Фейлєтон: Строфа і антістрофа.

"Знаєш що сказала Історія, я пішлю на Україну Маляра-поета". Дух Часу аж сплеснув в руки з радости. Він зараз пішов в нарід, та став шукати—вибирати, для Ґенія родичів. Не вибрав ні пана, ні богача. Зайшов до хати мужика—кріпака і там найшов душу велику, безкористну.

Вчора давали в міських склепах по два кіля бараболь. А що я давно не бачив того божого й маґістратського дару — станув і собі в хвостику та терпеливо ждав на свою чергу.

(Містерія ночі).

Фейлєтон.

Мы переживаемъ знаменательное время, когда въ жизни галицкаго общества происходитъ глубокій, коренной переломъ: переходъ отъ польскаго къ русскому языку.   До сихъ поръ въ торговомъ мірѣ Львова главенствовалъ польскій языкъ — почти всѣ вывѣски надъ магазинами и торгово промышленными предпріятіями, всѣ уличныя объявленія отъ скромныхъ карточекъ ищущихъ работы, до огромныхъ кричащихъ плакатовъ кинематографовъ — все это писалось по-польски.  

(с) Сидимо оба в однім бюрі. Мій товариш, прийшовши рано, переглядає розкинені на столї часописи, потому підходить до мапи, шукає Красника, Куликова чи Свитазова, підчеркає хемічним олівцем деякі місцевости Х-ого повіта, мірить сїрничком довжину росийсько-австрийської границі, бурмотить щось під носом, числить, потому вертає до стола, заглядає до часописий, мабуть контролює їх і себе — опісля сїдає при бюрку з очевидним наміром урядувати.   — Мене лише дивує — чую за хвилю — нащо вони позваляють Москалям переступати нашу границю?  

Із за високої трощі виплив човен заквітчаний зеленими галузками молодої бучини. На ньому сидїли парубок і дївчина, пара заручених. Весна царила. Сьміяло ся все. Від берега з березового гаю лунав дзвінкий щебет соловейків. Перекликали ся зазулї. Туркали горлиці. Скрізь воздухом плила пісня любови. Сонце золотило воду уперід човна. Вказувало йому дорогу, куди плисти. Понад човном увивали ся хижі ластівки. На березї озера грали ся дїти й шпурляли каміньчики на воду. За кождою "качкою" розлягав ся голосний, веселий регіт. На лицях парубка і дївчини виднїла також веселість.

Із збірки оповідань: "З тисяч і другої ночі".   Послїдні промінї сонця золотили в недалекому городї вершки мечетїв, коли молоденька Фатме добігала до печери мудрого Томруда...   Він забажав жити в самоті та виречи ся майна і достатків і томуто на скалї, над своєю печерою умістив напись: "Хто крім мудрих гадок вирік ся всїх і всього, є найщасливший!"  

Не сьвятим був небіжчик Антін Малецький; був лиш бистрим лїтературним критиком і істориком літератури. А таки, як притисла потреба, злїпив і граматику польської мови, виховав цілу ґенерацию польських граматиків, ставши професором унїверситету. Нехай би він був унїверситетської катедри не одержав, не мали б Поляки в Галичинї славного граматика. А міг не одержати, коли б ґраф Тун настоював був на наукові квалїфікациї так, як нинішні польські політики, коли виринає справа заснованя українського унїверситету.