася.   — Засадничо не маю нічого проти, але від чого зачати?!  

(Памяті Галі Луцької).   Була зима 1915. Щире Поділля вкрилося грубим пушистим ковром та не могло заснути заслуженим сном. Бо раз-у-раз здрігалося від гуку гармат, що з усіх світів зїхалися на подільські розлоги справляти кервавий бенкет.   Навіть у теплі зимові ночі, коли над полями сиділа квочкою безока ніч — гей над Стрипою блимали вогники вистрілів і полошив пітьму рев мідяних зміїв.  

Дівочий плач, як старої жінки танець. Дуже короткий. Тому не диво, що деякі товариства получилися разом і дають спільні вечірки. Не балі, не вечерниці, а вечірки.  

Недалеко границі, в напрямі на Лавочне лежить собі в Карпатській Україні село. Серединою пливе Ляториця, а боками стоять хати, хижі як казали люди. Коло хат великі сливкові сади, що родять чудові і смачні сливки. А далі на горбах, що вилилися з Бескиду — старі, густі ліси.  

З огляду на мясниці не зашкодить, думаю, тема про чемність. Я не маґістер, а тим більше елєґанції, але далебі дуже жалую, що так не є. Мав би сто разів більше право забирати голос у цій справі.   Тому обмежуся до голосів інших, а сам буду тільки протоколянтом.   — Повісила я — каже одна пані — свій плащ на вішалі.   — Де це було?  

Щороку є карнавал і щороку є в нас навал клопотів у звязку з балевою салею. (В нас — це значить: у столиці краю, в княжім городі Льва, в місті, що має 70 тисяч українців, з того 5 тисяч інтелігенції і то дорослої!). Балевий комітет ходить від Анни до Каяфи і шукає пристановища для своїх майбутніх гостей. Якась Японська, якась Кентшинського, якась Стрілецька Площа, шукають, питають, просять, а все те за великі гроші.

(Спомин).  

Коминяр приносить щастя. Здавна вірять у те люди загалом, а коминярі зокрема, бо перші ловлять себе за ґудзик, коли побачать коминяра і тішаться з такої стрічі, а другі видають калєндарці коли приходить новий рік і ходять по хатах з побажаннями. Навіть колєктури льотерії додають до щасливих чисел усміхненого сажотруса на комині, яку ви можете мати — коли купите льос.