Наше суспільство перебуває у парадоксальному стані, коли співіснують дві парадигми, два погляди на світ. З одного боку – тотальна зневага до іншого. З іншого – поняття про те, що люди мають керуватися людськими цінностями. Віра у потребу цінностей уже є. Зневага ще нікуди не відійшла.

Школу однаковості ми вже пройшли. Школу настанов і рецептів – теж. Настав час, коли силу має власний вибір. Зрештою, це і є єдиною вимогою часу – вчинити так, як сам вважаєш за потрібне.

Я вірю в те, що похибок пізнання дійсності є в декілька разів більше від кількості об’єктивних свідків і спостерігачів. Але ця віра не приводить до заперечення того, як є, того, що хто бачив. Вона попросту дещо коригує висновки.

План тієї кампанії узгодили ще у різдвяні дні 1739 року у замерзлому Петербурзі. А влітку наші околиці стали місцем плачу і лементу, вогню і крові. Сталося таке, що здивувало всю тогочасну Європу, призвичаєну до політичного цинізму.

Він сьогодні вкотре народився. Було би дуже непорядно і неправдиво не говорити про те, що все, що тепер відбувається в Україні, є можливе завдяки християнству. І Україна таки не понад усе.

Уважне перебування на майдані дає великий шанс переступити межі еґоцентризму, група подібних тут розтягнена настільки, що подібність мало не ховається за виразними іншостями. Незважаючи на це, об'єднує якась подібність.

Відкритися і проявити себе – такою є найбільша цінність ідентичності.

Попри страх, злість, журбу і тривогу, перемагає радість. Бо відбувається щось таке, чого ще ніколи не було. На драбині, вкиненій у діру, можна вилізти на наступний щабель. Яким би він не був.

За кілька останніх років в Україні була сформована етика (і естетика, що не менш важливо) підліткової колонії у найгірших традиціях радянської виправної системи. У певному сенсі ціла країна перетворилася на велику кримінальну зону. З усією ієрархією, звичаями, правилами і побудовою стосунків.

Європейськість визначається відважністю наважитися на те, щоби вибирати. Фатум у його глибинному значенні втрачає свій сенс. Європа вчить не боятися сказати: то я. Стільки вже було, і невідомо, як буде, але врешті закінчиться тільки отим запитанням – хто там? Відповісти на це єдине вагоме питання можна лише самому.