Відень, 27. липня 1920.
Орієнтація польсько-українська, що пішла війною на Україну — викликала протинаступ російських большевиків, який спершу легковажено та який відтак не лиш роздавив східний польський фронт, але й наблизився до етноґрафічних границь Польщі.
Тоді холоднокровний Льойд Джордж скоро виступив як посередник, предкладаючи не лиш спосіб перемиря між Польщею і Росією, але й покликання до конференції в Льондоні представників цих держав, що повстали на полосі між Польщею і Росією тай пригадав собі Східну Галичину, як невирішену справу, або як отверте питання, по словам б. польського президента міністрів п. Грабского. Анґлійська політика переконалася, що з цих пограничних земель, в котрих нема большевизму, треба витворити визнані держави, а за отсе стануть ці пограничні держави охоронною запорою проти походу большевиків на захід Европи.
На цій орієнтації мала би зискати Східна Галичина свою державну самостійність.
Провідна думка у анґлійського премієра іде до цього, аби взяти в свої руки вирішення східного питання та покласти пограничні держави між Польщею і Росією, як перший етап консолідації сходу. Анґлійському премієрови не сподобалося, що Польща самовільно пірвалася на Росію, аби упокоривши Росію запанувати на сході, але йому небезпечне й те, як би Росія розбила Польщу і поширила свій вплив на захід. Тому Польща має іти в свої етноґрафічні границі; побіч неї стає вал пограничних держав, а Придніпрянська Україна і Росія полишаються дальшій внутрішній ферментації до вирішення на пізнійше...
Иншим путем пішли змагання большевицької Росії, бо вона добачила і зрозуміла, що анґлійській політиці залежить на цім, аби знищити большевизм та Росію ограбити, а відтак наче її підмагати, аби увійти з нею в союз проти Німців. Отсю облудну гру Анґлії висказала в перше нота Чічеріна до Анґлії з 19. ц. м., відкидаючи посередництво в справі заключення мира з Польщею. Отся нота большевицької Росії це очевидний замах проти імперіялістичної політики держав антанти, що формально станули під кличем самоозначення поневолених народів, але в дійсности не тільки не перевели його, а присвоїли собі ще більш імперіялістичні змагання як бувші центральні держави.
Таким чином большевицька Росія протестує проти диктату держав антанти, стає супроти них як побідниця та просто відмовляє їм управнення: вирішувати про державно-правні відношення народів на сході, бо вважає більше корисне і справедливе для цих народів, коли вони самі між собою і безпосередно порозуміються і поладнаються без посередника, що буває за коштовний і несправедливий.
І тут знов виринає справа українська та зосібна справа Східної Галичини як розмежної державної области, що має условини державного самостійного орґанізму, — але не з ласки Анґлії, чи там інтересу держав антанти, але з права самовизначення українського народа цеї области. Отсе наше право ми мусимо все і всюди непохитно утверджувати та не можемо допустити, аби про нас рішали без нас!
А тепер обі воюючі сторони: Польща і Росія хочуть мира, — так бодай кажуть, — та найблизчі дні мирових переговорів покажуть нам: чия орієнтація побідить. Отсе новий турній дипльоматичний, у котрім за плечима Польщі стоять держави антанти, а наша справа у праві...
Громадська думка
01.08.1920