Над ставом.

Нарис

Ще сонце й не гадало сходити, як Матвій встав. Він на-помацки підійшов до вікна і виглянув на двір.

— Тра йти! — промовив — заки сонце зійде, буду над ставом. Будний*) ще спить і не зараз встане. Бодай єму заплющило на віки! Побив мене колись ту... і за що? За оттакого линця. [Він показав на руку.] Тьфу! Нехрист поганий!

По тім короткім монольоґу відступив ся від вікна і знов майже на-помацки долїз до постелї.

— Марино!

— Га-а?

— Я йду!

— Йде-еш?

— А зладь скоро обід, бо їсти схочу.

— Ну-ну, я зладжу... Лише вважай Матвію на того будного. Він мабуть дибає на тебе...

— Вже я єму! — відповів Матвій, затискаючи здоровезний кулак, і вийшов з хати.

На дворі стало сїріти. Молодий ранок вихоплював ся з по-за виднокруга і легонько здирав з небосклону темно-блакитну опону ночи. Він гасив зорі, будив птахи і цвітам очи обмивав росою.

— Господи допоможи! — промовив Матвій і закинув фатку на плечі.

Він ишов тихо пустою улицею поміж двома рядами загород селяньских, минав придорожні хрести і фіґури, здіймаючи побожно шапку, перейшов і міст биля млина, на котрім, як люде кажуть, щось страшить, і вийшов з села.

Матвій знав, що будний спить; він риньского поклав би, що будний не встане перед сходом сонця, а мимо того чим близше було до ставу, тим тихше він ступав а на гребли з єго чималих ніг вчинили ся майже котячі лаби. Так тихо перекрав ся він через виднїйші місця, аж зник в прибережних шуварах і лозах.

Став був великій. По серединї плесо чистої води вилискувало ся як скляна тафля і відбивало в собі послїдні звізди на небі і місяць, що блїд зі страху перед сонцем, і хмари ранні, рожеві, що піднимали ся легонько з виднокруга та розбігали ся по цїлім небозводї, немов приготовляючи дорогу перед походом ясного сонця.

В лїсї, що ріс над берегом ставу й раз-з-раз приглядаз ся у водї а деколи то й купав свої голови кудряві в єго холодній водици — було тихо. Деколи яка пoранна птиця перелетить понад верхівя дерев, деколи серна стрибне в гущавінь, перебираючись до жерельної водицї, деколи листок зашелестить і впаде — і знов тихо.

— Чуєш? — промовив Матвій, наставляючи уха — о! о! як плюскає проклята! Се плітка грає... А отсе щупак ударив собою, аж бризки пійшли водою... о! о!

І справдї! Серед ранньої тиші чути було, як плюскали ся риби, і видно було, як по кождій з них лишали ся кружала водяні, ширшали, аж розплились в легоньких филях.

Матвій прийшов на своє місце. Була се верба дуплава і похила, що лиш корінєм держала ся землї, а цїла звисала на воду. На ню всїв Матвій, як на коня, і одною рукою держачи фатку на рамени а другою підпираючи ся, посував цїлого себе в перед так довго, аж долїз до голови. А головою у верби зовуть, як звістно, то місце, де кінчить ся пень гладкій, а починає ся галузя. Тут усадовив ся Матвій як в коши і, баламкаючи ногами, закинув фатку.

Тимчасом сонце викотилось як розжарена куля і воду в став закрасило золотом і кровью. Десь і птахи озвали ся гуртом і заспівали разом мов той нарід в церкві. І рибки громадками підбігали під верх витати молоду днину — та неодна з них відпокутувала свою цїкавість, опинивши ся в Матвієвій торбі, котра для риб була справдїшним гробом. З відти для них одна лишень дорога — на жидівску стільницю...

Та в міру того як отся погана торба ставала повнїйшою, на серци у Матвія чинило ся якось то красче. Він уже заздалегідь обчислював гроші за нинїшний полів. І не так то грішми тїшив ся Матвій, як тими двома келішками горівки, що их в додатку до грошей сподївав ся дістати за рибу від Рухлї. Гроші — от звичайно гроші і купиш соли, сїрнику та камфіни, та й вже по грошех! А горівка — то така річ не глупа. І гріє, і веселить, і сили додає — просто чарує... I як ту в бісового батька не ловити риби! І гроші возьмеш, і горівки напьєш ся, та й праця не така то тяжка... От якій той будний не мудрий! Не позволяй ловити риби. А хиба-ж воно можна? Мати фатку і став під боком та й Рухлю в сусїдстві — і не пійти на рибу? Де-ж там! А врештї що єму на тім залежить, тому проклятому будинкови? Та-ж пан не збіднїє через ту рибу, що Матвій собі зловить і віднесе до Рухлї... У нього стілько поля, стілько хлїба, стілько маєтку, що й Господи! Що у нього риба?... Ну, а таки, Богом та правдою, риба не є річ паньска. Прецїнь він єї не годує і води не виробляє як в горальни горівку. Де-ж там! Воду зсилає Господь з неба, з дощами, а випускає єї з землї святої жерелами... Тому-то і вода, а в водї риба не належить нї до пана, нї до Ивана, а є власнїсть всїх людей, так як сонце, як місяць і як той воздух, що ним дихають груди...

Потонувши в таких — на єго погляд — справедливих думках, Матвій і не счув ся, як в лїсї затріщало сухе галузя і як кількох людей, узброєних ломаками, появило ся на березї ставу. Передом ишов будний...

Був се хлоп високого росту і сильної будови тїла, з лицем як у двірскої собаки, котра і ночи не доспить і по хребтї дістане, а паньского добра допильнує.

— А ти знов ту! — зверещав будний до Матвія. — Злази сюда, пташку! чуєш?

Матвій, узрівши будника, став як стїна блїдий, але йти не думав.

— Чи я по тебе йти маю? — крикнув будний, вивихаючи ломакою по воздусѣ.

— Стрібуй! — відповів холоднокровно Матвій, наставляючи супротив ворога держало від своєї фатки і прибираючи грізну самооборонну поставу.

— Гей! хлопцї! здійміть єго з-відтам як грушку! — крикнув будний, пускаючи ся лїзти на вербу.

За будним полїзли другі. Та заледви вчіпили ся похилого пня, нараз щось затріщало, відтак — шум, крик, плюск води і кількоро людей враз з підорваною вербою провалило ся в воду.

Першій видістав ся з води Матвій. Він стріпав кілька раз своєю кудрявою головою і вода потекла з ух і з рота, та цюрком пустила ся з волося по лици. Та не було як просушуватись. Осудивши своє не надто користне положенє і роздивившись яко тако в несподїваній ситуації, він зимив повалену вербу і, придержуючись єї одною рукою, відбив на кільканацять метрів від берега — на став. Другою рукою держав перевішену через плечі торбу, з котрої половина рибок повтїкала щасливо на волю.

Будний на-силу видрапав ся на беріг. Вода стїкала з него на траву як з собаки. Він тряс ся цїлий від зимна і зі злости. Єго помічники бовтали ся в трощі і в сїтовиню.

— Не вилазїть! — кричав до них будний. — Ловіть єго! Хто зловить, дістане на могорич... Ловіть скорше, бо втїкне!

І справдї. Матвій щасливо вилїз на вербу і веслуючи ногами, став посувати ся на середину ставу.

Тогдї будному прийшла до голови нова щаслива гадка. Він підбіг кілька кроків від води на беріг і підняв з землї камінь.

— Хлопцї! до мене! — крикнув, метаючи камінем на воду в тім напрямі, куди Матвій сунув ся на своїй колодї.

Хлопцї справдї вилїзли на беріг і град каміня посипав ся на Матвія.

А він тимчасом припав грудьми і головою до колоди і з-вільна плив на середину ставу. Камінє минало єго щасливо, лише вода оббризкувала єго зі всїх сторін за кождим разом, як камінь падав биля него в воду. Матвій став говорити отченаш, а в дусї розмишляв над тим, що риба єго пропала і двох келішків горівки не буде...

— Беріть менчі! — верещав будний, — бо більші не доходять, і цїляйте! Хто вцїлить, дістане на могорич!

Град камінцїв посипав ся в-друге.

Плюск води... легонькій крик... ще кілька камінцїв від берега і... тихо.

— Досить! — закомандував будний. — А тепер ходїть хлопцї до пана!

Але хлопцї не йшли. Они дивили ся, як Матвієва розбита голова кілька разів то виринала з води то назад потопала. Аж і потонула на віки.

— — — — —

На серединї ставу гойдала ся самотна колода оббризкана кровью. Перед хвилею сколочена вода вернула знов до свого спокою і відбивала в своїм чистім зеркалї сине блакитне небо, і кілька хмар білих погідних, і сонце ясне горяче, що з гори заглядало цїкаво в воду.

***

А дома тимчасом вже чекав на Матвія обід готовий і дїти вибігали аж за ворота дивити ся: чи не несе их тато рибу...

*) Будний — ставничій.

Жуків в липни 1895.

[Дѣло, 25.10.1895]