Слова російського прем'єра Медведєва про те, що в Україні немає держави, обурили багатьох українців. Та обурюватися нема чого. Держава існує насамперед як інструмент насильства, ні, не в поганому розумінні цього слова, а у найкращому: насильства проти злочинців, убивць, усіх, хто йде проти закону. І, звичайно, насильства, коли насильно випихаєш зі своєї рідної землі (тут уже вибачте за таку страшенну жорстокість) загарбників, які хочуть цю землю завоювати.  

 

  За останнім за 2015 рік опитуванням Центру Разумкова, Росію агресором вважають 71,1% українців, ДНР і ЛНР терористичними організаціями 64,9%, війну на Донбасі загарбницькою війною Росії проти України 50,4% (a propos 25,9% вважають, що це боротьба США і Росії за сфери впливу).  

  Здається, це про британського прем'єра Чемберлена казали таке: якщо б на якомусь королівському прийомі в Букінгемському палаці, коли той стояв у тісному оточенні коронованих осіб і усіх сильних світу цього з келихом шампанського в руці, хтось би тихесенько підкрався до нього ззаду і зі всієї дурі дав би йому копняка в дупу, на обличчі прем'єра ви б нічого не побачили.  

 

​   Ось уже понад три з половиною століття минає, як більша частина України (з 1654 року) перебуває в євразійській, чи то російській, чи то радянській (жодної різниці немає)  морально-етичній злодійсько-шахрайській ментальній системі координат, менша частина (з 1939-1944 років) – у цій системі 75-80 років. Майже чверть століття формальної незалежної української держави жодним чином не розхитало цієї системи, ба більше – доволі зміцнило її.     

 

 

Проблема української мови ніколи не була фаворитною серед нагальних питань в українській державі, українському суспільстві та навіть і в культурному житті України, а сьогодні й поготів. Ми не Франція, де кажуть, що зміна однієї літери в алфавіті — подія більш важлива від будь-яких найважливіших політичних подій.