Не так у єдності – наша сила, як у тому, що у відсутності визначених пріоритетів наша слабкість. Проблема не в тому, що ми такі невиліковно порізнені, а у відсутності натяку на формування суспільного договору

Ми постійно говоримо про власні національні травми, залишені у спадок від гнобителів і окупантів, але цікаво, як би поводилися українці, коли б історії забаглося гнобителями й окупантами зробити саме їх.

В теорії ми всі знаємо, як правильно, розуміємо, що так, як є, робити не можна. Теорію, як завше, псує практика, бо реальність виявляється набагато інертнішою і підступнішою за свідомість.

Ким ти є, ким буваєш, ким не хочеш нізащо бути, ким, на жаль, бував, ким, на щастя, маєш шанс побути – всі ці питання неможливі без реальності, за якою стоїть не що інше, як інша людина.

 

Довгими днями б'юся над питанням, що сказав філософ Мінаков – правду, напівправду, неправду, постправду чи брехню? Чи, може, він просто тролив? Просто не здатен осягнути того, що він сказав.

 

  Іноді стежу (точніше, підстежую) за польською пресою – і ось що помітив: із певною регулярністю в ній з'являються полум'яні антивладні і, сказати б, “антинародні” відозви католицьких священиків і ченців.  

  Мені б найменше хотілося, аби цей текст сприйняли як виправдання. Однак цього, вочевидь, уникнути не вдасться і, боюся, не вдалося б нікому, хто ступив на слизьку стежку рефлексії над речами неймовірно болісними і страшенно важкими. Та ще й у позиції людини, яка себе пояснює, відповідаючи на досить недвозначний і дошкульний закид.  

  Одна моя добра знайома організувала літературний конкурс на найгірший опис статевого акту. Коли її запитали, а що, властиво, є критерієм, тобто яким чином відрізнити добрий опис сексу від поганого, вона не знайшла нічого кращого від суб’єктивної оцінки. Ні, не “мені подобається” чи “мені не подобається” – це було б занадто просто, а моя знайома точно не з простачок.