Дивна річ – цивілізація. Людина у своєму розвитку дійшла до захмарних висот, але десь на дні серця далі плекає незникомий зв'язок з речами, поміченими знаком непроминущості

Історію літератури можна уявляти собі по-різному, можна розглядати її з точки зору особистого досвіду т. зв. «наївного читача», коли найважливіше в літературі саме те, з чого складаєшся ти.

Не так у єдності – наша сила, як у тому, що у відсутності визначених пріоритетів наша слабкість. Проблема не в тому, що ми такі невиліковно порізнені, а у відсутності натяку на формування суспільного договору

Ми постійно говоримо про власні національні травми, залишені у спадок від гнобителів і окупантів, але цікаво, як би поводилися українці, коли б історії забаглося гнобителями й окупантами зробити саме їх.

В теорії ми всі знаємо, як правильно, розуміємо, що так, як є, робити не можна. Теорію, як завше, псує практика, бо реальність виявляється набагато інертнішою і підступнішою за свідомість.

 

Довгими днями б'юся над питанням, що сказав філософ Мінаков – правду, напівправду, неправду, постправду чи брехню? Чи, може, він просто тролив? Просто не здатен осягнути того, що він сказав.

 

  Іноді стежу (точніше, підстежую) за польською пресою – і ось що помітив: із певною регулярністю в ній з'являються полум'яні антивладні і, сказати б, “антинародні” відозви католицьких священиків і ченців.  

  Мені б найменше хотілося, аби цей текст сприйняли як виправдання. Однак цього, вочевидь, уникнути не вдасться і, боюся, не вдалося б нікому, хто ступив на слизьку стежку рефлексії над речами неймовірно болісними і страшенно важкими. Та ще й у позиції людини, яка себе пояснює, відповідаючи на досить недвозначний і дошкульний закид.